Національна ідея свідчить про амбіції певної держави (або про їх відсутність), про те, чим ця держава може бути цікавою світовому співтовариству. Вона виступає головною носійною конструкцією, на якій формується модель держави — бачення України в майбутньому. Ці два компоненти являють собою стратегію розвитку країни на далеку перспективу, визначають напрямок її розвитку. Його повинні притримуватись, йому мають відповідати конкретні дії державних органів, господарських суб’єктів, громадських організацій. У нас відсутня національна ідея і модель держави, а отже — проблематично сформувати стратегію. Але ж і Кабінет міністрів, і міністерства складають плани, окремі секторальні плани навіть називаються «державною стратегією розвитку певної галузі на певний період». Все це разом і називають державною стратегією. Воно і логічно. Якщо немає дійсної, науково обґрунтованої стратегії, то щось же потрібно називати стратегією. І вирішення поточних справ, тобто тактику, назвали стратегією. Часто згадують: «як корабель назвеш, так він і попливе». І куди ж ми припливли — без національної ідеї, без моделювання держави?
Уже згадувалися слова китайського філософа Сунь Цзи: «Тактика без стратегії — це просто метушня перед поразкою». Слушність цієї тези ми спостерігаємо на прикладі України. Україна перейшла із категорії середньорозвинених країн у категорію країн третього світу: депопуляція, масова еміграція населення, неможливість забезпечити пристойний рівень життя, відсутність української високотехнологічної продукції на світових ринках. Ми не називаємо речі своїми іменами: стагнацію (3% росту ВВП на рік) ми називаємо прогресом.
Хотілось би сподіватися, що нова президентська команда знайде час для розгляду разом з науковцями, експертами реального стану України та визначення необхідних компонентів «формули успішної країни». Тоді тактика у вигляді державної політики набуде чіткої орієнтації, спрямованості, осмисленості і стане складовою стратегії. І це нам допоможе уникнути передбачення Сунь Цзи.
Сама ж державна політика зможе набути не хаотичного, стихійного, несистемного змісту, а буде являти собою комплекс цілей, заходів, спрямованих на реалізацію національної ідеї. Необхідність системного підходу до розвитку країни зазначають як теоретики, так і практики. Свідченням цього є поява проекту концепції Економічної конституції країни як важливої складової моделі держави; «Податковий кодекс розвитку» розроблений Українською радою бізнесу; «План оборони держави» запропонований першим заступником міністра оборони України І. Руснаком. Про це свідчить і виступ Президента В. Зеленського на зустрічі з бізнесменами України («День», 22.06.ц. р.) за всієї неоднозначності окремих його тез (зняття мораторію на землю, держава у смартфоні, «за три-чотири роки до України має вишикуватися черга з інвесторів»).
Системність у державній політиці (тактиці) має розпочатися з визначення її цілей, які повинні випливати із стратегії: яку ж державу, яку її модель, зрештою, ми хочемо побудувати? Однієї заяви про «ефективну державу» замало. Важко говорити про усвідомлені цілі, коли немає усвідомленої мети. Всі говорять про шість-сім відсотків росту ВВП на рік, щоб, як мінімум, через деякий час наздогнати Польщу. Наздогнати в чому? І чому лише Польщу? З такими відсотками ми будемо виплавляти більше сталі, будуватимемо більше автомобілів, чи літаків, чи кораблів, випускати більше тканин, взуття, власних телевізорів чи ще чогось? Це дуже вразить світ? А ринок порожнечі не терпить. Всі ці ніші, де ми впевнено почувалися на початку 1990-х років, уже зайняті тими, хто зумів вчасно «застовпити» їх. І не треба тішити себе ілюзіями, що ми зможемо когось витіснити на ринку, відродивши зруйновані на сьогодні галузі економіки. Ніхто не поступиться нам місцем лише тому, що ми українці. Події в ПАРЄ це добре ілюструють: країни Європи, керуючись європейськими цінностями, захищають найперше свої національні інтереси. Ринок сльозам не вірить і не терпить слюньтяйства і слабаків. Це — якщо про ринок. Саме він, виконавши свою історичну місію, спричиняє дедалі більше зростання соціальної нерівності у світі. Прибуток, гроші як головні його дороговкази розвитку на сьогодні лише стимулюють соціальні вибухи у світі. Людство стоїть на порозі цивілізаційних змін як умови існування людства взагалі.
