Досі пам’ятаю, як один колишній компартійний функціонер обласного масштабу шпетив молодого голову колгоспу за те, що господарство не перевиконало соцзобов’язань по валовому виробництву зерна.
— Усвідом раз і назавжди, — наче в лихоманці тряс руками секретар обкому. — Пшениця — не просто зернова культура, а партійна.
Такий же «партійний» статус на Україні мали тоді цукрові буряки і кукурудза. На жаль, цих двох останніх культур, невідомо з яких причин, уже давно виключили з рядів «партії». Напевно тому, що партій розвелося сьогодні більше, ніж, наприклад, буряків на гектарі. І щоб вони ніякій політичній силі персонально не дісталися, вирішили залишити їх «безпартійними» і малогектарними, врізаючи щороку їм місце на землі. Пшеницю поки що тримають під партійним і політичним контролем. А наскільки цей контроль буває дієвим залежить від того, яка партія при головній владі.
ЯК ВСТУПАЛИ ДО СОТУ...
Але це так до слова. І згадав я про це не випадково, бо у цих культур з’явилися політичні конкуренти. Причому серйозні і надовго. В усякому разі на найближчі п’ять років. І представляють вони зовсім іншу галузь — тваринницьку. Немалий переполох зчинився через «домашнє» сало, м’ясо, молоко та інші продукти, для яких вони є сировиною. І ця стурбованість була виправданою. А щоб цього не сталося, салу, м’ясу і молоку надали політичний статус. Але тільки тим, що виробляють селяни. Більше того, зробили ці продукти недоторканими з боку будь-яких світових та європейських організацій, чи то СОТівських, чи навіть ООНівських. Під свій захист взяла їх сама Верховна Рада. Хоча, саме парламент разом з урядом і створили цю критичну ситуацію.
Як відомо, створення Закону «Про безпечність та якість харчових продуктів» було зумовлене кількома факторами. По-перше, Україна вступала у СОТ і відповідно створювала нові закони, оновлювала систему стандартизації та сертифікації, які б дозволяли нашим товаровиробникам за світовими цивілізованими правилами виходити на світові ринки. А вони відрізняються і від Бессарабського, і навіть від Сорочинського. Там вимоги до якості продуктів у кілька разів вищі. І те, яким чином, в яких умовах, за якими технологіями вони виробляються, зарубіжним споживачам не байдуже.
Саме про все це і розповідали нашим політикам та чиновникам експерти Єврокомісії та Світової організації торгівлі щонайменше десять років підряд. Правда, інколи ці дискусії нагадували розмову німого з глухим. Зарубіжні спеціалісти ніяк не могли зрозуміти психологію наших державників і політиків, не кажучи вже про виробників продукції. Їм щоразу підсовували лозунг: «Нас в Європі ніхто не чекає!». Це ж саме постійно нагадували і нашим громадянам. Чиновники знали, що роблять. Прикриваючись двома лозунгами, уже згаданим — спереду і «Підтримаємо вітчизняного виробника» — ззаду та щитами бездіяльності зліва і справа, уряди, що змінювалися навіть швидше, ніж ціни на товари, палець об палець не вдарили, аби наблизити вітчизняне тваринництво до світових ринків. Кошти на проведення кардинальних реформ постійно випадали з державного бюджету.
Тож все залишалося по-старому. Насамперед, у приватному секторі, який, починаючи з 1993 року, не отримуючи ніякої підтримки з боку держави, є фактичним годувальником всієї країни. Від 65% до 80% м’яса, молока, сала і т.д. виробляють сьогодні саме малі селянські ферми, на яких поголів’я великої рогатої худоби і свиней, у переважній більшості, складає від 2 до 5 голів. Це з одного боку. А з другого — примітивні приміщення (тісні хліви та сараї), кустарні технології, старі дідівські способи не дозволяють виробляти передусім безпечну продукцію.
— І ви хочете з таким багажем у ЄС, на ринки Європи і світу? — запитував на одній із нарад чиновників Мінагрополітики представник сільськогосподарської комісії Європейського Союзу.
Звичайно, щоб заперечити міжнародним експертам не було аргументів. Залишалося лише одне: обіцяти, запевнювати, клястися, що у найближчі роки становище буде кардинально змінено. Для підтвердження цього 6 червня 2005 року Верховна Рада нарешті вимучила нову редакцію Закону України «Про безпечність та якість харчових продуктів».
