Україна – морська держава. Однак це аксіоматичне твердження по суті тримається лише на судноплавній компанії «Укрферрі» та орендованих нею у держави поромах «Герої Шипки» та «Герої Плевни». Компанія здійснює перевезення між чорноморськими портами України, Грузії та Болгарії. І це великий бізнес, який полягає не лише у тому, щоб здійснювати регулярні рейси, а ще й у тому, щоб забезпечувати рентабельність перевезень, знаходячи спільну мову з клієнтами. Про свої погляди на бізнес та його соціальну відповідальність, про політику компанії розповів «Дню» її президент Олександр Курлянд .
«Сьогодні все безумовно краще, ніж було вчора. Вважаю, що загалом країна рухається вперед достатньо швидко. Гадаю, навіть, що ми семимильними кроками проходимо ті шляхи, на які іншим країнам знадобилися століття.
Сьогодні Україні не дають можливості стати морською державою — всі світові вантажопотоки давно поділено й переділено. Це не означає, однак, що треба піднімати руки вгору і здаватися. Ось я перетворився на справжнього «революціонера» — завжди в боротьбі. Вважаю глупством «посипання голови попелом», голосіння за тим, як гарно було за радянської влади. Це означає абсолютну безвихiдь. Переконаний, що Україна може і буде прекрасно жити за рахунок транзитів.
Наша компанія реалізує ідею України як трансконтинентального коридору між Європою та Азією. Тому переконаний, що держава мала б вкладати гроші в «Укрферрі» — це було б вигідно всім. Адже я займаюся приватним бізнесом, який одночасно є державною справою. На мою думку, державі слід відслідковувати успішні компанії, підтримувати їх, вкладати в них гроші. А ми завжди відкриті для співпраці. Зараз же держава займається тільки тим, що із зароблених нами $100 хоче взяти $120 податків. Інакше кажучи — наштовхує на порушення.
Але ж судноплавний бізнес («shipping») — трудомістка справа, яка не дає швидкої віддачі. Необхідне терпіння — п°ять-сiм років вкладати у бізнес, і тільки після цього розпочинається прогресивне зростання доходів. Терпіння мають далеко не всі — більшість хоче все і одразу. Ганятися за великим одноразовим прибутком — то є безумство.
У мене спадкоємне чуття людей. Це дуже важливо, адже, як відомо, «кадри вирішують все». Іноді я сам боюсь себе, своєї здібності читати «між рядками». Але без цього бізнесмена немає — треба вміти знаходити мізки і добре використовувати їх. Відзначу, що наші спеціалісти нинi значно сильніші за американських — адже на них працює стабільна система, а ми кожної хвилини боремося за виживання.
Вся моя адміністрація — молоді спеціалісти, взяті із студентської лави. Більшість з них — «трудоголіки». Середній вік наших працівників — близько 30 років. У нас працюють інтелігенти високого класу — це знання комп’ютера, кількох іноземних мов. Щорічно компанія виписує на $10 тисяч іноземних часописів, довідників тощо. Із великим задоволенням беру на роботу жінок — із тої причини, що ми, на жаль, живемо в епоху інфантильних чоловіків. Не люблю людей лінивих, нецікавих, байдужих до всього, непідйомних, завжди похмурих. Треба й працювати з усмішкою.
Я ніколи не привласнюю собі досягнення своїх підлеглих. Треба зважати на те, що це люди молоді, їм треба зростати, мати впевненість у собі, мати віру в людей, в керівництво. Наша молодь — це справдi ділові люди, дуже прагматичні. Вони знають, чого хочуть, вони не злодії, не п’яниці. Ось тільки «серця», «душі» іноді замало.
Вважаю, що чим більше відкритості в роботі, тим краще, хоча ми живемо в умовах жорсткої кон куренції. Гадаю , немає гіршої біди, як заздрість. А заздрять завжди тільки тому, що бачать, — зовнішньому. Ніхто не бачить праці, яка стоїть за ним.
Переконаний, що в сучасних вузах має викладатися предмет «Філософія ведення бізнесу». Такий курс ми вводимо сьогодні в навчальний план Транспортного інституту. Йдеться про формування аналітичних здібностей, інтуїції, абсолютної порядності. Одним iз правил бізнесу є: «Нікому не можна довіряти». Тільки коли я перестав довіряти, почав заробляти гроші. Дотримуюся правила: «Краще дружба, заснована на бізнесі, ніж бізнес — заснований на дружніх стосунках». Останнє звичайно веде до банкрутства. В бізнесі не можна дружити, там не шукають партнерів серед друзів.
Часто замислююсь про соціальну відповідальність бізнесу. Благодійницька діяльність — це наш святий обов’язок. Вже виросла плеяда бізнесменів, які добре розуміють, що це необхідно, адже скільки навколо бідних людей! Не люблю, однак, утриманства. Вважаю також, що держава має підтримувати благодійницьку діяльність. Я пропоную державним чиновникам: «Дайте мені можливість заробити, а я з вами поділюся прибутком — дам гроші на добрі справи». Не чують. Не зважаючи на це, з охотою вкладаю гроші в культурні заходи, музику. Я один із засновників Одеського симфонічного оркестру. Підтримуємо талановитих виконавців, надаємо можливість молоді брати участь у міжнародних конкурсах, допомагаємо готувати прем’єри в Українському театрі, Музкомедії, Облфілармонії. Нагадаю, що за участю «Укрферрі» створювалася перша українська школа ім. Грушевського в Тбілісі. Співпрацюємо також у фондах «Майбутнє», «Св. Миколай», «Допомога хворим дітям Сіверщини» тощо. Допомагаємо ветеранам. Регулярно даємо гроші на Реабілітаційний центр для дітей, директора якого пана Литвака називають «совістю Одеси». Я там — один із членів опікунської ради.
Підсумовуючи, хочу сказати, що бізнес для мене — спорт, а не гроші. Спорт, де постійно підвищується планка. Вважаю, що займаюся «дворянським» бізнесом і люблю мати справу з такими самими людьми. Коли ми збираємося разом, то завжди говоримо виключно про бізнес, а не про гроші».
