Харківські дотепники жартують, що незабаром передмістя Карачевку перейменують на Нью-Карачі. На честь виконання виробничим об'єднанням "Завод імені Малишева" великого пакистанського замовлення на поставку танків.
Контракт викликав резонанс у міжнародному житті, його засуджують Росія й Індія, але для України загалом і для Харкова зокрема він має величезне значення. Виконавши це замовлення, наша держава повернеться на світовий ринок озброєнь, так бездарно втрачений Радянським Союзом у роки перебудови. Харків дістане новий імпульс до розвитку, до скарбниці надійдуть гроші. Особливо сприятливі зміни відбуваються на самому заводі. Люди нарешті мають роботу і зарплату. Тут активно виплачують заборгованість за нею.
Нічого не скажеш, наявність роботи - це краще, ніж її відсутність. На жаль, у Харкові не так багато підприємств, де справи йдуть коли не відмінно, то хоча б непогано. У машинобудівному комплексі, мабуть, лише на виробничому об'єднанні "Турбоатом", яке виконує замовлення зарубіжних енергетиків.
Проблеми промисловості Харкова, спільні для всієї індустрії України. Проте в Харкові вони мають принаймні дві специфічні особливості. На відміну від Донбасу чи Придніпров'я, де є підприємства різних галузей, тут зосереджено переважно машинобудування, тобто, виробництво кінцевого продукту. Фактично це був величезний складальний цех для всього СРСР. Його цілеспрямовано будували, починаючи з перших п'ятирічок і закінчуючи останніми, для задоволення потреб величезної держави. Стільки машин, скільки може випускати Харків, самій Україні не було потрібно. Будували з таким розмахом, що тепер ці заводи занепадають уже від розмірів лише земельного податку.
Сюди привозили матеріали й комплектуючі як з України, так і з решти республік, звідси вивозили трактори, електродвигуни, літаки, електроніку і знов-таки танки. Тепер, хоча старі зв'язки підприємств збереглися, матеріалам і комплектуючим з інших "цехів" доводиться перетинати державні кордони двічі, що важкою копійкою лягає на ціну кінцевих виробів. А це вже питання конкурентоспроможності харківських машин.
Проблема конкурентоспроможності продукції стала певною фігурою умовчання в боротьбі представників промисловості за збереження традиційних зв'язків між Україною й Росією. Про неї не говорять, але думають у першу чергу. Як і всі в СРСР, раніше харків'яни працювали на соціалістичний плановий ринок, де панував Його Величність Дефіцит. Питаннями якості займалися не так технологи з конструкторами, як працівники заводських парткомів. Про диктат покупця не могло бути й мови.
А тепер ринок насичено технікою західних і східних виробників, яка хоча й дорожча, але надійніша, економічніша. Споживач, навіть зубожілий селянин, прагне купити німецький трактор. І ця "примха" вже так у нього в'їлася, що витравити її можна хіба що лізингом. Завдяки державному лізинговому фонду господарства України минулого й цього року купили кілька сотень харківських тракторів. Вони значно дешевші від американських і німецьких, до того продаються на виплат, та ще й за бартером... Ох, якби до всіх оцих принад ще й американську надійність!
Проте заводи позбавлено перспективи капіталовкладень. Більше того, вони втратили навіть оборотні кошти й можуть, як і раніше, випускати (коли досі можуть) лише неконкурентоспроможну продукцію. Запровадити сучасні технології гаманець не дозволяє. Ось звідки беруться вимоги про державну підтримку вітчизняного виробника, ось чому наших промисловиків так засмучують заходи урядів двох держав, спрямовані на зміцнення митниць. Запровадження Росією ПДВ на українські товари тут сприйняли як початок торговельної війни. І ось чому саме Харків ініціює співробітництво прикордонних областей, зустрічі керівників і підприємців України й Росії, партійні конференції "об'єднувачів" і форуми такого ж спрямування.