ХОТІЛИ ЯК КРАЩЕ...
До речі, на розгляд парламенту тоді виносилося два законопроекти: один прем’єр-міністром України Ю. Тимошенко, другий — групою народних депутатів, із трьох різних фракцій. Але набрав відповідну кількість голосів (250) другий законопроект. Ображена фракція БЮТ проігнорувала цей закон голосуванням, хоч прийняття його було зумовлене не чиїмись політичними спекуляціями, як часто буває у парламенті, а міжнародними зобов’язаннями України. Тобто питання ставилося руба: або Україна в СОТі, або це питання відкладається на невизначений час. Вибрали перше і прийняли закон. Згідно Закону, наша країна, передусім, зобов’язувалася збільшити вимоги безпеки до продукції харчування тваринного походження. Зокрема, одна з норм Закону передбачала «заборону реалізації та обіг необробленого молока та сиру домашнього виробництва, а також туш або частин туш парнокопитних та інших копитних подвірного забою на продовольчих ринках». Простіше кажучи, для селян із виробленою у примітивних домашніх умовах продукцією, дорога на ринки закривалася. Але сказати про це п’ять років тому побоялися. А Закон передбачав лише один вихід — повсюдне застосування механічного доїння і охолодження молока та обладнання спеціальних забійних цехів. Тобто, як в усіх цивілізованих країнах. І для створення таких умов законодавець давав п’ять років. Термін не малий. Сподівалися, що, як і належить, уряд прийме закон до виконання. Адже ніякого політичного галасу з його боку не було. Підкреслюю, на календарі тоді починався червень 2005 року.
Але у суперечках, сварках і бійках не помітили, як спливли передбачені законом п’ять років. За цей час змінилося три спікери і три уряди. У прем’єрах, зокрема побували Тимошенко, Єхануров, Янукович і знову Тимошенко. Трохи обновився за цей час склад парламенту, помінялися чиновники у міністерствах і відомствах. Але не змінилися селяни, переважна більшість з яких нічого й не знала про цей закон, про його суворі вимоги, які без допомоги влади не були підйомні для дрібних сільгоспвиробників ні тоді, ні зараз. І влада, виявляється, зовсім забула про цей документ. Жоден із урядів навіть не згадував про нього, не кажучи уже про виконання. Ніяких рухів ніхто не робив, аби хоч трохи зрушити з місця проблеми виписані у Законі. Не інакше, як боялося ворушити це питання і Міністерство аграрної політики. Але шило вилізло з мішка. І з’ясувалося, що приймали Закон лише для звіту перед Світовою організацію торгівлі. Своєчасно відчиталися, благополучно, під аплодисменти і передзвін бокалів вступили у СОТ, і вмили руки...
ХТО НЕ З НАМИ, ТОЙ ПРОТИ НАС
І ось тут почалося найцікавіше. Важко зараз встановити, хто першим з опозиції на початку нинішньої осені згадав і витягнув із шухляди чи із комп’ютера цей закон. Витягнув і не вжахнувся. Навпаки — зрадів. Наче це стосувалося селян якоїсь іншої країни. І перше, що прийшло на думку — це як би поефектніше втерти носа політичним опонентам. Про селян згадали потім, але як про сільський електорат, який можна вдало використати із вигодою для політичної партії. Тож, закон, який раптом вигулькнув, як Пилип з конопель, відразу взяли на партійне озброєння практично усі політичні партії. Але особливий інтерес до нього проявили дві парламентські фракції: ПР і БЮТ. Спочатку, перебуваючи у Полтаві, лідер Партії регіонів Віктор Янукович, назвав цей Закон «злочином» влади по відношенню до селян. Правда, він мав на увазі виконавчу владу, хоч Закон приймала законодавча. Отже, якщо по справедливості, то «злочин» подвійний. Не уточнив лише головний регіонал, що й для уряду, який він очолював, цей Закон теж був обов’язковим для виконання.
