Головний інтерес держави щодо діяльності в сфері охорони та реалізації прав на ОІВ, як і в будь-якій іншій, де монопольні права власності належать здебільшого незалежному суб'єктові підприємницької діяльності, — одержання вигоди від оподаткування прибутку суб'єктів підприємницької діяльності, доходів авторів ОІВ, отриманих ними від використання їхніх розробок як на вітчизняному, так і на світових ринках. Крім цього, це сприяє зростанню іміджу країни у світі, через що обсяги товарів, захищених охоронними документами на ОІВ постійно зростають. Досвід США свідчить, що вартість одного патенту там прирівнюється до $500 тисяч, а питома вага інтелектуальної власності у вартості капіталу виробничих фірм та підприємств США сягає до 35%. Взагалі комерційне значення ОІВ на світовому ринку має тенденцію до росту.
Ми живемо в епоху пріоритетів інформаційних технологій. Україна теж прямує таким шляхом. Але становленню повноцінної паритетної патентної системи в України заважає брак єдиної державної політики в галузі охорони прав на ОІВ. Існують і інші проблеми, що об'єктивно заважають розвитку системи охорони ОІВ.
Крім того, заявники, власники та автори ОІВ потребують висококваліфікованої юридичної допомоги незалежних професіоналів-фахівців у цій сфері. Сьогодні такі фахівці в державі існують — це представники у справах інтелектуальної власності (патентні повірені), більша частина яких об'єдналася у Всеукраїнську асоціацію патентних повірених.
На жаль, державні структури займають пасивну позицію у проведенні ліцензійної політики щодо експорту та імпорту новітніх технологій, вони ігнорують організаційно- правовий досвід колишнього СРСР щодо захисту інтересів держави, власників та авторів ОІВ, у створенні потужної та доступної користувачам інформаційної бази. Не можна, зокрема, не сказати й про низьку правову підготовку вітчизняних ліцензіарів та ліцензіатів, що виявляється при укладанні угод з іноземними імпортерами та експортерами новітніх технологій. А це об'єктивно призводить до заниження ринкової вартості експортних вітчизняних технологій та завищення ціни імпортних технологій в процесі переговорів, вибору неоптимальної структури ліцензійних угод на використання ОІВ або угод на передачу прав на ОІВ. При наявності спеціалізованих структур, які б консультували підприємців — учасників експортно-імпортних операцій, можна було б уникнути помилок та значно підвищити ефективність їх комерційної реалізації.
На міжнародному семінарі з питань ліцензування інтелектуальної власності, який проходив у жовтні 1998 року, довелося почути й таку точку зору: обмежити права всіх власників ОІВ щодо режиму ліцензування як уведенням експортного контролю, так і обов'язковим попереднім патентуванням результатів робіт в Україні. Якщо говорити про права на ОІВ, які перебувають у власності держави або спільної власності державних та приватних власників, то повний контроль із боку держави в цій ситуації ще можна пояснити. Коли ж ОІВ належить приватному підприємцю, то на якій підставі ми повинні обмежувати його конституційні права? Для держави перед усім повинно бути вигідно стимулювати прискорення процесів обігу різних видів вітчизняних капіталів, які приносять доходи їх власникам, у тому числі і прав на ОІВ, як найбільш перспективного виду капіталу.
Усе це в сукупності призвело до значного зниження інтелектуального потенціалу України, в тому числі до втрати прав вітчизняних власників ОІВ на повноцінні охороноспроможні об'єкти промислової власності (особливо це стосується фізичних осіб — патентовласників), зниження економічної ефективності їх використання. Усім органам державної влади та управління треба відмовитися від відомчих та особистих амбіцій, заважаючи на безповоротні втрати в цій сфері, що їх уже зазнала Україна, і спільними зусиллями зупинити руйнівний процес, зменшити майбутні втрати.
