Досить велика стаття докторів історичних наук Кам’янець-Подільського університету В. Газіна та В.Нечитайла за назвою «Українське село +» в газетах «День», «Фермерське господарство» та «Агропартнер» викликала в мене двояке ставлення. З одного боку, згода з авторами з приводу висловленого ними болю за нинішній стан сільського господарства України, фермерства й сіл. З іншого — незгода з багатьма їхніми твердженнями, що свідчать про некомпетентність у сільських справах. Саме на них і слід звернути увагу.
Перш за все, причина глибокого занепаду, точніше розрухи в сільському господарстві України, полягає зовсім не у відсутності стратегії його розвитку. Таких проектів, планів, указів, постанов і навіть законів у нас було багато. Був такий закон і тоді, коли починався занепад, але за назвою не «стратегія», а «реформування», причому розробляли і здійснювали його якраз ті ж особи, які нині вважають, що його не було! Смішно? Це академіки-аграрії П. Саблук, В. Юрчишин, П. Гайдуцький, М. Зубець, колишні міністри агрополітики Ю. Карасик, Б. Супіханов, І. Кириленко, М. Гладій та, звичайно ж, іноземні консультанти. Причина — в хибності цієї «стратегії», явно політичній спрямованості та економічній необѓрунтованості. Вона була спрямована не на вдосконалення наших великих і добре механізованих колективних сільгосппідприємств (КСП), здатних на високу ефективність виробництва, а на швидку заміну їх дрібними фермерськими господарствами (до 50 гектарів) та різного роду нестійкими товариствами (ТОВ, АТ тощо) на базі оренди численних малих земельних ділянок (паїв) у новоявлених власників. Ці нові господарства не могли бути кращими, ефективнішими, ніж КСП, оскільки для них не було ні здібних фахівців-керівників, ні належної технічної бази, ні постачальницько-збутової та обслуговуючої інфраструктури. Та й сама ідея паювання землі, особливо з виділенням паїв у натурі, що призвело до поділу наших великих полів на дрібні ділянки і до появи мільйона власників, до ліквідації сівозмін, систем меліорації та захисту ѓрунтів від ерозії, сповна заслуговує на анти-Нобелівську премію. Це теж їхня ідея. Як могли вчені розробити таку «стратегію» й переконати в потребі її прийняття президента Леоніда Кучму? Та ще отримати за це від Віктора Ющенка звання Героя України?
Друга причина занепаду сільського господарства полягає в диспаритеті цін його продукції з продукцією промисловості, внаслідок чого сільське господарство недоотримало за 20 років понад 100 мільярдів гривень. Разом зі зниженням ефективності сільгосппідприємств через їх розукрупнення, руйнування матеріальної бази та запровадження плати за оренду паїв — усе це призвело до різкого зниження їхніх прибутків. Їх не вистачало і досі бракує не лише для придбання техніки, добрив, будівництва приміщень, запровадження нових технологій, а й для нормальної оплати праці. Вона стала вдвічі-втричі нижчою, ніж у городян, хоча ще 1990 року — була майже однаковою.
Третя причина — необѓрунтована надія наших «горе-стратегів» на присадибні господарства у виробництві молока, м’яса, картоплі, фруктів та інших трудомістких і малоприбуткових видів продукції. На жаль, ані медицина, ані фізична праця не продовжили трудового віку сільських пенсіонерів, а молодих працівників, які бажають займатися цим виробництвом, стало ще менше. Не досить ефективними виявилися й заходи уряду щодо стимулювання виробництва цієї продукції у фермерських господарствах та інших сільгосппідприємства. Адже зерно, соняшник та ріпак виробляти набагато легше й вигідніше.
Занепад сільського господарства вплинув на занепад села загалом. Разом зі зменшенням бюджетних коштів це виявилося причиною зниження оплати праці та доходів усіх селян, до безробіття, припинення будівництва житла, доріг, водогонів, до закриття будинків культури, дитсадків, скорочення руху автобусів. Колективні сільгосппідприємства та радгоспи в цій розрусі зовсім не винні.
