У цьому краю є цікава легенда. Ніби саме тут — витоки знаменитої дамаської сталі, яку не отримаєш без нікелемістких руд. В основі цього повір’я — реальний факт. Одне з сіл, розташованих поблизу нікелевих родовищ, називається Довга Пристань. Знавці розповідають: турки (під їхньою владою в той час була і столиця Сирія), що господарювали тут, вантажили дорогоцінну руду на кораблі та довго чекали, щоб вода в Південному Бузі піднялася й дозволила минути пороги, які заважали судноплавству.
Що в цій легенді вигадка, а що правда, судити не нам. Але ось потреба українців творити і жити духовним життям незламна, і доказів цього твердження більш ніж досить. Наприклад, скільки б не вели на телебаченні і в усіх газетах розмов про кризу, рецесію і депресію, діяльні оптимісти в нашій країні не переводяться. І далеко не скрізь «стара з косою» править бал. Її стійкі противники знаходять можливість не зупиняти виробництво, максимально зберігати робочі місця і вже зараз думати про те, як жити і працювати, коли кризу буде остаточно подолано. Більше того, і за складних нинішніх умов вони ведуть відповідальну корпоративну політику, підтримуючи не лише соціальну сферу на підприємствах, але також культуру і духовність у місцевих громадах.
Минулої п’ятниці в смт Побужжя (Кіровоградська область), де розташовано єдиний у країні феронікелевий комбінат, уперше відзначали день селища і храмове свято. Центральною подією (були ще концерт у чудовому Будинку культури, різні конкурси, змагання, дискотека) стало освячення церкви святого Миколая Чудотворця.
Урочистості проходили при великому збігові народу (храм буквально утопав у квітах, принесених людьми) й участі духовних пастирів із обласного центру (святковий молебень відслужив єпископ Кіровоградський і Александрійський Пантелеймон). Але в фокусі загальної уваги все ж залишався ініціатор і спонсор будівництва Микита Новиков — генеральний директор феронікелевого, який вклав у будівництво не лише кошти підприємства і родинні заощадження, але й чимало душевних сил, наполегливості та професіоналізму. Храм поки що не стали розписувати — як і кожній новобудові, йому спочатку потрібно встоятися, але все тут: і позолочені куполи, і покрівля з металочерепиці, й акуратний, який пасує до церкви, будиночок для священнослужителя, і по-розумному виконаний благоустрій і озеленення дільниці показують, що звели цю культову будівлю не через одномоментну потребу чи бажання наслідувати моду, а на віки...
Світська частина урочистості, як заведено, полягала в розрізанні стрічки. Шматочок її подарували на спомин директорові. І тут же, він почув зворушливі слова. «Дякую вам за те, що ви приділяєте так багато уваги відродженню духовності в нашому селищі», — говорила дорослими словами, злегка затинаючись від хвилювання й поглядаючи на вчительку, яка стояла поряд, першокласниця. Їй, природно, ще не зрозуміти, що така турбота про духовність — це зовсім не примха однієї людини, нехай і такої, що має економічну владу. Цінності, які потім «переплавилися» в цей храм і в його виблискуючий двотисячолітньою мудрістю християнства іконостас, створювалися нелегкою працею металургів Побужжя.
Голова профкому підприємства Микола Васильчук у розмові з «Днем» назвав будівництво й нинішнє освячення церкви історичною віхою в житті селища, а також комбінату. Раніше в цьому населеному пункті, який виник у 70-і роки минулого сторіччя, храму ніколи не було. Будівництво почали за два роки до кризи, і, якби не вона, то, на переконання голови профкому, давно б і закінчили. Проте, Васильчук стверджує, що жодної копійки з фонду зарплатні підприємства на це будівництво не було використано... Він знову і знову повертається до розмови про роль директора, переконуючи нас, що й комбінат, і храм, що будувався за умов кризи вистояли лише завдяки Микиті Новикову. Завзятість, авторитет, технічні та економічні знання генерального, а головне — його вміння об’єднувати навколо себе команду професіоналів і піклуватися про працівників, про всіх мешканців селища, на думку профспілкового функціонера, зіграли в історії підприємства вирішальну роль.
Про Новикова не говорять, що він живе виключно виробництвом. Керівник містоутворюючого комбінату (в селищі немає інших серйозних підприємств) зобов’язаний стежити за порядком не лише на підвідомчій території. Васильчук розповідає, що на засіданні селищної ради його керівництву від Новикова нерідко сильно діставалося. Наприклад, за не вивезене сміття. Чи не тому Побужжя сьогодні таке охайне: дороги і тротуари такі, що й Київ позаздрить, всі вулиці й двори в зелені, а сміття нам, чесно кажучи, ніде не зустрічалося. Та й повітря в селищі немов на курорті, хоч поряд працює без зупинки нехай і не гігант металургії, але все ж таки справжній металургійний комбінат, який, здавалося б, повинен засипати селище і його мешканців пилом і гаром та труїти добре відомим СО2.
