Масштабна фінансово-економічна криза позначилася майже на всіх економіках світу. Серед причин кризи називають зростання цін на продовольство на тлі скорочення його запасів за низької інфляції та сповільненого росту заробітної плати. Стався «перегрів» фінансових систем США і Європейського Союзу. Ще один чинник робить акцент на неефективності політики дерегулювання у фінансовій сфері, це призвело до наднакопичення спекулятивного капіталу, що спричинило появу фінансових пірамід у сфері нерухомості, банківського кредитування та соціального страхування. Нарешті, частково винна й система деривативного запозичення, тобто страхування цінових або валютних ризиків у часі, що призвело до кризи взаємної банківської заборгованості.
Політичним підсумком кризи стало збільшення ваги держави як економічного регулятора. Майже повсюдно приватний капітал було врятовано коштом держави. Сталася так звана націоналізація збитків компаній, коли держава націоналізувала борги приватних компаній і переклала тягар витрачених ресурсів на пересічного платника податків. Тож невеликі європейські країни (Греція, Ірландія, Португалія) швидко вичерпали ресурси і опинилися перед необхідністю суворої бюджетної економії. Виявилося, що антикризові заходи можуть не лише не вирівняти, а й погіршити фінансово-економічну ситуацію.
З погляду посткризового розвитку світової системи капіталізму її вузлові механізми продовжують працювати в старому режимі. По-перше, зберігається залежність економік від конкуренції за енергоресурси. Топка світової економіки продовжує працювати на традиційній вуглеводневій сировині — нафті, лише частково використовуючи нові джерела енергії. По-друге, віддаючи перевагу більш м’якому, обамівскому прагматизмові, зважаючи на появу імовірних нових світових лідерів, зокрема Китаю, США як і раніше відповідають за збереження балансу у світовій економіці. По-третє, «вхід» у кризу і «вихід» із неї показують: ще не почалася перебудова інструментарію регулювання сучасного капіталізму, хоча переосмислення цих чинників начебто вже відбувається. Промоутери нових трендів ще не в змозі дати більш-менш чітку картину посткризового світу, але вони долучаються до активної боротьби за посткризовий світопорядок.
ГЛОБАЛЬНИЙ КОНСЕНСУС: У ПОШУКАХ ФОРМУЛИ
Економічну кризу визначають радше як кризу перерозподілу, ніж виробництва і фінансів. Відірваність фінансового сектору від реальної економіки спричинила нерівновагу в масштабах глобального економічного господарства. Світове господарство становить замкнене глобальне виробництво, яке зазнає перерозподілу серед близько 200 національних економік. Виникає класична пастка між глобальним виробництвом і національним перерозподілом.
У зв’язку з цим заговорили, ніби глобальна неоліберальна модель капіталізму, сформульована в десятьох тезах Вашингтонського консенсусу (ВК), виявилася під питанням. Про це заявив сам Міжнародний валютний фонд, який нині наполягає на перебудові моделі глобальної економіки. Ключовими позиціями нової моделі мають стати державне регулювання фінансового сектору і справедливий розподіл благ. Окрім цього, у МВФ певні: фінансовий сектор має оподатковуватися, щоб відшкодовувати хоча б частину витрат зі своїх же ризикованих операцій, чим убезпечити національні бюджети і населення від максимізації посткризових витрат. Щодо несправедливого перерозподілу, то у Фонді вважають, що потрібна «глобалізація з людським обличчям», тобто блага не можуть привласнюватися привілейованими верствами, а мають перерозподілятися справедливо.
Посткризове переосмислення ВК поки що перебуває на стадії дискусій і обговорень. Спроби переглянути ВК вже були. Не завжди вдалий досвід трансформації екс-планових економік на початку 1990-х і на рубежі нового століття зумовив зміну фокуса в підходах до економічної політики. Можна сформулювати принаймні три зміни курсу. По-перше, змінили ставлення до антикризового складника економічної політики. Якщо раніше антикризовим (або, як стали називати згодом, антициклічним) заходам приділялося мало уваги, то тепер цей вектор став чи не визначальним. По-друге, інституційні реформи і роль інститутів стали основним критерієм реформ. По-третє, відбувалося поступове визначення основних принципів нової політики розподільних стосунків. Оновлений світовий економічний порядок денний було погоджено і підписано в Барселоні 2004 року («Барселонський порядок денний з питань розвитку»), який за аналогією почали називати Барселонським консенсусом.
