Сьогодні минає строк, протягом якого Міністерство транспорту і зв’язку України під тиском протестувальників зобов’язалося скасувати спільний з Міністерством внутрішніх справ наказ про узгодження умов виконання нерегулярних пасажирських автоперевезень. Як відзначив перший заступник міністра Василь Шевченко, відповідна домовленість досягнута в ході переговорів із автоперевізниками. За його словами, домовленість також передбачає перегляд постанови уряду від 26 вересня 2007 року «Про внесення змін у Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту». Перевізники, схоже, святкуватимуть перемогу. Та хто при цьому програв і став переможеним? Про це розмірковує наш дописувач.
Нещодавні події, у яких державна влада виявила виняткову поступливість потенційним порушникам законів, видається шокуючою. Спробую описати дану ситуацію за допомогою алегорії. І сподіваюся, що усім стане зрозумілою абсурдність поступок, на які пішла влада в цьому питанні. Тож пропоную ознайомитися з таким повідомленням: «Успіхом завершився нетривалий та несанкціонований страйк залізничних перевізників. Заблокувавши усі під’їздні дороги до столиці, вони домоглися права й надалі використовувати старі дещо переобладнані вантажні вагони для перевезення пасажирів. При цьому вони домоглися, що державна залізнична інспекція не буде їх штрафувати за порушення існуючих правил перевезення пасажирів. Залізничники пообіцяли: якщо влада схоче утискати їхнi права на невидачу квитків, неперевезення багажу, вимагатиме так званого культурного обслуговування, спробує обмежити законне право куріння водіїв під час руху, розмов по телефону тощо, то протест буде продовжено».
Таке повідомлення більш ніж неправдоподібне, хоча б тому, що на залізниці безпека пасажирів (хоча і тут трапляються катастрофи) завжди була на першому місці і в усі часи суворо контролювалася державою. Що ж до автомобільних пасажирських перевезень, то й тут мала б бути така ж технологічна та виконавська дисципліна, пов’язана в першу чергу з безпекою пасажирів, а також їхнім комфортом при користуванні громадським транспортом і, зокрема, маршрутними мікроавтобусами. Невже в нашій державі немає нікого, хто б став на захист пасажирів? Про них у цій суперечці влади та перевізників, здається, якось сором’язливо забули. А варто було б запитати, чи бажає пасажир, оплативши вартість перевезення за повним тарифом, який передбачає певний рівень комфорту та безпеки, їхати в переобладнаному на швидку руку автобусі? Адже про комфорт, за винятком місця водія, тут доволі часто не доводиться навіть думати. Окрім того, завжди себе запитую, бо подорожую дуже багато, чому пасажир, який стоїть, має платити стільки ж, як той, що сидить? Адже рівень комфорту і безпеки при цьому дуже сильно відрізняється.
А де підголовники, підлокотники, регульоване сидіння, місце для багажу та ручної кладі, пенал для верхнього одягу, місцеве освітлення чи вентиляція? Можливо, хтось у мікроавтобусах оголошує зупинки або подає важливу транспортну інформацію на табло? А ще існуючі правила безпеки вимагають, щоб на задньому мосту мікроавтобуса розміщувалося по дві пари коліс, тоді у випадку пошкодження у водія є шанс втримати транспорт на дорозі. Вантажні мікроавтобуси, а відповідно — і їхні пасажирсько- вантажні гібриди та мутанти цього позбавлені. Які це має наслідки — читайте повідомлення ДАІ та дивіться передачі полковника Стогнія.
Тисячі питань щодо маршрутних автоперевезень нагромадилися за час їхнього становлення. Абсолютно прибуткова, просто шалено прибуткова справа привабила у цей бізнес багатьох людей. Це закономірно й нормально. Але цей бум слід було в зародку скеровувати в певне русло, встановлюючи конкретні прогнозовані обмеження та параметри. Слід визнати, що Мінтранс в цьому напрямі останніми роками дещо зробив. Та чи дослухався при цьому до голосу й думки пасажирів? Для прикладу, нещодавно прийняті правила перевезень автобусами встановлюють граничну вагу ручного багажу 15 кілограмів. А тепер спробуйте себе в ролі студента чи навіть туриста, чи просто бабці, яка їде в гості до онуків.
А для того, щоб упорядкувати автомобільні пасажирські перевезення, треба не так вже й багато. У Європі є теоретичні й практичні вирішення, які легко адаптувати навіть до нашої «ковбойської» дійсності. Транспортна наука пропонує багатоваріантні схеми перевезень, які оптимально поєднують приватну й комунальну власність, територіальні інтереси та зобов’язання влади. Більшість з подібних рішень вже успішно апробовано та «відшліфовано» на практиці. Далеко їхати не треба, поряд Польща, Словаччина чи Угорщина. Звичайно, й власний розум, організаційні ресурси та зусилля треба долучати. А основне — воля щось змінити, притому з думкою про пасажирів.
Якось сусід по сидінню в мікроавтобусі ділився своїми спостереженнями про «сильних світу цього», розповідав, як хто з них «відпочиває». І більше за все його дивувало, з яким розмахом «гуляли» скромні водії маршруток. Якість та кількісні характеристики їхнього «відпочинку» була розрахована на те, що завтра дорога з Шацька до Ковеля чи до Луцька мала б бути ширшою на декілька смуг...
І ось Київ побачив протестне нашестя цих «привітних та інтелігентних» водіїв. І відступив, віддавши пасажирів на поталу цим «господарям життя». Адже пасажири не мають можливості страйкувати й завжди покірно складають свої гривні у натруджені долоні водіїв.
