Останнім часом ім’я індійського мільярдера, співвласника найбільшої в світі металургійної компанії «Arcelor Mittal» і власника «Криворіжсталі», що нині зветься «АрселорМіттал — Кривий Ріг» (АМКР), Лакшмі Міттала знову почало регулярно з’являтися на сторінках українських ЗМІ. Причиною стали серії замахів на представників вищого керівництва меткомбінату. Протягом місяця: було побито бейсбольною бітою директора із соціальних і загальних питань, обстріляно машину одного з топ-менеджерів, кинуто гранату та вибухпакет у будинок голови адміністрації з виробництва. Як заявив начальник ГУ МВС у Дніпропетровській області генерал-майор А. Науменко, на підприємстві існують серйозні проблеми з персоналом. Разом із тим, губернатор Дніпропетровщини В. Бондар підкреслив, що керівництво АМКР не поспішає співпрацювати з правоохоронними органами з приводу інцидентів, що мали місце: «Поки власник говорить: «Почекайте, ми самі в усьому розберемося».
Потім була спроба адміністрації комбінату запровадити з 1 серпня нинішнього року триденний робочий тиждень для 18 тис. працівників, що означало б скорочення їхніх зарплат до 40% від нинішнього рівня. Лише після декількох мітингів протесту та заяви профспілкового комітету АМКР про намір звернутися до суду, це рішення було скасоване.
Л. Міттал володіє металургійними заводами в усьому світі, крім рідної Індії, звідки через постійні конфлікти з урядом поїхав ще його батько, продавши свій бізнес. І скрізь він регулярно конфліктує з робітниками, оскільки невиконання умов «соціального пакету», що приймається при приватизації, є відмінною рисою Л. Міттала. Він вважає обов’язковим жорсткий контроль за витратами й максимальну націленість на прибуток за будь-яку ціну. Саме тому на його підприємствах економлять на ремонті та модернізації обладнання, погіршують умови праці робітників, порушують правила безпеки на виробництві, відмовляються підвищувати зарплати. У Польщі, наприклад, пише www.ura-inform.com, були звільнені прибиральниці, металургам дозволили митися після зміни на заводі один раз на тиждень, а туалети виглядають як дерев’яна будка з дірою в підлозі. Через таке ставлення до людей на підприємствах Міттала систематично виникають страйки й навіть стихійні бунти.
Ця чаша не оминула й АМКР. До договору купівлі-продажу комбінату від 2005 року вже внесені зміни, згідно з якими Л. Міттал офіційно здобув право не виконувати взяті раніше на себе зобов’язання щодо інвестування в капбудівництво 4,008 млрд. грн. і в капремонт 1,463 млрд. грн., а також була знята вимога щодо збереження виробництва й відвантаження продукції в обсязі не нижче за 6 млн. т на рік. Крім того, починаючи з 2007 року, коли кризи ще не було, через Програму добровільних звільнень (просто знущальна назва), ініційовану адміністрацією заводу, залишилося без роботи понад 14 тис. людей.
Крім того, Л. Міттал став відповідачем у вельми резонансній судовій справі. У березні 2007 року АМКР уклав із Запорізьким феросплавним заводом (ЗФЗ) договір про постачання продукції. Меткомбінат зобов’язався покривати 100% своїх потреб у феросплавах виключно за рахунок продукції ЗФЗ, але в IV кварталі 2008 року передумав і вирішив відмовився від виконання своїх зобов’язань. Феросплавники потрапили у вкрай важку ситуацію.
Через те, що склади підприємства виявилися переповненими готовою нереалізованою продукцією (понад 11 тис. т), у виробництво якої ЗФЗ вклав власні кошти, довелося зупиняти всі феросплавні печі й вимушено переводити 3,8 тис. працівників на триденний робочий тиждень. Відповідно, погіршився й фінансовий стан заводу: недоотримання прибутку становило 37 млн. грн., тому держбюджет недорахувався понад 9 млн. грн. податку на прибуток; середня зарплата працівників знизилася на 1056 грн.; були змушені звільнитися 170 осіб висококваліфікованого персоналу; закрився санаторій-профілакторій, що не дозволило оздоровити близько 600 співробітників заводу.
2009 року ЗФЗ знову почав нормально працювати. Однак витрати на запуск обладнання «з нуля» становили 4,9 млн. грн., на ці ж цілі доведеться витратити ще близько 4,1 млн. грн. До того ж, аби компенсувати неотримані кошти й розрахуватися зі своїми постачальниками, заводу довелося взяти кредити. Тому цілком логічним і обгрунтованим виглядає звернення ЗФЗ з позовом до суду за фактом порушення АМКР своїх договірних зобов’язань.
15 липня 2009 року Господарський суд Дніпропетровської області виніс рішення, яким повністю задовольнив вимоги ЗФЗ, наказавши стягнути з АМКР 205,59 млн. грн. належної за договором передоплати. На це рішення була подана апеляційна скарга. 1 вересня 2009 року Дніпропетровський апеляційний господарський суд її відхилив і залишив чинним попереднє рішення. Схоже, що абсолютну законність такого вердикту чудово розуміли й самі представники АМКР, інакше не прийшли б на засідання суду з уже заздалегідь підготовленою касаційною скаргою. І вже зовсім кумедно виглядає позов, який АМКР подав на самого себе (так-так, не смійтеся, тут є привід заплакати). У позовній заяві АМКР просив суд заборонити самому ж собі виконувати договір з ЗФЗ!
Знаючи всю програшність своєї позиції, керівництво меткомбінату, втім, почало нагнітати в ЗМІ нездоровий ажіотаж навколо цієї ситуації, намагаючись таким чином вчинити тиск на суд вищої інстанції, де розглядатиметься касація. Більше того, як випливає зі звертання-заяви генерального директора заводу Жана Жуе, якщо місцева й центральноукраїнська влада не нададуть «необхідної допомоги» в судових тяжбах і АМКР програє процес, то збитки автоматично ляжуть на плечі трудового колективу. Це вже відвертий і вельми цинічний шантаж держави, спроба втягнути керівництво країни в банальну господарську суперечку двох суб’єктів підприємницької діяльності.
З одного боку, Л. Міттал і його підлеглі гарно розповідають про свої успіхи та досягнення, про корпоративну соціальну відповідальність бізнесу. У той же час, вони відверто демонструють здатність у будь-який момент обдурити партнера, завдати величезних збитків українській металургії та економіці країни загалом, зробити простих робітників заручниками своїх методів ведення бізнесу, які є відверто неприйнятними у високорозвинених державах. Недаремно політика Л. Міттала щодо погіршення соціальних стандартів на своїх підприємствах отримала гідну відсіч і з тріском провалилася в США та Західній Європі.
Що ж, якщо в одного з найбагатших людей світу, дійсно, зовсім не залишилося грошей, то чому б йому не розпрощатися з яким-небудь екземпляром своєї колекції найдорожчих автомобілів, після чого спокійно розплатитися з ЗФЗ.