Україна мимохідь опинилася в їхньому епіцентрі: або ми станемо частиною того світу, який намагається вибудувати Путін і компанія, або ми зможемо запропонувати світові нову філософію розвитку, нову філософію існування держави. Держави, суспільства, де критерієм розвитку буде Людина — а метою економіки буде розвиток багатства людської особистості, її творчо-креативного потенціалу. Ми маємо шанс... Ми завжди маємо шанс.
Модель наздоганяючого розвитку заведе нас у глухий кут. Потрібен саме «квантовий стрибок», стрибок у суспільство з абсолютно новими критеріями розвитку. Такі критерії є. Індекс людського розвитку ООН як найбільш узагальнюючий показник рівня розвитку країни на перше місце ставить тривалість життя, тобто здоров’я людини. Цей критерій може бути сприйнятим і зрозумілим всім — від Ужгорода до Харкова, пенсіонеру та мільйонеру, регіоналу і націоналісту. Він може стати основою об’єднавчої національної ідеї. Як один із варіантів національної ідеї; наприклад, «українці — найбільш здорова нація в світі». Звідси можуть випливати цілі й пріоритети розвиту. Цей показник відповідає головному глобальному тренду, який стає визначальним при аналізі результатів розвитку чи то держави, чи приватної структури — поліпшення якості життя. Нагадаю складові здоров’я і який стосунок вони мають до стратегії розвитку держави («День» № 5, 15 січня 2014 р.).
Перше: якість води — основа існування людини як біологічної істоти. Якість води в малих річках України, ставках та озерах, штучних морях, порятунок Дніпра. Дотримання Водного кодексу України. І, звичайно, якість питної води в наших кранах. Нагадаю думку футурологів: якщо і буде ІІІ світова війна, то вона буде за воду.
Друге: якість повітря — поступовий перехід на електротранспорт, жорсткий контроль за роботою промислових підприємств, збереження і розширення лісів як джерела кисню (лісистість України — 16% за необхідного міжнародного мінімуму 20%). Дотримання Лісного кодексу.
Третє: якість харчування. Повернення до державних стандартів продуктів харчування, або стандартів Європейського Союзу. Стимулювання органічного землеробства.
Четверте: здоровий спосіб життя. Заборона реклами алкоголю і тютюну. Введення культу здорового тіла. Масовий розвиток фізкультури і спорту, особливо у школах і вишах.
П’яте: передова медицина. Поступовий перехід до нової філософії охорони здоров’я: не стільки лікувати хворих, скільки не допускати захворювання здорових, тобто до профілактичної медицини. Запровадження генетичної картки новонародженого. Поступовий перехід до страхової медицини.
Цих цілей можливо досягти лише за умови відповідного розвитку освіти, науки і культури, які, у свою чергу, стають цілями державної політики.
На базі цілей формуються пріоритети політики на даний момент. Кількість цілей завжди є значною. Вони не можуть вирішуватись одночасно. Формується певна послідовність у їх досяганні, певна ієрархія цілей. Пріоритет і є особливим видом ієрархії, коли певній меті надають перевагу порівняно з іншими. Визнання переваг диктується і політичною доцільністю, і вимогами громадськості, а також поточним моментом і результатами формального аналізу (Лучик В. Є., Подільський аграрно-технічний університет). Сукупність пріоритетів повинна відповідати національній ідеї та моделі держави.
За приклад взято один із варіантів національної ідеї. Інше її визначення змінюватиме набір, структуру цілей і, відповідно, структуру пріоритетів. Національна ідея «Садок вишневий коло хати...» («День» № 42-43, 6 березня ц. р.) вимагатиме іншої структури цілей та пріоритетів. Наприклад, одним із пріоритетів могло б бути збереження українського села як основи української ідентичності. У будь-якому варіанті ефективність обраних пріоритетів залежить від сприйняття їх населенням:
• наскільки вони відповідають усталеним у суспільстві нормам;
• наскільки враховується політичний розклад сил, стан соціальної структури суспільства на даному етапі розвитку, а також стан інституційного порядку;
• чи враховується фактор часу: за максимальною довірою електорату (населення) наступає спад;
• чи враховуються особливості природи людини, в тому числі особливості менталітету людей різних регіонів.
