Харківські газо-флотські рішення плюс каскад українсько-російських візитів і переговорів все ж не зняли одного з головних викликів для нашої країни. Якщо Росія введе в дію «Північний» та «Південний» газові потоки, що йдуть до Європи в обхід України, то газотранспортна система України може втратити своє значення не лише для Європи, а й для власного держбюджету. Жодних гарантій того, що цього не станеться, Україна від Росії не отримала...
Щоправда, в Раді з вивчення продуктивних сил НАНУ впевнені, що вихід із цієї ситуації все ж таки є. Це — створення «Нафтогазом України» і російським «Газпромом» окремого господарського суб’єкта для транзиту газу споживачам Європи. На думку вчених, це забезпечить гарантовану перспективу повноцінного використання української газотранспортної системи в майбутньому. У підготовленому ними для українського уряду документі зазначається, що «ситуацію можна стабілізувати у випадку створення на паритетній основі спільного господарського суб’єкта з делегуванням йому функцій НАК «Нафтогаз України» і «Газпрому» з використання ГТС для транзиту російського природного газу через територію України». Такий крок, вважають науковці, може зацікавити російського постачальника природного газу в підтримці потенціалу ГТС і забезпечити її стабільне завантаження.
Утім, цю думку, так само як і харківські угоди, підтримують в Україні далеко не всі, зокрема, відомий енергетичний експерт Олександр НАРБУТ. Про це — у його інтерв’ю «Дню».
ПІДСУМОК БЕЗ БАЛАНСУ
— Чи бачите ви баланс інтересів у харківських українсько-російських угодах? Чи згодні ви з тим, що, подовживши на 25 років дешеву оренду військової бази в Севастополі для Чорноморського флоту, Україна мало що виграла в ціні газу, до того ж за отримані знижки доведеться ще довго розплачуватися?
— Коригування ціни на природний газ і зовсім не пов’язані з цим безпрецедентні стратегічні й навіть геополітичні поступки (подовження оренди не на п’ять років, як було передбачено укладеною раніше угодою, а на 25 із можливою подальшою пролонгацією) це зовсім неадекватний обмін. На вагах зовсім непорівнянні й неcпівмірні речі. Навіть якщо виділити економічну складову цих угод, то й вона зумовлює багато запитань. Зниження вартості газу для України, здійснене шляхом зняття митної експортної надбавки, тимчасово, слід наголосити, тимчасово, приводить цю ціну до рівня, близького до того, що існує на європейському ринку газу. Скільки така ціна протримається? Сьогодні про це складно судити. Але міжнародне Енергетичне агентство прогнозує профіцит газового балансу в Європі, а отже — подальше зниження газових цін та їх наближення до спотового рівня. Тож колишня формула ціни газу, передбачена контрактами від 19 січня 2009 року, й залишається незмінною в нових угодах, зберігає розрив між ринковою європейською ціною та квазіринковою ціною для України.
— Хто в Україні виграв і хто може програти від нових газових цін?
— Давайте спочатку подивимося, що отримала Росія. Чи програв «Газпром»? Як легко переконатися, він зберіг безпрецедентно високий рівень доходів від поставок газу в Україну, оскільки наша країна, як і раніше, посідає перше місце за використанням російського газу в Європі — цього року заплановано імпортувати 36,5 мільярда кубометрів. Тож у Харкові російський газовий монополіст, який зазнає фінансових труднощів, отримав істотну підтримку. Можна припустити, що якихось втрат зазнав російський бюджет, який начебто відмовився від експортного мита... Але тут велике запитання. Бо ці «втрати» виливаються в наростаючий борг України. За цей рік він становитиме три мільярди доларів, у наступному й подальших роках буде додаватися ще по чотири мільярди. Угоди не врегулювали умов погашення цих зобов’язань. Сказано лише, що ці кошти будуть використовуватися при розрахунках за продовження базування в Севастополі Чорноморського флоту. Але там немає ціни... Тож скільки коштуватиме Росії оренда Севастопольської бази, поки не ясно. І видається, що в руках у росіян залишився якийсь запобіжник, який гарантує їх від невдач в інших, вигідних їм і вже неодноразово озвучених напрямках співробітництва з Україною. Це атомна й гідроенергетика, авіа- і суднобудування, покупка певних привабливих українських об’єктів. У Росії великий перелік відповідних завдань. Їх намічено вирішити в короткий термін. І тільки після цього буде врегульовано питання боргових зобов’язань та якогось їхнього скорочення. А до того часу це буде дієвий інструмент для тиску на Україну. Зрозуміло, що в такому форматі відносин не можна говорити про якісь втрати російської сторони. У неї виграш в усіх напрямках. Не в збитку і «Газпром», і російський бюджет, і стратегічно Росія, по суті, позначила й зафіксувала свою зону впливу.