Але не встигли регіонали розчулити серця селян, як ініціативу перехопили бютівці. Першим це зробив заступник голови Верховної Ради Микола Томенко у вигляді повідомлення прес-служби під заголовком «То чий «злочин»: влади чи опозиції?». У ньому віце-спікер уточнив, хто і як п’ять років тому голосував за цей Закон, нагадавши, зокрема, регіоналам, що за його прийняття проголосували 21 народний депутат із фракції Партії регіонів та майже 10 депутатів, які в наступному скликанні перейшли до ПР». Шанованого народного депутата не турбувало те, чому для виконання Закону нічого не було зроблено. Більш точно підрахувавши голоси, прес-служба віце-спікера дійшла висновку, що серед депутатів, які голосували за закон були і представники фракції БЮТ. Тож нічого не залишалося, як запропонувати опозиції тимчасове перемир’я і, як сказано у повідомленні прес-служби, «визнати, що дане рішення приймалося спільно і дати можливість Верховній Раді проголосувати рішення про відтермінування на 5 років дію Закону, як це передбачається пропозицією уряду, а за цей період зробити все необхідне аби підготуватися до його вступу у дію». А чому ж п’ять років поспіль не робили «все необхідне»?
Зауважу, що за час, поки дві політичні сили звинувачували одна одну у «злочині», усі засоби масової інформації добряче налякали громадян України можливим зникненням з 1 січня 2010 року із ринків сала, м’яса й сиру, вироблених у селянських господарствах. Тому на захист цих продуктів дружно стали усі політичні сили, переконуючи і виробників, і споживачів, що саме їм вони найдорожчі. І це зрозуміло. По-перше, кращого моменту напередодні виборів, аби зайвий раз поклястися у любові до селян, у захисті їх прав, пообіцяти безмежну підтримку, годі й придумати.
По-друге, не менш серйозно, ніж селяни, занервували переробники. З одного боку, без селянського молока не зможе працювати жоден молокозавод, хоч з другого, нинішня, далеко не прозора ситуація із закупівлею, а точніше постійні маніпулювання цінами, цілком влаштовує приватних власників переробних підприємств. І чим довше так триватиме, тим для них краще. А оскільки чи вони самі, чи їх покровителі знаходяться у парламенті та обласних радах, а чи в урядових структурах різного партійного кольору, то не було сумніву, що хід конем вдасться. Як за ради іміджу порятунку «короля» чи «королеви», так і селянських голосів. Вони сьогодні усім потрібні: і коаліції, і опозиції. Словом, все пройшло, як у колишні радянські часи: пішовши назустріч селянам-виробникам м’яса, сала і сиру в домашніх умовах та споживачам цієї продукції на всій території України, Верховна Рада 416 голосами продовжила мораторій на заборону продажу домашньої м’ясо-молочної продукції до 1 січня 2015 року. «І вовки ситі, і вівці цілі» — потисли руки один одному урядовці і політики та розійшлися з почуттям виконаного обов’язку перед селянами.
ЗАКОН, ЯК ДИШЛО
Словом, взяли і повернули парламентарі закон, наче дишло в протилежну сторону. Від європейських ринків. І ніхто й не збирався детально аналізувати причини, що призвели фактично до зриву зобов’язань перед СОТ, називати конкретних винуватців. Обмежилися взаємними докорами, продемонстрували у черговий раз свої політичні симпатії до сільгоспвиробників. Але кому ж в першу чергу, як не нашим споживачам, потрібна високоякісна і безпечна м’ясо-молочна продукція. І не через п’ять років, а ще вчора.
Та головне, що немає гарантії, що й за п’ять наступних років відбудуться суттєві зміни. Адже за п’ять попередніх — навіть комплексної урядової програми для реалізації передбачених законом питань не спромоглися створити. Її, згідно з рішенням Верховної Ради, уряд має терміново «народити» за три місяці. Зауважу, що це буде гарячий передвиборний період. І як відомо з практики, документи, які народжуються в цей час, мають здебільшого популістський характер.
Правда, уряд основну ставку у вирішенні цього питання робить на постанови Кабміну про сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи та про оптові ринки. Це добре. Але ситуацію ні вони, ні спеціальні пункти закупівлі молока і створення боєнь (забійно-санітарних пунктів), як і тисячі японських молоковозів, яких немає кому передавати, не врятують, якщо не буде вирішено головного — збільшення поголів’я високопродуктивної худоби як у селянських господарствах так і на поодиноких крупних молочнотоварних фермах. А при урізаних майже в двоє бюджетних асигнуваннях для аграрного сектору на 2010 рік, і зокрема сучасному жалюгідному стані багатьох репродуктивних селекційних центрів, відсутності належної комбікормової промисловості, недорогого технічного обладнання для малих ферм, це може статися не раніше як через 8—10 років.
