У ринковій економіці підприємства існують, щоб приносити
своїм власникам прибутку більше, ніж ті можуть отримати в іншому місці.
Тому якщо фірма використовує ресурси гірше, ніж конкуренти (і, значить,
зазнає збитків), це примушує власників вживати заходів — наприклад, міняти
менеджмент. Створення прибутку означає у той же час примноження суспільного
багатства, тому «ідеальна» ринкова економіка ефективна, тобто створює з
тих же ресурсів більше багатства, ніж будь-яка інша.
Щоб всупереч законам ринку підтримувати збиткові підприємства,
здавна відомо безліч способів: державні замовлення, якщо вони розподіляються
не на основі відкритих і гласних конкурсів; дотації, коли держава за рахунок
бюджетних коштів доплачує виробнику за кожну одиницю продукції; субсидії,
які виділяються на певні цілі за рахунок держави на користь підприємств
або їхніх клієнтів; податкові пільги, що надаються окремим підприємствам,
галузям або видам продукції, пільгове кредитування... Перехідні економіки,
особливо в тих країнах, де обмеження застосування всіх перерахованих методів
було однією з головних умов надання міжнародних кредитів (який же кредитор
погодиться давати позику на явно безнадійну справу?) збагатили цей список.
Заборгованість підприємств за платежами до бюджету або за використані ресурси,
в тому числі державного резерву — це, по суті, ні що інше, як форма прихованого
субсидування, оскільки далеко не всякому підприємству в цих країнах «дозволено»
жити з боргами і тим більше отримувати сировину задарма. Можливість платити
податки «натурою», тобто зазвичай неліквідною продукцією, а то й зовсім
фіктивно, теж є ні чим іншим, як екзотичною формою податкових пільг.
Треба зазначити, що й інші форми «підтримки вітчизняного
виробника» такі, як, наприклад, навмисне спотворення цін (цінові обмеження,
протекціонізм), закріплення монопольного становища й державні гарантії
під кредити не минають безслідно для економіки: оскільки загальний обсяг
створюваної вартості залишається незмінним, будь-яка «підтримка» будь-кого
можлива тільки за рахунок інших учасників ринку.
Відкриті форми «підтримки» кращі тим, що їхній обсяг можна
точно оцінити, а витрачання коштів, хоча б у принципі, піддається контролю.
Приховані субсидії вимагають менших адміністративних витрат, однак надаються
й використовуються практично безконтрольно. Наприклад, недонадходження
до бюджету від податкових пільг можна оцінити тільки приблизно, оскільки
неможливо розрахувати можливий обсяг реалізації продукції за тими цінами,
які склалися б за їхньої відсутності. Крім того, психологічно й політично
легше надати пільги, провести взаємозалік, реструктурувати чи «пробачити»
борги, або, наприклад, видати товарний кредит під 2% на місяць із держрезерву,
ніж прямо виділити кошти з бюджету. Приблизні підрахунки показують, що
масштаби такого прихованого субсидування набагато перевищують передбачені
бюджетом відкриті субсидії.
Відмова від санації економіки зумовлює високий обсяг прямого
і прихованого субсидування неефективних підприємств і, отже, обертається
підвищеним фіскальним тиском на здорову її частину. Крім того, за умов,
коли держава оголошує метою економічної політики «підтримку вітчизняного
виробника», фінансові та організаційні ресурси підприємств відволікаються
на інвестування (абсолютно непродуктивне, з точки зору суспільства) в політичну
боротьбу, призом у якій є економічна рента. Водночас, якщо просто ліквідувати
пільги й субсидії, стягнути заборгованість, податкове навантаження, й без
того занадто велике, стане непідйомним і може призвести до колапсу.
Щоб примусити підприємства жити за коштами й зосередити
свої зусилля на примноженні суспільного багатства, держава повинна передусім
відмовитися від практики вибіркової підтримки «рівніших, ніж інші» підприємств
і галузей. Як показують розрахунки Гарвардського інституту міжнародного
розвитку, на такій основі можна істотно знизити податки. Крім того, необхідний
прозорий і ефективний фондовий ринок, доповнений такою ж прозорою та ефективною
процедурою банкрутства, щоб хронічно збиткові підприємства не «лягали»
мертвим тягарем, а переходили до ефективніших власників. І, нарешті, сама
держава повинна жити за коштами, без бюджетного дефіциту, як відкритого,
так і прихованого за заборгованістю. Утім, кожне з цих питань заслуговує
окремої розмови.
Статтю підготовлено за матеріалами доповіді на семінарі
«Фіскальна політика в перехідній економіці», Пултуськ (Польща), грудень
1998.