— А що отримала Україна? Хто в нас виграв і хто програв?
— В Україні виграли ті підприємства (а їх більшість), які не витрачали коштів на підвищення енергоефективності. Виграли хіміки, які не диверсифікували роботу підприємств. І, здавалося б, виграла влада. Оскільки отримала відстрочку на проведення реформ, що постійно відкладаються, у таких секторах, як житлово-комунальне господарство й соціальне субсидування населення (зміна цін на енергоносії вітчизняного видобутку й адресне дотування найбідніших верств). Певна річ, це не стратегічний, а лише тактичний виграш влади. Не менш ніж через дев’ять місяців народиться ненажерливий дракон — ми зможемо бачити істотну різницю внутрішніх цін на газ на європейському ринку й ціни для українського «Нафтогазу», закладену в нових контрактах. Хто в такому разі може програти в Україні від нових цін на імпортний газ? Я бачу збиток для національних інтересів, маючи на увазі під ними насамперед інтереси громадян, інтереси платників податків. Унаслідок харківських домовленостей можна прогнозувати відсутність реформ, спрямованих на створення ефективнішої моделі вітчизняної економіки, відсутність у країни свободи вибору в геополітичному плані та можливостей для її розвитку з серйозним вектором на європейську інтеграцію та можливу позаблокову модель. Коли апологети цієї угоди кажуть про те, що народ виграє: олігархи, мовляв, можуть створювати робочі місця, дбати про те, щоб люди заробляли гроші, то я вважаю це фіктивним засновком, своєрідною містифікацією. Насправді власники великих підприємств, як їм і належить, піклуються про одне: про максимальне зростання прибутку. А якби в діяльності наших товстосумів можна було виявити соціальний вектор, то тоді там було б реальне, а не показне соціально-приватне партнерство, характерне для бізнесу європейських країн, де максимум уваги акцентується саме на модернізації та закладається новий рівень ефективності, високий рівень інновацій. У нас цього немає. Турбота лише про те, щоб максимально вичавити соки з усього, що дісталося в період первинного розподілу й накопичення. А далі шукають покупця й найчастіше знаходять його в Росії. Досить нагадати, що в металургійному бізнесі Ріната Ахметова чверть уже належить російському підприємцеві Вадиму Новінському. Тож з погляду конкурентоспроможності вітчизняної економіки й тих реформ, які слід було б проводити ще на порозі нового тисячоріччя, Україна програє за всіма статтями.
ПРИХОВАНИЙ ІНТЕРЕС
— Покращивши свої відносини з Україною, Росія, проте, заявила, що не має наміру відмовлятися від будівництва своїх газових потоків, які йдуть в обхід нашої країни, і не дала Україні гарантій щодо обсягу прокачування газу до Європи нашою ГТС. Чи не опинимося ми внаслідок цього біля розбитого й порожнього корита?