На тлі кризи Вашингтонського консенсусу і посткризового переформатування на світовій економічній арені робляться спроби кинути виклик ВК і запропонувати інший конкурентний глобальний проект. На такий проект останнім часом зробив заявку Пекін і навіть змалював можливі контури альтернативного Пекінського консенсусу. Відмінні риси Пекінського консенсусу — економічне зростання при збереженні незалежності, спрямованість на інновації, накопичення валютних резервів, захист державних інтересів. І хоча пекінська модель виглядає привабливою, ця привабливість має швидше унікальні китайські риси. В Китаї Комуністична партія в умовах авторитарного режиму інституціоналізує ринкову економіку, робить ставку на незалежну від регіональних просторів економічну політику. Поєднання політичного авторитаризму та економічного лібералізму після бурхливої Арабської весни поставило під сумнів можливу глобальність Пекінської моделі. Проте сам факт появи нових проектів і конкуренція між економічними моделями вказують на ті стратегічні вектори, які стануть визначальними для світового порядку денного на найближчі декілька років.
Вектор перший — модель фінансової капіталізації виробництва. Однією з прихованих причин кризи стало домінування інтересів капіталізації над продуктивністю праці, модернізацією виробництва. Гонка за максимальною концентрацією виробництва в руках декількох глобальних гравців, стратегія злиття і поглинань стала гальмом для зростання продуктивності праці і шлагбаумом для креативної інноваційної діяльності.
Вектор другий — зміна моделі регулювання. Поки що відбувається човниковий біг між дерегулюванням і дирижизмом, тобто моделями, які сьогодні можна назвати застарілими. Зростання ролі держави в регулюванні фінансових ринків ставить на порядок денний питання пошуку нових принципів та інструментів. Пошук нової моделі економічного регулювання запускає дискусію про резервну валюту, що має змінити конфігурацію світової системи фінансових розрахунків.
Вектор третій — зміна ролі глобальних гравців і структури дисбалансів. У зв’язку з необхідністю регулювання глобальних фінансових ринків активізувалася боротьба за вплив у глобальних фінансових структурах. Показовою в цьому плані є конкуренція, що розпочалася між Європою та БРІК за пост глави МВФ у зв’язку зі скандальним звільненням директора-розпорядника фонду Д. Стросс-Кана. Тому з приводу регулювання глобальних фінансових ринків необхідно шукати, можливо, не нову столицю для Консенсусу, а нову глобальну формулу. Зберігається невизначеність і конкуренція в боротьбі за геометрію посткризового світового порядку. Разом з традиційними гравцями G 8 політично формалізуються нові глобальні об’єднання типу G 20.
УКРАЇНА НА ПЛАТО КРИЗИ
Україна опинилася серед країн, які найбільше постраждали від світової фінансово-економічної кризи. Про це свідчать загальні макроекономічні показники, з якими Україна вступила спочатку в 2009, а потім вже в 2010 рік. Так, за підсумками четвертого кварталу 2008 року рівень падіння ВВП склав 7,8%, а 2009 рік для української економіки виявився повністю провальним — Україна виробила на 14,8% товарів і послуг менше, ніж у 2008 році. При цьому падіння промислового виробництва впритул наблизилося до позначки в 22%. Лише через півтора роки після початку кризи позначилися позитивні тенденції: зростання ВВП склало 4,7%, а в першій чверті поточного року воно перевищило п’ять пунктів, при цьому промислове виробництво виросло на 9,7%.
Здавалося б, спираючись на ці цифри, можна зробити висновок про подолання кризових явищ. Однак виникає питання, — за рахунок яких чинників українська економіка змогла вийти на позитивні показники? Адже структура промислового виробництва за останні два-три роки принципово не змінилася. Відповідно, не змінилася й структура зовнішньоторгового обігу — в передкризові роки близько 70% експорту складали сировина і сільгосппродукція, наприклад, сталь, метали, хімікати, зерно і соняшник. У 2011 році частка сировини з низьким рівнем переробки збільшилася до 86%. Іншими словами, Україна міцно зайняла нішу непродуктивних, сировинних, економік — країна практично не виробляє готову продукцію, конкурентну на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тому «виживаність» економіки повністю залежить від об’ємів зовнішнього кредитування, зовнішньоекономічної кон’юнктури, податкової мобілізації та рівня соціальних виплат. Через це уряд вимушений у ручному режимі забезпечувати своєчасну наповнюваність державного бюджету з метою забезпечення соціальної платоспроможності держави. Тому збереження фінансово-економічної ліквідності держави — питання короткострокової перспективи, якщо врахувати низький рівень капіталовкладень у реальний сектор і зволікання зі структурними реформами.
За 20 років незалежності не вдалося змінити форму радянської мобілізаційної економіки. Як результат, Україна не змогла реструктуризувати отримані в спадок від СРСР індустріальні резерви і переорієнтовувати економіку на режим роботи в умовах конкурентного ринку. В цьому випадку причини економічного обвалу в 2008—2009 роках слід шукати не в наслідках фінансової кризи, а в незавершеному ринковому транзиті. За цей період радянські економічні інститути були зруйновані, проте їхні ринкові аналоги, в першу чергу інститут приватної власності, не були створені.