Автори статті бачать вихід із занепаду не у відродженні сільського господарства та села, вважаючи це поверненням до нібито поганого старого, а в модернізації та будівництві села майбутнього.
При цьому під модернізацією пропонується перетворення нинішніх сільгосппідприємств на фермерські господарства з їхньою повною власністю на землю без її оренди. Збереження 5—10% сіл як центрів переробки сільгосппродукції та перетворення решти 90% на свого роду «столипінські хутори» сторічної давнини.
Але в чому ж тут модернізація? Щодо села, то відмінностей від нинішнього стану практично не пропонується, а щодо сільського господарства — лише заміна оренди землі повною власністю, а це дуже спірне питання. І не лише для України. Спори вже багато років не припиняються в багатьох розвинутих країнах світу (США, Франції, Німеччині та інших), з яких ми хочемо брати приклад. Там оренда теж є, і багато хто в цих країнах виступає за її розширення. Аргументи ж авторів статті про перевагу приватної земельної власності порівняно з орендою не витримують критики. Нестійкість орендних господарств і слабка зацікавленість орендарів у поліпшенні земель є наслідком не самої оренди, а всього лишень недосконалості розроблених під керівництвом вищезгаданих осіб законів про паювання та оренду земель, а також слабкого контролю земельних органів. Скільки паїв уже віддано за безцінь, потрапило до рук спекулянтам, різним спритним людям і спадкоємцям, які не мають жодного стосунку до села? Скільки осіб отримали землю і звання фермера, не маючи ні відповідної освіти, ні досвіду роботи в сільському господарстві? І чи є орендарі, покарані за неприйняття заходів щодо недопущення ерозії та виснаження ѓрунтів?
Вихід з аграрної кризи, як вважають фахівці, що обізнані в цій галузі, — в поєднанні відродження та модернізації, причому з огляду на наявні умови й можливості держави. Відроджувати потрібно сільський соцкультпобут і покращувати умови життя селян. У першу чергу — у великих селах.
Малі села теж довго ще не зникнуть, хоч кошти для поліпшення життя в них навряд чи з’являться. У них на лоні природи без диму заводів та шуму машин житимуть сільські й міські пенсіонери, а багато молодих працівників сільгосппідприємств просто ночуватимуть і відпочиватимуть у вихідні дні, оскільки найближчим часом усім житла у великих селах теж не побудують.
Що ж до сільськогосподарського виробництва, то відродити або відновити потрібно загальнонародну власність на землю, але використання її має бути платним на умовах довготермінової цільової оренди, наприклад для виробництва молока протягом 25 років.
Необхідно відродити великі сільгосппідприємства всіх видів власності з правом працівників та акціонерів або пайовиків брати участь в управлінні ними з урахуванням свого трудового та майнового вкладу. Відродити, але на ринковій основі потрібно й усю інфраструктуру сільського господарства: матеріально-технічне постачання та обслуговування, закупівлю та зберігання продукції, її переробку і продаж. Те, що ми тепер маємо, явно відстає від сьогоднішніх потреб.
Звичайно, аби після багаторічної розрухи відродити й удосконалити сільське господарство України та поліпшити життя селян, потрібен новий план розвитку. Сподіватися на стихійні ринкові сили означає залишати нинішній стан ще надовго. Але складати ці плани повинні не політики й історики, і не «економісти», пригріті політиками та владою, які показали свою некомпетентність і недалекоглядність, а нові особистості, які добре знають наше і зарубіжне сільське господарство. А допомогти в складанні та здійсненні такого плану мають також і засоби масової інформації, припинивши на всі заставки паплюжити наше нещодавнє минуле та ідеалізувати становище, замовчувати вади сільського господарства в країнах Заходу.
