У ці дні було цікаво спостерігати, як реагують медіа на матеріал, що з’явився на сайті obozrevatel.com. Здавалося б, сенсацію забезпечено. Але навіть заголовок – «Кримінальна і сексуальна інтрига українського бізнесу розкрита у Високому суді Англії» – не викликав того інформаційного шуму, який мав би з’явитися в правильній системі координат. Утім, скандал поступово набирає обертів. Навіть «Українська правда» змушена була дати повідомлення: «Коломойський стверджує, що перераховував Пінчуку гроші на вибори Кучми».
Подібні новини із взаємозаліками 90-х повертають нас у ті часи. І поки не буде ліквідовано вибухонебезпечний спадок президентства Леоніда Кучми, він знову й знову нагадуватиме про себе у вигляді нових-старих з’ясовувань відносин. Потрібен новий порядок денний і нові правила гри.
«Лондонська тяганина Пінчука проти Коломойського і Боголюбова викличе грандіозний скандал в Україні» – під таким заголовком минулої п’ятниці вийшов ще один матеріал на «Обозревателе». Прогноз почав збуватися…
Як писав «День» у матеріалі «Взаємозаліки із приватизації 90-х вийшли на фінішну пряму…» від 21 травня, в березні цього року бізнесмен Віктор Пінчук подав позов, в якому заявив, що Ігор Коломойський і його бізнес-партнер Геннадій Боголюбов винні йому гроші за акції видобувного підприємства «Криворізький залізорудний комбінат» (КЗРК). Угоду нібито було укладено в період між 2004 роком і 4 вересня 2006 року. Пінчук стверджує, що він заплатив Коломойському і Боголюбову готівкою, але вони залишили акції КЗРК собі, а потім продали їх іншому українському олігарху – Рінату Ахметову. У позовній заяві йдеться: «Пан Пінчук належним чином заплатив повну суму в розмірі 143 мільйона доларів, але актив йому передано не було».
У цьому тексті, який опублікував «День», наш колега Богдан ЦЮПИН, який сьогодні живе та працює в Лондоні, припустив: «Якщо цю справу розглядатимуть, на поверхню можуть вийти свідчення того, як відбувалися процеси приватизації в Україні та інших країнах Радянського Союзу. Можливо, стануть очевидними свідчення того, яким чином люди стали казково багатими за дуже короткий період часу». І, власне, в цьому – вся пікантність цієї судової тяганини.
У Лондонський суд потрапили документи, які в Україні вже давно циркулюють як знання. Але жоден із український судів не мав і не має такої доказової бази, яку зараз отримав Високий суд правосуддя в Лондоні. У цих матеріалах справді, як зауважує «Обозреватель», «викладено факти, на які просто не може не звернути уваги Генеральна прокуратура України». Чого, наприклад, варта цитата Коломойського, яку наводить згаданий сайт у матеріалі «Що «вимагає» Пінчук у Коломойського? Заява відповідача». «Позивач неодноразово використовував свої стосунки з президентом Кучмою і оговорений ними вплив на державні активи України як форму влади для досягнення власних фінансових і комерційних цілей».
Далі ще цікавіше: «Режим Кучми відрізнявся корупцією, кумівством і зв’язками з організованою злочинністю. Під час президентського терміну Кучми позивач мав значний вплив на українську владу на найвищому рівні завдяки своєму зв’язку з президентом Кучмою. Наприклад, приблизно в червні 2004 року наявність такого впливу призвело до того, що консорціуму, в якому позивач мав значну участь, було дозволено придбати найбільшу компанію з виробництва сталі в Україні – «Криворіжсталь» – за ціну всього лише у 800 мільйонів доларів США. Після закінчення президентства Кучми ця приватизація була скасована українськими судами, після чого компанія «Криворіжсталь» була продана в жовтні 2005 року компанії «Міттал Стіл» за ціною приблизно в 4,81 мільярда доларів США…» – йдеться в запереченні відповідача в матеріалах справи. До речі, й текст позову, й заяви відповідачів (Коломойський і Боголюбов висловили бажання «захищатися» в Лондонському судді окремо) веб-портал «Обозреватель» подає у відкритому доступі.
А от, наприклад, ще цікавий нюанс про купівлю Нікопольського заводу феросплавів (НФЗ) із матеріалів справи, які публікує «Обозреватель»: «Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 року, і через два місяці після шлюбу Позивача (Віктора Пінчука) з дочкою Президента Кучми, уряд України оголосив про зняття трирічного мораторію на подальшу приватизацію НЗФ, який було введено в жовтні 2001 року. У лютому 2003 року уряд оголосив про пропоновану продаж 25% акціонерного капіталу НЗФ, на підставі якого успішний покупець отримував би переважне право на решту 25 % плюс одну акцію, що належали ФДМ України. Умови пропонованої продажі було складено таким чином, що єдиною компанією, яка могла бути кваліфікована як учасник, був Промислово-фінансовий консорціум «Придністров’я» (ПФК) – компанія, зареєстрована згідно із законодавством України, яка беніфеціарно належить або підконтрольна позивачеві. Не дивно, що в кінцевому підсумку ПФК став успішним учасником торгів, і в травні 2003 року ця компанія придбала 25 % частки в НЗФ за суму 38,4 мільйона доларів США. У серпні 2003 року ПФК реалізував своє переважне право на придбання решти 25% частки участі плюс одна акція за суму 38,5 мільйона доларів США».
Цікавого дуже багато…
Лондонський суд ухвалить рішення, й буде воно, хочеться вірити, справедливим. Але що скажуть на це українські слідчі органи? Вочевидь, настав час вирішити, що нам робити зі спадщиною 90-х? Перегорнути сторінку й покінчити з тією практикою, яка стала, на жаль, нормою.
В України були інші шанси. І те, що країна пропустила їх, проблема як тих, хто зробив все можливе, щоб переконати в тому, що шлях кланового капіталізму – це була єдина можлива дорога для України на той час. Так і до тих, хто мовчки з цим погоджувався. Час не повернеш назад. Зараз ми можемо не більше не менше – зробити висновки з допущених помилок. Зробити висновок, щоб не допустити їх в майбутньому. Зробити висновки, щоб 2033 року не розбиратися зі спадщиною «2010-х». Поки що ж, з огляду, як обережно про усі ці «тяганини» пише українські медіа та як на матеріали цих справ реагують українські правоохоронні органи, все виглядає саме так.
