Дуже приємно, що відомий економіст Олександр Пасхавер визнав пріоритет політики або що надбудова за певних умов визначає базис. Що нового вносить це визнання у розуміння не стільки сьогодення (яке ми вже не змінимо, як би ми його не називали), скільки майбутнього (а воно є або продовженням, або запереченням сьогодення)?
Але спочатку про сьогодення. Олександр Пасхавер віддає перевагу теорії «природної держави» лауреата Нобелівської премії Дугласа Норта як найбільш точно описуваній реальності України. Красива теорія. Є й інші. Не менш привабливою з цієї точки зору є й теорія Карла Маркса про «азіатський спосіб виробництва». Вона говорить, що в його рамках головним джерелом прибутку є влада. Тобто влада перетворюється на капітал. То хіба це не про Україну? Є оригінальна модель «осілого бандита» МакГіра-Олсона: оббираючи своїх підданих, треба їм дещо й залишати для продовження їхньої життєдіяльності. Теорії Стиглера, Хотуля, Б’юкенена, Таллока про «політичну ренту» і про адміністративний ресурс як її складову. Як це знайомо нам в Україні! А теорія К. Клепхемона про «неопатрімоніалізм», особливо про її олігархічний різновид: поведінка пана орієнтована на демонстрацію персонального статусу чиновника, а не на виконання громадських функцій.
Інакше кажучи — красивих і правильних теорій багато. І будуть ще. Враховуючи несформований характер нашої держави, її «невизначеність», у ній можна знайти ознаки багатьох теорій. Теорії, що склалися, базуються на наборі фактів, що вже відбулися. У минулому. Нам же ці теорії потрібні, напевно, для того, щоб найбільш правильно намітити, окреслити контури завтрашньої України.
Тепер про майбутнє. Яким воно уявляється Олександру Пасхаверу, якою він бачить Україну в майбутньому?
«Моя мрія, — говорить Олександр Йосипович, — щоб ми стали бідною європейською країною». (Не знаю, наскільки така перспектива може надихнути молодь, яка слухала його). Логіка зрозуміла: не відновивши за 22 роки ВВП до рівня 1991 року, ні на що інше ми розраховувати й не можемо. З часом (?), підучившись, ми станемо і багатою, і до того ж європейською країною. Лінійна логіка. Але це логіка XX—XIX століть. Пара «бідність — багатство» передбачає кількісні характеристики «мало — багато». Саме вони є і сутнісними характеристиками суспільства споживання. Небезпеку збереження такої моделі розвитку людства продемонструвала світова економічна криза 2008—2009 років. Про необхідність переходу до іншої моделі розвитку говорять ті, хто дивиться в майбутнє. Про це доволі визначено сказав Бен Бернанке, голова ФРС США. Вільно чи мимоволі автор повертає перспективи України в рамки засуджуваного суспільства споживання, що вже відживає своє. Це орієнтує молоду аудиторію на гонитву за зовнішніми, матеріальними атрибутами благополуччя, багатства. Слід нагадати, що за різними опитуваннями ООН, найщасливіші люди живуть не в найбагатших країнах.
Якщо міркувати про майбутнє України лише в парадигмі «бідність — багатство», то я не бачу сяючих перспектив для України. Розумні люди в дуже багатих країнах уже дійшли висновку, що виснажлива гонитва за багатством — безвихідний шлях розвитку людини, суспільства, цивілізації. І не лише безвихідний, але й згубний. Формується і консервується помилкова система цінностей. А перехід від бідності до багатства в країні, де відсутня правова культура, може взагалі відкинути суспільство до примітивного феодалізму. Чим ми можемо зачепити душу тієї молоді, якій і належить будувати майбутню Україну? Гаслом бідної, але європейської країни? Чи гаслом — «кожному члену сім’ї по машині»? Скільки часу займе будівництво багатої європейської країни? Де в цей період перебуватимуть теперішні багаті країни? І що тоді означатиме багатство?
Крім того, автор застерігає: «Не дай нам Боже займатися створенням своєї економічної моделі». А яку модель «бідної європейської країни» ми повинні взяти собі за зразок? Грецію? Португалію? Італію? Хочу нагадати про відомого німецького економіста Фрідріха Ліста, який, говорячи про об’єктивність економічних законів, однак підкреслював, що в кожній країні вони діють по-своєму, з урахуванням національних особливостей. Можливо, бідні країни тому й стали багатими, що вони не наслідували стандартні моделі, а шукали і знаходили свій власний шлях, свою модель розвитку.
Наш Президент побував у Сінгапурі, і йому там усе дуже сподобалося. Ще б пак! Але це було нестандартне рішення, з використанням ненависного Олександру Йосиповичу жорсткого авторитаризму. А Бутан із його щастям на душу населення? А Мальдіви, що оголосили всю країну екологічним заповідником? Врешті-решт, країна, яка «перебуває на соціальній та економічній периферії світової спільноти», звернула на себе увагу всього світу в грудні 2004 року. Чому? Тому що вона запропонувала власну, нестандартну модель вирішення політичних питань. Тобто можна стати лідером уваги, моральним лідером, якщо вийти за рамки звичних стандартів. Навіть не будучи багатою країною. Що заважає Україні зараз, на початку XXI століття, запропонувати світові нову модель існування, яка виходить за рамки парадигми «бідні-багаті», «мало-багато»? Це — поле для роботи розуму нашої інтелектуальної молоді.
Повторю слова Нікколо Макіавеллі: «Не будуйте скромних планів, вони не здатні схвилювати душу».
Тепер про найскладніше. Як перейти від того, що ми маємо, до того, що хочеться? Олександр Пасхавер цілком справедливо відкидає бунт, заколот, повстання, і авторитаризм також, оскільки в країні немає сильної правової традиції. Я через наївність вважав, що одним з основних завдань освіченого авторитаризму в Україні (якби він встановився) і мала б стати її поява. А не навпаки. Що ж пропонує автор?
Пропонується два варіанти. Перший, пасивний, передбачає: «років за 100 ми вийдемо на якусь таку зрілу природну державу». Але в цій державі «корупція... є основною частиною діяльності». Тоді незрозуміло: а за що ж боролися ці 100 років? Повернулися до того, з чого почали? Другий варіант, за логікою, активний; хоча автор його так не називає. Все вирішується дуже просто, «не так уже й фантастично». Я, до речі, з дитинства великий шанувальник наукової фантастики. Виявляється, «7—10% людей повинні перестати дискутувати.., а присягнутися одне одному чинити так, як треба». А як же треба чинити? І спробуйте уявити собі «в натурі» цей акт клятви! Де-небудь на Володимирській гірці. Як колись двоє молодих російських революціонерів на Воробйових горах. І скільки років знадобиться на реалізацію їхніх клятв — понад 100 років чи менше? 7% — це понад 3 мільйони людей. Від Львова до Луганська. Це наукова чи ненаукова фантастика? Щоправда, в подальших прогнозах цю цифру було зменшено до 5—7%. Можна було б іронізувати з приводу такої пропозиції й далі, але я поважаю Олександра Йосиповича і думаю, що все це є результатом або його розуміння безвиході ситуації, або переходу в нову для нього сферу політологічного передбачення.
А чи є порівняно більш реальні варіанти? Особливо якщо до неприйнятних бунтів, революцій додати й очікувані вибори 2015 року? Звісно, є. Не може народ, який зберіг себе в різних імперіях упродовж 350 років, не знайти виходу у власній незалежній державі. Але це вже тема іншої розмови.
