Генеральний директор алюмінієвого гіганта «Русал» і один з найбагатших людей у світі Олег Дерипаска вперше розповів про свою роль у сумнозвісних «алюмінієвих війнах» 90-х років. Часи, коли приватизація власності колишнього радянського простору призвели до боротьби за володіння заводами і фабриками, що давали мільярдні прибутки тим, хто досягав успіху, занапастили не одне життя. Темне минуле й сьогодні не залишає в спокої тих, хто зумів вижити і неабияк збагатитися на «розрусі». Цього року в Лондоні відбувається два судових процеси, які певним чином піднімають завісу над звичаями 90-х на пострадянському просторі. Перша суперечка — між російськими бізнесменами, власником «Челсі» Романом Абрамовичем і Борисом Березовським. Друга — позов мільярдера, уродженця Узбекистану Михайла Чорного проти Олега Дерипаски. Він стверджує, що підписував із Дерипаскою угоду, яка дала йому 10-процентну частку в «Русалі», що є однією з компаній олігарха. А Дерипаска заперечує, що винен Чорному частку в «Русалі», і заявляє, що просто платив за «дах».
У інтерв’ю британській газеті «The Sanday Telegraph» Дерипаска зізнається, що для досягнення мети йому доводилося платити гроші бандитам, що «кришували» компанію. «...Через два тижні моєму комерційному директорові пустили дві кулі в голову. Він вижив. Тоді я вирішив, що краще поки що платити (бандитам. — Ред.), щоб самому залишитися живим і щоб люди мої залишилися живі. А потім вжили заходів щодо посилення безпеки, — розповідає Дерипаска. — ...Простой факт полягав у тому, що або ти отримуєш «дах», або залишаєш галузь. Мені було ненависно платити, але іншого безпечного вибору просто не мав ні я, ні мої працівники».
Про особливості ведення бізнесу в 90-ті та про їх «рецидиви» сьогодні — в коментарях «Дню» тих, хто не з чуток «обізнаний» з ними.
КОМЕНТАРІ
Олександр ЛЕБЕДЄВ, російський бізнесмен, медіамагнат:
— Сьогодні ситуація стала зрозумілішою. Є такий жарт: якщо в Росії ти купиш місце в кінотеатрі, прийдеш і тебе на нього посадять, то в Україні на цьому місці вже хтось сидить. У цьому сенсі вважається, що в Україні ситуація ближче до тієї, яка була в 1990-х, ніж в Росії. В усякому разі в Росії якщо когось зараз карають, то за певну політичну діяльність. Яких-небудь бандитських формувань, які в 1990-х визначали життя і були тісно пов’язані з правоохоронними органами, — такого немає.
Я ніколи не користувався жодними «кришами». Може, тому що я повернувся з Англії 1992 року. Проте у мене були деякі війни зі злочинцями. Але я не хотів ставати під якісь «криші», адже треба було або віддавати їм гроші, якщо вони їх вимагають, або... До речі, у мене була багаторічна історія — з 1996 по 2000 роки — із генпрокурором Скуратовим, з покійним завгоспом прокуратури Хапсироковим... Думаю, краще подзвонити Березовському з Абрамовичем, вони на суді детально це пояснювали. Вони «сировинні» люди, я ж займався банкінгом. Хоча хто знає, може, і мені треба було стати під «кришу».
Бізнес я поєдную з активними розслідуваннями корупції в Російській Федерації. Обивателеві це здасться досить безглуздим, але я як бізнесмен хочу мати якісь права! Чому я не можу видавати «Новую газету», розслідувати корупцію в банківській сфері, наприклад, і бути власником банку при цьому? Мене запевняють, що так не можна. В цілому з часу 1990-х щось змінилося, щось — ні, а щось, навпаки, стало ще гіршим.
— Які особливості ведення бізнесу в Росії ви назвали б?
— У нас весь бізнес перебуває в тому, що прийнято називати державою. Я б не сказав, що це держава — це якась мімікрійна бюрократія, що стверджує, ніби вона — держава. Насправді люди, які її представляють, — капіталісти паразитичного типу. Вони вилучають додатковий продукт, який їм не належить, і кладуть його собі в кишеню. Такі люди завжди виграють усі суди: що вони хочуть, те і буде. Вони начебто і не бандити, але спробуй з ними посперечайся! Наприклад, нещодавно я спеціально взяв камеру і поїхав на пошту отримувати предмет банківської та комерційної таємниці. Уявіть, до вас в банк прийшли 130 інспекторів — чого ніколи не було в історії нагляду Центрального банку Російської Федерації. Тим паче, що мій банк менший за Банк Москви. Три з половиною місяця вони «колупаються» в банківській і комерційній таємниці. Причому вони весь час це «зливають» на спеціальні дифамаційні сайти, де розповідається різна нісенітниця про банк, щоб злякати клієнтів і перекрити ліміти. Потім вони забирають 2 тис. сторінок документації і відправляють їх поштою, оцінивши в 7 рублів. Чи можна це уявити? Є два закони — про банківську таємницю і про комерційну. Яким чином і за якими інструкціями можна дозволити Центральному банку послати таємницю звичайною поштою, оцінивши її в 7 рублів? Я пошті не довірю і простого аркуша паперу. Думаєте, я виграю суд? Ні. Мені в цьому сенсі не легше. З бандитами було навіть якось зрозуміліше — або вони засадять тебе до в’язниці ні за що, або ще щось гірше станеться. Хоча тоді правила гри і супротивники були зрозумілі. Зараз усе набагато складніше. А може, я один такий мучуся і мені треба припинити видавати «Новую газету»? Або припинити судитися в Україні з владою з приводу готелю «Україна»? Хоча це вже не смішно — я заплатив гроші архітекторам і будівельникам, а потім дев’ять років уся українська влада зверху донизу відбирає у мене цей бідний готель, схожий на сарай. Адже «Україна» — справжнісінький сарай, для того, щоб звідти красти виручку. Я ось не знаю: чи краще це, ніж було в 1990-х, чи гірше? Якось все заплутано, але навряд чи це краще. Такого навіть у Зімбабве не буває! Ми виграли 48 судів, а зараз 49-й програли. Це ж влада робить на самій верхівці.