— Якщо будемо зберігати ту саму модель роботи енергетичного, газового ринку, тобто якщо в цій моделі, як і раніше, найбільш істотним і значимим гравцем залишатиметься НАК «Нафтогаз», то справді через три-п’ять років Україна гратиме зовсім незначну роль на ринку транзиту російського природного газу до Європи. А інший газ ми не зможемо привести в трубу, позаяк для цього не буде інвестиційного капіталу. Росія має на увазі свою й досить конкретну мету: демонструючи відсутність інтересу до нашої газотранспортної системи, вона його просто приховує. А насправді він залишається і серйозним, і потужним, так само як й інтерес до інших українських активів, що перебувають в оперативному управлінні «Нафтогазу». Про це свідчить далеко не експромтна ідея Путіна про об’єднання двох газових монополістів. А з «потоками» теж далеко не все так просто. У Росії сьогодні є реальна можливість побудувати й запустити першу чергу «Північного потоку». Для цього вона має ресурсну базу, оскільки Південноросійське родовище після виведення на проектну потужність щорічно даватиме від 25 до 27,5 мільярда кубометрів газу. Це рівно стільки, скільки можна прокачати в Європу «Північним потоком». Його друга черга залежатиме від темпів освоєння Ямалу й перспективного Штокмановського родовища. Але тут є проблеми — в «Газпрому» для цього поки не вистачає грошей. Тож виведення «Північного потоку» на повну потужність поки залишається відкритим. І нам можна не побоюватися повного його введення в дію. А навколо «Південного потоку» ще більше дискусій. Якщо «Північний потік» може коштувати 9 мільярдів євро, то в «Південного» ця цифра просто позахмарна — приблизно 25 мільярдів (за річної потужності прокачування 63 мільярди кубометрів). Такі витрати ставлять під сумнів окупність цього проекту навіть протягом 20 років. І це при тому, що рівень транзитної ставки може втричі перевищувати середньоєвропейський. Хто захоче отримувати газ цим шляхом? Тож на цьому напрямку Росія зазнаватиме великих проблем... Я назвав би «Південний потік» найбільшою містифікацією нашого часу, що дає змогу Росії вести стратегічну гру, спрямовану на стримування таких альтернативних газових проектів, як Nabucco, і на участь у ньому або його елементах, на посилення своєї газової експансії в Південній Європі. Досить сказати, що під егідою цього проекту підписуються безпрецедентні енергетичні угоди, спрямовані на поглинання цілих галузей у Балканських країнах, наприклад у Сербії та Болгарії. Дискусія Росії з Туреччиною складніша, бо ця країна веде свою гру на різних напрямках. В атомній енергетиці Росія тут досягла більших успіхів, але в секторі газу вони поки що невеликі. Я думаю, що Туреччина ще не швидко погодиться на прокладання «Південного потоку» у своїх територіальних водах і буде виторговувати вигідніші для себе умови.
СПОНТАННИЙ ПОСТРІЛ
— Путін запустив пробну кулю щодо об’єднання «Нафтогазу» і «Газпрому», що в Україні розцінили як спробу недружнього поглинання «Нафтогазу». Спіткнувшись об такі оцінки, Дмитро Медведєв, схоже, спустив цю ідею на гальмах. Чи не було тут своєрідної гри в злого і доброго поліцейських?
— Тут саме дії двох керівників Росії були дуже злагодженими й послідовними. Я порівняв би їх з двома професійними тенісистами, коли один подає, а другий приймає подачу для того, щоб неухильно послати м’яч на половину суперника. Заява Путіна — не що інше, як продумана й добре підготовлена політична провокація. Вона надавала можливість вивчити реакцію української сторони, а потім Медведєв зміг перевести розмову в площину інтеграції, об’єднання окремих елементів. Це й та сама ГТС, і підземні сховища газу, без яких ця система істотно програє, оскільки сховища сьогодні заповнюються газом, що належить Україні та створює основи енергобезпеки Європи, постачаючи туди паливо в період пікових навантажень. У тій самій площині прагнення відновити вплив російських компаній на Кременчуцькому НПЗ, інтерес до видобутку нафти й газу на шельфі Чорного й Азовського морів, свідченням чого є дискусія про делімітацію морського кордону в Керченській протоці. Це також інтерес до наших нафтоперекачувальних терміналів і навіть нафтопроводу Одеса—Броди. Тож путінський «постріл зі стратегічним прицілом» пролунав вчасно і сповістив нас про початок нової атаки на українські енергетичні активи. Ми повинні розуміти, що нічого випадкового в заявах російських керівників немає. Вони в такий спосіб сигналять європейцям: майте справу тільки з нами, а вже наша справа чи з’їсти українську булку цілком чи спочатку вибрати родзинки. І це зрозуміло: «Газпрому» не потрібен проблемний набір активів «Нафтогазу», не потрібні його борги, але дуже цікавить український ринок як киснева подушка для такого важкого астматика — «Газпрому», що потребує як кисню свіжих обсягів коштів, аби швидше компенсувати втрату своїх позицій на європейському ринку.