Утім обласна адміністрація в цьому аспекті намагається подолати диктат минулого. За домовленістю з польською фірмою "Бізон" на ВО ім. Малишева доставлено 25 однойменних комбайнів. Незабаром привезуть ще 25. Умови поставки вельми цікаві. Комбайни відпрацюють сезон на харківських полях, і, коли добре себе зарекомендують, буде підписано контракт на постійне складання "Бізонів" тут. Ясна річ, це викликало незадоволення російських політиків, котрі недавно приїжджали на саміт до Харкова. Загальновідомо, що в російського "Дону" конкурентоспроможність низька. Правда, і польський "Бізон" - це не американський "Джон Дір"...
Друга специфічна риса харківської промисловості - її комплексність. Тут є підприємства, які відливають блоки, штампують шасі, виготовляють двигуни - і все для харківського трактора. Є навіть заводи, які роблять турбіни, генератори й навіть підйомні крани для їх установки. Чи потрібно говорити, що ці комплекси мають проектні й навіть академічні інститути? Такий комплекс спроможний не лише випускати готові вироби, а й регіонувати окремі господарсько-політичні процеси. Скажімо, протягом останніх чотирьох-п'яти років на Харківщині було виконано програму "Український дизель". Тутешні підприємства вже можуть випускати сімейство двигунів, близьких до західних аналогів. Дизелі поставляють в Івано-Франківськ для виробництва трактора "Карпатець". Програму виконували при "ручному управлінні" облдержадміністрації й за активною участю покійного губернатора Олександра Масельського.
Проте визріває ще один господарсько-політичний процес, точніше, нарив. Його вже видно на прикладі конфлікту між керівництвом ВО "Турбоатом" і Зміївською ГРЕС. Одна з найстаріших на Лівобережжі районних електростанцій давно потребує реконструкції. Здавалося б, чого простіше? До дядька ходити не потрібно, у Харкові зроблять і нові турбіни, і генератори, і системи управління. Комплекс! Але зміївські енергетики звертаються саме до дяді. До дяді Сіменса. Вони ведуть переговори зі знаменитим німецьким концерном про поставки устаткування. Ну де патріотизм, заціди їх вольтова дуга?!
Однак енергетиків також можна зрозуміти. "Сіменс" працює за кредитами свого уряду, тож готовий поставити устаткування на виплат, та ще й електроенергією. А нашим машинобудівникам за замовлення потрібні гроші, причому передоплатою. Патріотизм, таким чином, коштує набагато дорожче. Це конфлікт локальний, але загрожує вилитись у загальнодержавний. Адже майже всі агрегати гідроелектростанцій Дніпровського каскаду вже зношено, їх час міняти. Плюс старі агрегати на багатьох українських ТЕС... Для харківських енергомашинобудівників - непочатий край роботи. Утім, для "Сіменса" - також. Якщо ця проблема не матиме державного розв'язання, вона трансформується в нову болячку української економіки.
Аналіз загальних проблем машинобудівного комплексу в Харкові можна звести до формули відомого дядька (не Сіменса), котрий філософствував так: "Чому ми бідні? Бо дурні. А чого дурні? Бо бідні". Дефіцитом коштів у промисловців можна пояснити не тільки жалюгідність реклами вітчизняних товарів, а й те, що в них немає сильної промислової партії, спроможної проводити на виборах своїх депутатів для створення справді дійового лобі в парламенті.
Найбільш загальне пояснення цього полягає в тому, що на харківські заводи (утім, як і на всі українські) так і не прийшов справжній господар. Він либонь знайшов би кошти на все. Ваучерна приватизація й особливі права трудових колективів лише розсіяли власність поміж тисяч дрібних акціонерів, наділивши директорів необмеженою владою, але залишивши їх віч-на-віч з усіма практично нерозв'язними проблемами. Крім того, чимало харківських підприємств залишаються в державній власності. А яка вона хазяйка - наша держава - давно відомо.
Може, спрацювати на патріотичних почуттях іноземних інвесторів і замовників? Вони нам замовлення розмістять або там завод модернізують, а ми їм наше містечко перейменуємо, приємно для їхнього вуха змінимо - благо, такого досвіду - хоч на експорт.
А часом і змінювати нічого не потрібно. Просто звернути увагу "корисного" іноземця. На околиці Харкова є район Нова Баварія. Тут випускають електроустаткування для елеваторів, займаються вичинкою хутра, обробляють вовну й варять таке собі пиво. У тутешніх підприємств, ясна річ, також багато проблем. Ahtung, doutche kamraden!
