У справі НЗФ, здавалося б, поставили крапку. 20 січня Адміністративна палата Верховного Суду України відхилила скаргу Нікопольського заводу феросплавів, залишивши в силі рішення Вищого господарського й Апеляційного господарського судів про незаконність приватизації НЗФ. Очевидно, тема мирових угод навіки канула в Лету. Але адвокати консорціуму «Придніпров’я», програвши суд, намагаються «відіграти» останній рубіж: вони запевняють, що мирову угоду можна укласти й на стадії виконання судового рішення. То хто ж із ким вирішив миритися?
Як завжди буває в таких випадках, до дії залучили «народну сльозу». До Президента та прем’єра полетіло звернення профспілок підтримати вимогу колективу НЗФ про укладення мирової угоди між державою та власником НЗФ. Як йдеться в тексті звернення об’єднання профспілок, мирова угода може бути укладена «за умови прийняття Програми з формування фонду оплати праці та соціального пакета на 2006— 2010 рр., що ґрунтується на базі галузевого стандарту з оплати праці, та сприятиме забезпеченню економічного та соціального захисту працівників підприємства».
Але інтереси трудового колективу в цьому випадку полягають у збереженні робочих місць і підвищенні зарплати. Який власник виконуватиме соціальний пакет, рядовому металургу байдуже. Небайдуже це людині на ім’я Віктор Пінчук.
Він, очевидно, вважав, що, з’явившись у наметовому містечку на Майдані та переорієнтувавши підконтрольні ЗМІ перед третім туром у бік переможця президентських виборів, забезпечує собі політичні гарантії, які плавно переходять у майнові. Принаймні, за перші місяці 2005 року про доплату за підприємства, приватизовані «за дзвінком», ніхто навіть і не заїкався.
Однак уряд Тимошенко досить жваво зайнявся відновленням справедливості. І тут зацікавлена особа, вельми злякавшись, взялася настирливо впроваджувати цю ідею в маси. Ідея була проста: в закритому режимі, подалі від очей громадськості, домовитися з державними чиновниками про суму доплати. Юридично коректно, але з морально-політичного погляду — недопустимо. Погодьтеся, що після оприлюднення протоколів допиту екс-голови ФДМ Михайла Чечетова, автентичність яких підтвердив шеф МВС Юрій Луценко, корупційність операції з продажу НЗФ консорціуму «Придніпров’я» (як єдиному учаснику конкурсу, а фактично заздалегідь обраному переможцю) не викликає сумніву.
Це, імовірно, добре розуміє вище керівництво країни. Симптоматичним є факт звільнення президентським указом першого заступника голови Вищого господарського суду Миколи Хандуріна, який підтримував «Придніпров’я», і призначення замість нього Сергія Демченка. Також важливим сигналом, що відображає позицію уряду, є доручення Юрія Єханурова виконувачу обов’язків міністра Кабінету Міністрів Богдану Буці терміново створити робочу групу з участю представників Міністерства фінансів, Міністерства економіки, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, Фонду держмайна, Мін’юсту для вироблення заходів Кабміну з реалізації рішення Верховного Суду щодо Нікопольського заводу феросплавів. «Давайте швидко завершимо цю тему, оскільки вона вже давно тягнеться. Є рішення суду — ми його виконуватимемо», — сказав Єхануров. Але попри це, вказівки Президента України та Кабміну так і залишаються невиконаними, хоча робочі групи з «розблокування» цього питання створюються «пачками». Отже, вся влада не в змозі впоратися з одним олігархом?
На що ж сподівається пан Пінчук? По-перше, на вищезгадану «народну сльозу», тобто прохання трудового колективу. По-друге, мобілізовані всі доступні політичні засоби: звернення окремих депутатів, мітинги, обіцянки «зганьбити» країну в Європейському суді. Нарешті, вельми зручною є позиція Фонду держмайна. Позивачем у процесі, як відомо, була Генпрокуратура, а відповідачем — консорціум «Придніпров’я». Той самий консорціум «Придніпров’я» є і боржником, а ось стягувачем виступає Фонд. Тим часом саме ФДМ і конкретно його голова Валентина Семенюк доклали зусиль, щоб НЗФ досі залишався в Пінчука. Тільки 24 січня ФДМ попросив Київський господарський суд зобов’язати «Укрсоцбанк» перерахувати 50%+1 акція Нікопольського заводу феросплавів на свій рахунок. Хоча зробити це міг вже давно «Славутич-реєстратор» відповідно до доручення суду. Тому теоретично можна припустити, що адвокати консорціуму сподіваються вмовити представників ФДМ погодитися на мирову.
Цікава юридична деталь. Подібна мирова угода може бути укладена між позивачем і відповідачем як на стадії судового процесу, так і на стадії виконання рішення. Для того, щоб набути чинності, її має ще затвердити суд. Різниця в тому, що в разі мирової угоди на стадії судового процесу (затвердженого судом) позивач і відповідач домовляються про умови припинення тяжби. А на стадії виконання рішення мирова угода укладається про порядок виконання, і вже не між позивачем і відповідачем, а між боржником і стягувачем. Домовитися з прокуратурою адвокати не змогли б, а ось що стосується ФДМ, то, як кажуть, є варіанти. Щоправда, чи варто Валентині Петрівні йти на такий «компроміс» після того, як вона підтримала порушення кримінальної справи проти свого попередника? Це було б щонайменше непослідовно…