На формування державної політики впливають і так звані форс-мажорні обставини. Агресія Росії на сході України, окупація Криму принципово змінюють державну політику: не розв’язавши цілої низки проблем у мирних умовах, ми змушені тепер розв’язувати їх в умовах війни. Це накладає особливо високі вимоги до керівництва держави. Крім того, умови війни мають сформувати окремий напрямок державної політики та окремі її інститути. Війна ж висуває на перше місце серед цілей — досягнення миру як умови повноцінного розвитку держави. Події в ПАРЄ також можуть змінити акценти в зовнішній політиці держави: більше уваги приділяти східному й південному її векторам — Китай, Індія, «моя» Африка.
При виборі пріоритетів слід враховувати і глобальні тренди — чи то в умовах глобалізації, чи в умовах регіоналізації (яка набуває дедалі більшої ваги), які так чи інакше впливають на внутрішню і зовнішню політику країни:
• кліматичні зміни та їхній вплив на поточну і перспективну внутрішню політику;
• міжнародний тероризм;
• міграційні процеси;
• поширення ядерної зброї тощо.
Світові процеси дають багато інформації для її використання при формуванні державної політики; особливо при виборі методу управління державною політикою. Для аналізу історій успіху швидкого стабільного росту Всесвітній банк 2006 року створив спеціальну Комісію з росту і розвитку на чолі з нобелівським лауреатом (2001 р.) Майклом Спенсом. Вивчивши досвід 13 абсолютно різних, але успішних країн, вони виявили п’ять спільних для них моментів:
• вони повністю використали переваги світової економіки;
• вони підтримували макроекономічну стабільність;
• вони досягли високого рівня заощаджень та інвестицій;
• вони дозволили ринку управляти ресурсами;
• вони мали віддані ідеї, переконливі уряди, які користувалися довірою.
Спільною рисою цих урядів, від комуністів і націоналістів до монархії, є їхня спрямованість на національні інтереси та відсутність клептократії. Тобто форма влади, ідеологія не є визначальними для економічного росту. Це важливий для нас висновок у час, коли вже дискутуються страхи щодо можливої монополізації влади партією «Слуга народу».
При реалізації державної політики використовується стандартний набір інструментів: податки, трансфери, маса грошей, інфляція, мито, квоти, тарифи тощо. Але це належить до технічних інструментів. Головний же «інструмент» реалізації державної стратегії — це люди, професіонали і патріоти. Стара радянська теза: «Кадри вирішують все» — абсолютно справедлива і для нас, і не підлягає декомунізації. Кадри — це й ті, хто на різних щаблях влади виробляє і приймає певні рішення. Ми їх називаємо «політичною елітою». І не стільки за рівнем інтелекту, а за статусом. Від якості політичної еліти залежить майбутнє країни, що підтверджує згадуване дослідження Всесвітнього банку. Але це вже тема окремої розмови.
Термін «державна політика» передбачає особливу роль держави у визначенні напрямку розвитку та його реалізації. Вона повинна відповідати не стільки модним західним теоріям, скільки реаліям країни, яка перебуває на перехідному етапі розвитку, на етапі становлення держави, а особливо — у стані війни.
Державна політика — це складний синтез особистих, колективних і громадських (загальнонаціональних) інтересів, внутрішніх і зовнішніх чинників, бажаного і реального. В ній задіяні всі соціальні науки: вони допомагають формуванню державної політики, її реалізації або коригують її, коли вона починає суперечити національній ідеї чи суперечить об’єктивним економічним законам.
Державна політика — складна робота, яка вимагає високого професіоналізму. Робота президента в Україні нагадує роботу диригента великого академічного ансамблю народних інструментів. Десь сидять гармошка з баяном, десь домра з басами, поруч бандура з балалайкою, в центрі — тонкі скрипки з альтами і арфами, а позаду — барабани з бубнами і трембітами. І всю цю какофонію можливостей і звуків потрібно перетворити на єдину симфонію, яка б тішила душу і серце. Та ще й старі музиканти покидають сцену. Ми не лише як глядачі, а й як учасники зацікавлені в тому, щоб все у нього склалося якнайкраще.