Радянський тип економічної мобілізації був можливий за рахунок синтезу політичної потужності держави і тотальної експлуатації всіх ресурсів — промислових, природних, трудових. Тим самим економічне зростання забезпечувалося або за рахунок реалізації глобальних структурних проектів, або за рахунок експорту сировини, коли мобілізаційні зусилля держави вже були не настільки продуктивними. Україна зараз не має в своєму розпорядженні ані мобілізаційних ресурсів, ані експортних можливостей.
Економіка продовжує, як і за радянських часів, орієнтуватися на державу як центр можливої мобілізації, але ігнорує простих українців як джерело національного багатства. Ринок «за старим звичаєм» регулюється адміністративними заходами, а уряд, намагаючись зберегти соціальний і кон’юнктурний баланс, фактично заморожує реформу ринкової інфраструктури. Як наслідок, в Україні не сталося чіткого розмежування економічних інтересів приватного капіталу, бюрократичної природи держави і суспільних інтересів. А в результаті глобальної кризи стало очевидним, що національна економічна криза пов’язана, в першу чергу, з консервацією радянської інституційної моделі національної економіки.
По-перше, криза інфляційної експортно-орієнтованої моделі сировинної економіки. Економічні агенти, орієнтовані на здобуття «швидких» прибутків, не зацікавлені в реалізації «довгограючих» проектів та в розвитку внутрішніх ринків. Інвестиції концентруються або на вирішенні короткочасних тактичних завдань, або забезпечують зростання капіталізації персональних бізнес-імперій. Тим самим виникає загроза «закриття» ринків і скорочення фінансування інвестиційних проектів. Завдання держави тут бачиться у створенні правових, податкових, кредитних та інвестиційних умов для зміни парадигми бізнес-діяльності — пріоритетом має бути не максималізація прибутків, а розвиток внутрішнього ринку, зростання споживчої платоспроможності українців. Це означає, що центром економічної політики має бути зміщення з держави і великого бізнесу як економічних агентів на споживача та його інтереси.
По-друге, криза інвестиційної політики, викликана «офшорним страхуванням» бізнесу своїх політичних і фінансових ризиків. І основна проблема не в тому, що бізнес, прагнучи мінімізувати свої втрати, переводить свої активи в офшорні зони, а потім вже повертає до України. А в тому, що де-юре український бізнес стає неукраїнським, офшорним і перебуває поза правовим, фінансовим, податковим полем зору української держави. Держава не створила достатніх нормативних правил «безпечної гри» і правових гарантій приватної власності. Звичайно, уряд, як показав досвід антикризових заходів останніх двох років, зобов’язаний жорстко регулювати діяльність компаній, що мають бенефіціарів в Україні. Проте без створення інституту приватної власності, без формування «тихого» інвестиційного клімату рееміграція бізнесу залишатиметься нездійсненним завданням.
По-третє, технологічне зношення більшої частини потужностей українських теплових електростанцій перевищує 76%. Неоптимальна структура паливної складової, відсутність виробничого зв’язку між генеруючими і добувними підприємствами спричинили падіння ефективної роботи державних ТЕС. За 20 років не було введено жодного нового блоку на теплових або атомних електростанціях, а рентабельність української енергетики, за офіційними оцінками, у декілька разів менше, ніж на аналогічних виробництвах у країнах ЄС. Вихід з ситуації, що склалася, вбачається в демонополізації енергоринку, допуску незалежних гравців і створенні конкурентних умов. Однак у цьому випадку необхідно враховувати такі істотні моменти. Перший — демонополізація якщо й можлива, то на рівні генеруючих компаній. Як демонструє той самий європейський досвід, усі розподільні мережі знаходяться в комунальній власності, а приватний капітал працює або на правах міноритарного акціонера, або на правах концесіонера. При цьому неодмінними умовами демонополізації є модернізація мереж і лібералізація тарифної політики — держава не має права втручатися в цінову політику енергокомпаній.
По-четверте, комунальна інфраструктура українських міст залишається однією з найбільш відсталих і немодернізованих у Європі. Проте тут також криється значний потенціал для економічного зростання. Держава може взяти на себе обов’язки основного інвестора, скерувавши значні фінансові резерви на будівництво доріг, мостів, транспортних розв’язок, модернізацію енергомереж тих генеруючих компаній, які перебувають у державній власності. Ці кошти можуть запустити суміжні виробництва. Головне, аби державні капіталовкладення працювали не на виробництво інфляційних ризиків, а стали інвестиційним інструментом вирішення проблеми технологічної та інфраструктурної модернізації української економіки.
Вихід з глобальної кризи для України не означає, що автоматично буде подолано і внутрішню економічну кризу. Старі ресурси абсолютно вичерпані, і ще одна хвиля кризи або дубль-криза може повністю зруйнувати економіку. Тому необхідно без зволікання провести структурні реформи і перейти на нову платформу економічного розвитку.