— Що потрібно для того, щоб відмінити систему «кришування»?
— Потрібно побудувати політичну систему з інститутами, які б контролювали один одного. Потрібні незалежні ЗМІ, незалежний і ефективний суд, який не є частиною вертикалі, парламент, який контролює виконавчу владу, громадянський контроль і вибори, що забезпечують зміну влади. Насправді це нескладно — все це діє в Європі. Втім, і там є якісь недоліки, але у них немає такої корупції (як у пострадянських країнах. — Авт.), з якої витікає останнє — «кришування» і коли все на боці влади. Потрібно взяти англійську чи американську модель. Але це ж невигідно!
— Під час бесіди ви зауважили, що ніколи не користувалися «кришуванням». Чи актуальна ця тема для вас зараз?
— Мабуть, зараз я повинен стати під якихось перевертнів у погонах з ФСБ чи поліції. А я ж якраз розслідую їхні походеньки з наглядом ЦБ по розкраданню і навмисному банкротству 200 російських банків за останні сім років. Як ви думаєте, вони повірять в це? Чесно кажучи, мені нецікаве «кришування». Я не настільки ціную гроші, щоб торгувати принципами. У мене такий характер. Побачимо, можливо, корупція і мене переможе. А можливо, й ні, всяке буває. Я, наприклад, автор закону про обмеження гральних закладів, що стало наслідком їх заборони в Росії. Хто б міг у це повірити 2004-го, коли я лише починав цю кампанію?
Олександра КУЖЕЛЬ, екс-голова Держкомпідприємництва:
— У дев’яностих роках ніхто не знав, як усе розвиватиметься далі, бо всі жили в плановій економіці і вважали, що цей непростий період треба пройти. Це був рух людей за виживання. Були бандити, «розбірки», але світло в кінці тунелю теж було. А зараз — це організована, абсолютно чітко відпрацьована система. Ще ніколи не було такого тісного зв’язку. Раніше все не сходилось в одній точці. Людина могла звернутися зі скаргою на міліцію до прокуратури, а зараз усі органи керуються з одного місця.
У 1990-х за дах для кіоску платили 100 доларів, а сьогодні, щоб від тебе відчепилися, потрібно дати 9 тисяч доларів. Ось це і причина, чому немає оборотних коштів. Дуже багато підприємств продають свій бізнес, аби зберегти гроші. А буває, що не встиг оголосити, а твій прибутковий бізнес забирають безкоштовно. Днями мала розмову з однією жінкою-ресторатором. Вона розказала, що ледь встигла продати свій ресторан після приходу до неї молодого чоловіка, який неодноразово натякав, що ресторан йому дуже подобається і їй уже не час тут працювати.
Різниця між дев’яностими і сьогоднішнім днем полягає в тому, що тоді це були розрізнені бандитські групи, які відстоювали свою територію. Зараз — це управляється з Адміністрації Президента. Це своя прокуратура, міліція. Якщо ти потрапляєш під їх напрямок, тобі нікуди звернутися, щоб захиститися. Чому і кажуть всі — треба збирати речі й бігти.
От кажуть: після помаранчевої революції злякались і взагалі перестали брати хабарі. Ні. Хабарі були всюди і завжди: хтось хотів вирішити щось скоріше, хтось — незаконно, «стерильної» чистоти не було ніколи, але можна було, якщо ти не хотів давати хабара, зробити усе по закону. Три місяці після помаранчевої революції справді неможливо було нічого «дати», але потім розцінки різко зросли щонайменше в десять разів. Брали за те, що страшно брати. А раптом і насправді будуть «Бандитам тюрми!»... А потім все знову увійшло в колію.
Про те, що зараз відбувається, краще питати в олігархів. Я знаю одного такого, який недавно розказав Президенту, якому у нас, до речі, «не говорять неприємних речей» (хоча я думаю, він сам не хоче їх слухати), що, здаючи три об’єкти за два роки, він заплатив близько 17 мільйонів гривень хабар і більше ні одного об’єкту він будувати в Україні не хоче.