Звідси висновок — про кількість, якість і безпеку у тваринницькій галузі треба дбати поступово, паралельно і комплексно, а не вирішувати важливі справи авральними методами, надаючи, у залежності від політичної доцільності, чомусь одному перевагу. Хоч, по суті, нічого не треба було вигадувати, а просто скопіювати досвід деяких сусідніх країн, зокрема Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Словаччини та інших, де селянський сектор десять років тому, перед вступом до СОТу і ЄС, мав ті ж проблеми. І які вдалося зняти з порядку денного навіть менше, як за п’ять років. Але там ці питання вирішували без політичної кон’юнктури і вітчизняного товаровиробника захищали не на словах.
Це що стосується наших внутрішніх проблем. Щодо зовнішніх, то хотілося б запитати, чи подумали парламентарі, натискаючи кнопки, про імідж України, зокрема на ринках Європи, не кажучи уже про світові? Бо, як відзначають міжнародні експерти, цей мораторій може серйозно ускладнити переговори з Європейським союзом щодо зони вільної торгівлі, які грунтуються саме на зобов’язанні України в рамках СОТ. Невже доведеться робити два кроки назад після одного вперед? Останній візит інспекційних груп Єврокомісії в Україну засвідчив їхню серйозну стурбованість якістю і безпечністю продукції. Ще у 2007 році, повіривши запевненням урядовців і керуючись прийнятим законом, комісія внесла Україну до переліку держав, яким за певних умов буде дозволено постачати в країни ЄС молоко. Але для реалізації цього так нічого й не було зроблено. І як визнали кілька місяців тому європейські інспектори, лише 5—10% українського сирого молока відповідають стандартам ЄС. То як у цьому контексті їм розуміти п’ятирічний мораторій? Кому потрібна і вигідна відстрочка дії Закону? Для чого рубаємо гілку, на якій сидимо.
Тим більше, що Єврокомісія мала намір при виконанні відповідних вимог дати додатковий пропуск Україні для експорту на європейські ринки іншої сільськогосподарської продукції, зокрема великої рогатої худоби, свиней, свійської птиці і т. д. А послугами цих ринків, як відомо, користуються понад 500 мільйонів споживачів. Та про такі масштаби треба мріяти...
У зв’язку з цим, напрошується логічне запитання, для чого було створювати закон, до втілення якого у практику не були готові, навіть психологічно, самі селяни, а організаційно — влада. Не кажучи уже про відсутність фінансових, матеріальних, технічних та інших ресурсів. Кого намагаємося обдурити? Адже не СОТу і ЄС він був потрібен найбільше. Хоч чотири-п’ять років тому наша економіка мала далеко не кризовий стан. І кредити банки видавали, і зарубіжні інвестиції заходили у країну, і політичний клімат начебто сприяв. Та й волі і бажання у політиків та чиновників нібито вистачало. Але все вийшло, як завжди. А відповідь майже на поверхні — не обов’язковість, безконтрольність і безвідповідальність, які мають місце як при прийнятті багатьох законів, так і при їх виконанні.
Бо хіба не є яскравим, майже анекдотичним прикладом щорічне, протягом уже 8 років, накладання мораторію на продаж-купівлю землі, замість того, щоб прийняти кілька законів і зняти з порядку денного це питання. Але, на жаль, земля теж уже давно не є економічним, а політичним товаром. А чи сотні різних змін, доповнень, поправок, відповідних табу до різних статей інших законів, які часто вносяться у залежності від того, якій політичній силі, а точніше її дочірній бізнесовій корпорації, це вигідно і хто скоріше нашкребе 226 голосів у парламенті. Але ж заручниками подібних маніпуляцій із законами, які нагадують ігри наперсників, щоразу стають довірливі громадяни. За що така неповага до них і водночас до країни?
Що ж стосується сала, молока і м’яса, то — наперекір всьому вони були, є і будуть. Бо селяни у нас — відповідальні. Хіба що, на жаль, не вміють лише, як їх європейські колеги, користуватися важелями контролю за владою. А то б давно наклали мораторій на подібні її дії.
