Тема вищої освіти була каменем спотикання під час каденції попереднього парламенту і нині залишається одним із болючих невирішених питань. «День» публікував багато точок зору щодо цієї проблеми, і сьогодні наш співрозмовник — ректор Донецького державного університету управління, одного з небагатьох вітчизняних вишів, чиї випускники не мають проблем із працевлаштуванням. Назвемо лише деякі штрихи «портрета» вишу — університет бере участь у програмі Жана Моне (вишівська програма, спрямована на розширення знань про процеси європейської інтеграції) і в багатьох програмах міжнародного обміну, навчання на деяких спеціальностях проводиться англійською мовою. Про те, як покращити систему взаємозв’язку студента, вишу і держави — у розмові з доктором економічних наук, професором, академіком АЕН України, заслуженим працівником освіти України Олександром ПОВАЖНИМ.
— Насамперед хотілося б сказати: нещодавно університет відзначив дві важливі дати: 20-річчя самого вишу і ювілей його засновника і першого ректора — Станіслава Федоровича Поважного. Яким бачиться пройдений шлях у світлі сучасних тенденцій у сфері освіти?
— 20 років — це важлива віха, яка дозволяє оцінити, наскільки правильними були вибір шляху розвитку, кадрова політика, стратегічний курс і набір спеціальностей. Думаю, що отримані результати говорять про те, що вибір був правильним. Це і понад 90 докторів наук, які захистили дисертації; п’ять діючих спеціалізованих рад, три з яких — докторські; визнання на міжнародному рівні; виграні гранти. Все це свідчить про те, що у всіх сферах нашого університету (навчальна, виховна, наукова, міжнародна) є перемоги, які дозволяють нам зробити висновок про розвиток вишу. За великим рахунком, наука менеджменту, економічна наука почала зароджуватись в Україні від моменту незалежності нашої країни. Тому всі перебували в рівних умовах. І якщо в інших вишах відбувалось перепрофілювання професорів із великим досвідом роботи на економістів і менеджерів, то у нас усе починалося з нуля. Відповідно, у таких викладачів немає певної «зашореності».
Я бачу майбутнє Університету управління, передусім, як спеціалізованого вишу. Я відстоюю на всіх рівнях ту точку зору, що кожен вищий навчальний заклад повинен спеціалізуватися на підготовці свого сегменту фахівців. Вибрані нами менеджмент, економіка, соціологія і право дозволяє нам давати якісну вищу освіту в цих сегментах. Звісно, в планах є удосконалення навчальних планів, встановлення раціонального співвідношення між самостійною роботою і роботою в аудиторіях, активізація наукової діяльності у плані госпдоговірної тематики і в плані бюджету, розвиток тих міжнародних зв’язків, які у нас є, розвиток програм подвійних дипломів, програм проходження практики наших студентів за кордоном. І, напевно, один з основних напрямів, які дозволяють розвиватися будь-якому вишу, — продовження тих хороших традицій і тенденцій, які були.
— На 17 лютого призначено нові парламентські слухання в профільному комітеті про законодавче забезпечення розвитку вищої освіти в Україні. На вашу думку, які принципово важливі моменти повинні врахувати законотворці, щоб, нарешті, ухвалити ефективний закон про вищу освіту? Як повинні складатись фінансові відносини вишу — держави — студента?
— Перше, і це аксіома: такий закон потрібен. Причому ніхто не ставить під сумнів його важливість і значущість, тому що та законодавча база, яка була, застаріла, і застаріла дуже сильно. Що хотілося б бачити в законі (власне кажучи, багато позицій там є): чітку визначеність, що таке управління на рівні законодавства системою вищої освіти. Безумовно, в законі хотілося б бачити зростання автономії вишів. Але в даному випадку я не плутав би автономію з хаосом. Автономія вишів у фінансовому, кадровому плані потрібна, вона вже давно назріла. Фактично вона у нас і є, але це автономія зі зв’язаними руками. Ми повинні діяти самостійно, тому що далеко не завжди вистачає державного фінансування, ми виживаємо за рахунок госпрозрахункового фінансування, за рахунок тих же спонсорів, випускників. Якщо ми говоримо про внутрішню структуру управління самими вишами, тобто дуже багато позитивних моментів, але хотілося б уникнути дублювання, тобто ректорат — як один орган управління, вчена рада — як інший. Тому що, скажу як менеджер, будь-яку систему в плані управління легко розхитати. І дуже складно потім зібрати, щоб вона працювала знову. Також хотілося б бачити чітке розуміння і бачення тих типів навчальних закладів, які мають бути. Ми наразі всі плутаємось у формулюваннях: «коледж», «філія», «центр» тощо, які їх права, свободи. Напевно, основне завдання цього закону — поєднувати регулювання і саморегулювання. Необхідно, щоб були внутрішні процедури, болонська система, міжнародна співпраця. Але необхідно також привести у відповідність наші дипломи. Адже фахівців немає ніде. Водночас відрадно, що у всіх законопроектах є поділ на докторів наук і кандидатів. Він має бути, і як би ми не говорили, що цього немає за кордоном, не варто відмовлятися від тих хороших практик, які у нас є. Хоча, звісно ж, і підвищення вимог до тих же докторів і кандидатів має бути.