БЕРЛІНСЬКА РОЗРОБКА
— У Харкові й після нього дуже багато говорилося про реконструкцію та модернізацію української ГТС за допомогою росіян, про етапи цього процесу, але нічого не було підписано. Питання зникло чи ще жевріє? Чи дасть відповідь на це запитання сьогоднішня (21 травня) зустріч у Берліні?
— Реалізація планів з модернізації української ГТС намічена в Брюссельській декларації, ухваленій у березні минулого року. І це дійсно в інтересах України. Але всерйоз говорити про модернізацію й розвиток ГТС можна буде лише після того, як бізнес у галузі транспорту газу буде відокремлений від збиткової діяльності «Нафтогазу», а ця компанія буде посилена інституційно, і її керівництво зможе генерувати стратегічні плани, й у них з’являться акценти, що відповідають національним інтересам (мова про приватизацію з активною участю як європейських, так і російських інвесторів). Решта — це звичайний антураж.
Хоч би які сигнали давала Росія, натякаючи на незацікавленість у нашій ГТС, ми повинні розуміти, що сьогодні немає іншого більш економічно вигідного й простого з погляду реалізації для Росії проекту, ніж отримання всієї нашої газотранспортної системи з «тельбухами» (тобто підземними сховищами). Тому ми побачимо ще не одну провокацію і не один план або, користуючись словами сьогоднішніх російських керівників, оперативну розробку, спрямовану на вирішення цього завдання... Невипадково під час візиту Медведєва в Україну голова «Газпрому» пан Міллер докладно міркував про те, як може розвиватися процес модернізації нашої ГТС. Йому вторив і міністр енергетики Росії пан Шматко, який обіцяв, що Росія візьме на себе всі витрати з модернізації нашої труби. І тут для нас єдиний вихід у стратегічному, політичному й економічному плані та відстоюванні національних інтересів — не пасивна оборонна, а наступальна креативна політика, щільний артобстріл російських партнерів своїми ініціативами. Наслідком нашої активності має бути трансформація «Нафтогазу», і «Укртрансгаз» повинен стати реальним гравцем ринку транзиту газу з перспективою збереження за ним його значної частки.
— Яка схема тут може бути використана? Ви справді вірите, що обидві країни можуть знайти справедливі й адекватні механізми?
— Якщо Україна не буде легко здавати свої позиції, то зможе досягти справедливих угод. Річ у тому, що Росії не так просто знайти кошти для інвестування. Але активи, в тому числі газотранспортні, вона має. Ось за рахунок їх вона й могла б узяти участь у приватизації українських об’єктів. Тут можуть бути задіяні також транзитні інтереси країн Центральної Азії, що забезпечить Україні доступ до газових ресурсів цього регіону й диверсифікацію джерел енергоносіїв.
ХТО В ХАТІ ХАЗЯЇН?
— Міжнародний валютний фонд не поспішає укладати з Україною нову угоду про співробітництво. Чи не є однією з причин цього заявлене нашим урядом небажання підвищувати тарифи на газ власного видобутку, чого вже не перший рік вимагає МВФ?
— Я вважаю, що головним фактором, через який МВФ затримує своє рішення, є застереження, яке він отримав від свого найбільшого акціонера — США. Там дуже уважно спостерігають за процесом політичної й економічної експансії Росії, що характерна для сьогоднішніх відносин наших країн, і спроба росіян удавати із себе таких собі добрих дядечок України, які беруться клопотати за неї перед МВФ, мала викликати щось на кшталт ревнощів в американців. І вони показали Росії, та й Україні теж, хто в хаті справжній хазяїн. Це — одна з політичних домінант. В економічному плані я не зводив би зазначену проблему лише до тарифів. Думаю, що гальмування реформ у газоенергетичному секторі, зокрема відсутність закону про ринок природного газу в Україні, теж є важливою складовою позиції МВФ. Але, безумовно, і тарифи. Бо не може бути успішною діяльність компанії, якщо вона продає газ дешевше, ніж купує, не маючи надійних джерел для покриття свого фінансового дефіциту. Тому на переговорах у МВФ на столі лежить не лише держбюджет України, а й фінансовий план «Нафтогазу», який, на мою думку, через помилки в тарифній політиці сьогодні «не зшивається». Тут можна говорити ще й про тарифи на транспортування, які на внутрішньому ринку не зазнають давно вже назрілих змін. НКРЕ на початку травня прийняла рішення про зміну тарифів для облгазів, але не змінила тарифів поставок газу магістральними газопроводами високого тиску споживачам «Укртрансгазу».
