Будь-яка країна світу створює таке правове середовище, за якого стимули до розвитку економіки, в тому числі аграрного сектора економіки, є безмежними. Аграрний сектор економіки України через відсутність будь-якого орієнтиру до перспективного розвитку — діаметрально протилежний відображенню розвитку економік зі здоровим глуздом. Особливо ця проблема стала явною, коли законодавчі органи стали вести мову про прозорість використання державних коштів шляхом запровадження електронних засобів — організації державного веб-порталу, на якому буде відображатися стан використання бюджетних коштів. Запропоновано також різні варіанти розподілу коштів у центральний та місцевий бюджети. Як це може бути реалізовано, коли різні регіони, галузі, підприємства мають різний стан свого економічного розвитку або є депресивними?
Одним із пунктів своїх програм та виступів кандидати на посаду глави держави є турбота про розвиток регіонів, яка виражена в пропозиції залишати зароблені ними кошти в місцевих бюджетах. Такою ж була турбота кандидатів у президенти минулих виборчих перегонів, зокрема про селян: залишати всі податки у місцевому бюджеті. Благі наміри, які можна було проповідувати 1991 р. за умови, що політики в майбутньому не втратять величезних продовольчих ринків республік колишнього Радянського Союзу та ще й знайдуть нові. Давайте уявимо, що податки будуть залишитись на місцях. Але в окремих адміністративних районах України сьогодні залишилось не більше, ніж один-два функціонуючих сільськогосподарських підприємства. Агрохолдниги, які орендують земельні частки (паї) селян, платять податки за місцем їх реєстрації. Тобто у переважній частці сільрад немає що залишати — відсутні сільськогосподарські підприємства.
Як же працює соціально-економічна система саме в сільрадах, де ще залишилися сільськогосподарські підприємства? Виявляється, у нас не в захваті від промов політиків щодо переведення їх на доходи від підприємницької діяльності колишніх колгоспів, які мало не дихають на ладан. Ось як описує один із керівників таких підприємств (фрагмент виступу голови сільради на зборах підприємства): «Навіщо ви потрібні мені зі своїм колгоспом... От сусідні сільради, де давно розпалися колгоспи, не сіють, не жнуть, а живуть собі й радіють — прямі дотації з Києва на душу населення надходять щомісячно без будь-якої затримки. Оце життя!» Як бачимо, у нас створено соціально-економічне середовище, яке повністю суперечить здоровому глузду. Голови сільрад не зацікавлені у розвитку підприємництва на селі. На мою думку, спробу залишити сільради без коштів центрального бюджету не можна швидко реалізувати, адже багато сільрад взагалі опинилися без коштів для свого функціонування. Але можна суму бюджетних надходжень щорічно скорочувати на 5—10%, що сприятиме розвитку підприємництва, а не його стримуванню з боку голів сільрад.
Знову звернімось до досвіду: а як же в нормальних країнах робиться й діється в сільській місцевості? Виявляється, у них все навпаки до того, що ми затіяли згідно з далекоглядними і доленосними реформами та президентськими указами до них. Наприклад, у Канаді вся сума податків на землю, нерухомість і майно залишається в муніципальному бюджеті. Згідно зі здоровим глуздом (і відповідно ухваленими законами) кожен муніципалітет повинен стежити за правилами землекористування і не дозволяти дроблення історично сформованих розмірів одного землекористування. Дозвіл на продаж землі одного фермера іншому може мати місце лише за згодою муніципалітету після проведених серії серйозних розрахунків щодо можливої ефективності цих ферм після складання акта купівлі-продажу землі. Як наслідок за останні 20 років в країні не тільки не загублений жоден гектар ріллі, а й відмічений приріст площі орних земель на 200 тис. га.
У нас же для збереження ефективних господарств відсутніми були закони, які дозволяли б головам сільрад регулювати процеси руху земель та їхньої трансформації. На початку реформ вони не дозволили б дуже активним реформаторам і «теоретикам» проводити паювання земель, що, за оцінками експертів, призвело до руйнації підприємств, для відновлення яких 2004 р. необхідно було відшукати і надати не менше 800 млрд грн із Державного бюджету. Адже складно уявити, щоб хтось із діячів у масштабах села, району, області взявся зарізати курку на борщ, котра несе золоті яйця — фінансово наповнює місцевий бюджет. Для великотоварних підприємств початку активного реформування існувала одна проблема — збереження існуючих ринків збуту і їх розширення в країнах з дефіцитом сільськогосподарських земель. Реформатори завважили інший напрям «розвитку» села. Чому ми пішли іншим шляхом — ліквідацією великих підприємств і створенням практично нетоварних дрібних господарств на основі земельних часток (паїв)? Саме відсутність законів, які стосуються механізмів формування місцевих бюджетів, та відсутність будь-якої законодавчої відповідальності за результати реформування пояснюють сьогоднішнє становище села — безробіття, оренда їхніх земель чужинцями й відсутність будь-якої перспективи на відродження сільської місцевості. Країна, де відсутня відповідальність за результати діяльності купки аграрних поводирів, не має перспектив свого розвитку, а може, й існування.