Студент, який платить гроші за освіту, повинен отримувати якісний продукт. І в цьому плані ви торкнулися дуже тонкої грані взаємин. Звичайно, студент так само може «проголосувати ногами»: перевестись на інше відділення, в інший виш тощо. Це певні декларовані свободи для студентів. Ми завжди говоримо про Болонську декларацію, проте далеко не завжди наші студенти потрібні за кордоном і далеко не завжди визнають нашу освіту — в цьому варто собі зізнатися. Треба будувати якісну вищу освіту, і взаємини мають бути правильні: є виш, є студент. У вишу має бути свобода розподілу фінансових ресурсів, можливість ведення господарської діяльності, депозитна політика тощо, при збереженні функції контролю у міністерства, рахункової палати, які у будь-який момент можуть перевірити ефективність і раціональність використання грошей. Але це використання має бути набагато вільнішим, ніж воно є.
— За останні роки у виші відкрито нові кафедри і спеціальності (наприклад, оподаткування, адміністративного права, інвестування), що можна назвати реакцією на запити ринку праці. Яким ви бачите його стан і розвиток? Які управлінці нині найбільш запитані й важливі на рівні країни і нашого регіону?
— Щодо ринку праці можу сказати так: досі менеджерів, економістів тощо можуть готувати всі, хто захоче. Чому ми говоримо про надвиробництво деяких професій? Тільки державним замовленням проблему насичення тими чи іншими спеціальностями не вирішити. Є приклад технічних вишів, які дуже сильно розширили бюджет на спеціальності, а плани все одно не виконують. Але тут виникає друге питання: вони набирають менеджерів і таким чином намагаються створити видимість ефективної роботи. Що ж до нашого вишу, то у мене є інформація про те, що досі наші студенти до центрів зайнятості не зверталися. І це показник для спеціалізованого вишу.
Звичайно, питання планування ринку праці, яке піднімається вже давно, перебуває на початковій стадії. Дуже складно спрогнозувати і сформулювати кількість тих професій, які нам потрібні в регіоні і в державі. Тому що ми далеко не завжди враховуємо малий, приватний бізнес, та й далеко не у всіх державних органах наводяться довідки в плані вакансій.
З одного боку, ми можемо говорити про те, що є безробіття, але з другого — є великий дефіцит кваліфікованих кадрів. Повторюсь: самим держзамовленням ситуацію не покращити. Необхідно підвищувати соціальну престижність тих професій, які найбільш запитані для нашої економіки. Якщо ми говоримо про розвиток ПТУ, то там має бути відповідна лабораторна база й інші моменти. Якщо ми говоримо про розвиток вишів, я не бачу нічого поганого в конкуренції. Коли виходять три менеджери і борються за одне робоче місце, я глибоко переконаний, що займе це місце той, хто старанно займався, навчався, практикувався.
Щодо управлінця, то він має бути всебічно розвиненим. Це моє глибоке переконання. Звісно ж, мати якнайвищий рівень ерудиції і колосальні спеціальні знання. Причому це доволі широкий спектр знань: і психологія, і право, і економіка, і сам менеджмент. А також завжди треба любити і поважати людей. Це не означає, що він має бути «добреньким», адже такий менеджер ніколи нічого не доб’ється. Але завжди людині навіть найнепопулярніше рішення треба пояснювати. На мій погляд, різниці між державним менеджером і менеджером приватної компанії бути не повинно. Тому що на будь-яких підприємствах і структурах головним показником менеджера є ефективність функціонування тієї структури, яку він очолює. Розрізняються методи управління, але будь-який управлінець повинен працювати на прибуток.
— У попередній розмові з «Днем» (див. № 72 від 22 квітня 2011 року) ви говорили про існуючі контакти з багатьма вишами країни в різних формах, зокрема й на рівні програм. Наскільки виш просунувся в питанні «внутрішньоукраїнської інтеграції»?
— Система співпраці з вишами триває. Скажімо, триває співпраця з нашим медичним університетом. Але поки що це одиничні приклади поєднання освіти в медичному університеті на денній формі і тут, на заочній. Адже для цього кожна людина повинна неабияк трудитись. Інакше можна не встигнути ні там, ні там. Що стосується співпраці нашого вишу з вишами з Києва, Полтави, Луганська, Дніпропетровська, тобто дуже багато прикладів, які говорять про те, що подібна співпраця дає дуже великий плюс. Це й економічні виші, і технічні виші із сильним економічним профілем. Спільно ми проводимо і викладацькі обміни, обміни студентів, це різні програми не лише навчального характеру, але й наукового, пошуки зарубіжних партнерів. Тому що у пошуках грантових програм дуже важливо мати підтримку й інших вишів. І поки що нам це вдається.
— Нині в нашому суспільстві гостро відчувається запит не просто на професіонала, але й на свідомого громадянина, який відчуває свою соціальну, екологічну відповідальність. Яка роль вишу у формуванні такої особистості? Яка роль гуманітарної складової в освіті менеджерів? Які практики існують у вашому виші?
— Ми намагаємося з перших днів нашого вишу формувати всебічно розвинену особистість, і гуманітарна освіта в цьому має велике значення, тому що зараз сухого професіоналізму недостатньо. Наразі дуже розвинене студентське самоврядування, і це дуже важливо. Тому що вони проявляють свої організаторські, менеджерські якості і мають можливість проявляти свою громадянську позицію. Можу навести приклад нашої області. В рамках кількох вишів створено студентський парламент. До речі, головою студентського парламенту обрано саме нашого студента. Це теж один із майданчиків, де молода людина може проявити себе як професіонал і водночас формувати свою громадянську позицію.