— Чи допускаєте ви повернення бізнесмена Дмитра Фірташа та його структур на український газовий ринок? Чи може так статися, що це стане компенсацією за вилучення свого часу попереднім урядом 11 мільярдів кубометрів газу?
— Компенсацію Фірташ хоче отримати все ж таки у грошовій формі, причому сповна (сума коливається між п’ятьма і вісьмома з половиною мільярдами гривень). Але його структури, які, в принципі, й не йшли з газового ринку, я думаю, знайдуть спосіб, щоб компенсувати свій вимушений простій і розширити вплив на ринок. Насамперед це стосується їхньої участі в облгазах, які перебувають найближче до кінцевих споживачів і безпосередньо збирають із них гроші. Тож група Фірташа буде серйозно боротися. А оскільки Україна, скоріше за все, зіткнеться з труднощами в ході реалізації передбачуваного рішення Стокгольмського арбітражу (на користь Фірташа), то не можна виключити, що як компенсацію Фірташ отримає якісь активи українських держпідприємств.
ІНВЕСТИЦІЇ, АБО КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ КУБУШОК
— Чи не здається вам, що підсумки газо-флотських переговорів можуть лише частково сприяти посткризовій стабілізації, але аж ніяк не вирішують проблеми підвищення конкурентоспроможності нашої економіки?
— Я вже казав, що отримано чисто тактичний виграш. До підвищення конкурентоспроможності України у світі це не приведе, оскільки для цього, навпаки, потрібні адекватніші ціни на всі енергоносії, і не лише на газ. Усі ціни на енергоносії на внутрішньому ринку повинні мати динамічну тенденцію до наближення до світових. Це підвищуватиме конкурентоспроможність, хоч і створить тактичні труднощі для модернізації підприємств. Нинішні власники повинні будуть продемонструвати готовність вийняти зі своїх кубушок кошти, раніше отримані в результаті роботи підприємств, і вкласти їх у розвиток. Або ж на ці підприємства прийдуть нові власники, що буде вигідно для національних інтересів.
— США, а за ними й Польща дають нам приклад вирішення енергетичних проблем на основі використання родовищ сланцю та відповідного газу. Чи бачите ви зацікавленість і можливості нашої влади піти цим шляхом?
— Практичних кроків я бачу поки дуже мало. Вважати наміри представників української влади, в тому числі нових керівників нафтогазового комплексу, абсолютно достатніми, щоб завтра ми побачили істотний прогрес на цьому напрямку, я поки не можу. Я знаю, що ведуться якісь переговори. В одному зі своїх інтерв’ю міністр палива й енергетики Юрій Бойко казав, що вони тривають у цьому питанні з низкою великих світових компаній, зацікавлених у використанні їхніх технологій в Україні та спільній розробці цих родовищ. Але поки не буде підписано конкретних угод, де будуть названі строки початку видобутку, ніякої впевненості в успіху бути не може. Інвестори повинні насамперед володіти тим, що називається сталий інтерес. І це стосується не лише сланцю, а й морського шельфу, де роботи ще не розпочато, а Україна виплутується з непростого становища, в яке вона потрапила за контрактом з компанією Венко Прикерченська. Уряду Азарова належить підписати з нею мирову угоду. І тільки після цього можна буде розпочати підготовку до проведення нових конкурсів.
— Чи бачите ви взаємозв’язок між майбутніми сланцевими проектами та розірваним контрактом з Венко в сенсі інвестиційної привабливості нашої країни?
— Будь-якому інвесторові дуже важливо мати впевненість у надійності партнера, з яким він має справу. Поки історія з Венко не закінчена, то, як на мене, навіть такі зацікавлені в наших сланцевих родовищах структури, як Шелл, Бритіш Петролеум, Шеврон, навряд чи підуть на укладання відповідної угоди. Вони будуть досліджувати, наскільки надійна Україна як партнер, і коректне вирішення ситуації з Венко стане для них зрозумілим сигналом.