На жаль, так було далеко не завжди. Ті часи тепер тут називають «ходінням по муках». Згадує заступник начальника виробничо-технічного відділу підприємства Сергій Приходько. «2003 року Побужжя було покинутим, Богом забутим закутком, а на феронікелевий комбінат і дивитися було страшно». Така неприваблива картина відкрилася й новопризначеному генеральному директорові Новикову. До його приходу комбінат переніс два банкрутства, а між ними страшну техногенну аварію, внаслідок якої було знищено 50% основних фондів металургійного цеху. Підприємство зупинили, його працівники залишилися без роботи й зарплатні. (До речі, сьогодні її виплачують регулярно і без затримок. Жодної гривні заборгованості комбінат перед робітниками не має). Природно, обладнання, що залишилося, розкрадалося й руйнувалося. Одночасно приходило в запустіння й селище. Не було тепла, електрика подавалася з перебоями. З вікон багатьох помешкань стирчали труби буржуйок. Мешканці покидали Побужжя, а ті, кому нікуди було поїхати, мерзнули і голодували.
Про той період в історії комбінату нинішній директор особливо не поширювався. Тоді йому, звичайно, дісталося, хоча мав уже чималий досвід антикризового менеджера і поставив на ноги не один завод. У Побужжі йому та його команді доводилося працювати без вихідних і не лише словом, але й власним підходом до справи переконувати людей, що підприємство можна повернути до життя. Природно, ставка робилася на інженерний розрахунок, вивірені, а іноді навіть і досить ризиковані технічні вирішення, до яких вдавалися, щоб якнайшвидше налагодити виробництво. Всю відповідальність Новиков брав на себе, і це робило його команду, та й весь колектив підприємства ще згуртованішим. Упевненості всім додавало також і те, що за спиною директора стояв надійний інвестор — фірма «Ромтрейд». Вона вирішила в найкоротші терміни відновити підприємство і тому чітко виконувала всі взяті на себе інвестиційні зобов’язання. Із червня 2003 року власником вкладено у відновлення і модернізацію комбінату 58 мільйонів дол. У результаті підприємство знову стало найбільшим платником податків області, що формує майже третину надходжень до її бюджету.
Як розповідає Новиков, у процесі відновлення та модернізації комбінату наново побудовані відділення сушки, грануляції металу, гараж-розморожувач — усе те, що забезпечувало стійку та беззбиткову роботу підприємства, а також охорону довкілля (оборотне водопостачання, газоочистка, система для отримання окатишів із пилу, зібраного електрофільтрами). У результаті комбінат наростив виробництво до 15—16 тисяч тонн нікелю і феронікелю на рік і вийшов на сьоме місце в світі з випуску цих найважливіших складових для виробництва якісних сталей.
Інвестор організував роботу комбінату за толинговою схемою. Вона передбачає постачання на підприємство експортної руди з високим вмістом нікелю (власні кар’єри виснажилися, якість сировини різко знизилася і зараз руду завозять в основному з Індонезії). Комбінат переробляє її і потім його продукція у вигляді чушок і гранульованого феронікелю (китайці вже зрозуміли переваги останнього, а ось консервативні європейці досі віддають перевагу чушкам) продається на Лондонській біржі. За цих умов рентабельність підприємства залежить виключно від того, наскільки собівартість його продукції, тобто всі витрати, нижчі за ціну світового ринку.
До кризи, завдяки прийнятим заходам із підвищення ефективності виробництва, з цим усе було в порядку — рентабельність досягала 15—20%. Це дозволяло мати на підприємстві майже дві тисячі робочих місць (1970) і середню платню 2320 гривень. Комбінат не лише зберіг, але й розвинув соціальну сферу. Було проведено 100-кілометровий газопровід, що забезпечив селищу тепло, відремонтовано базу відпочинку, дитячий садок, Будинок культури. Працює реабілітаційний центр із тренажерним залом, чудово обладнаними стоматологічним і фізіотерапевтичним кабінетами. Комбінат фінансує Школу олімпійського резерву, кінноспортивний клуб, басейн. У вищих навчальних закладах у напрямах ПФНК навчаються на його стипендії понад 70 осіб і ще понад сто працівників дістають освіту заочно.
Але криза, все ж таки, не обійшла підприємство. Попит на нікель, а відповідно й ціни на нього на світовому ринку різко впали. Власник розглядав питання про закриття комбінату. Новикову довелося не раз їздити до Москви і доводити, що підприємство і за нових складних умов здатне протриматися. Його план полягав у тому, щоб максимально скоротити витрати і видатки, але зберегти й кістяк колективу, який було дуже важко сформувати після двох банкрутств, і соціальну сферу. Цей план було прийнято і схвалено. Однак одну з двох рудотермічних печей все ж таки довелося закрити, скоротивши 900 осіб. Працівники, які залишилися, частково перейшли на неповний робочий день. У результаті середня платня знизилася до 2000 гривень...
Як розповідає голова профкому, до скорочення підходили дуже обережно: вирішили залишити на підприємстві, образно кажучи, сплав досвіду та молодості. В основному звільняли тих, хто був своєрідним баластом і кого легко замінити, а також пенсіонерів за віком. Для інших, навіть і тих, хто працював на зупиненій печі, постаралися знайти роботу. При цьому всьому, кого скорочували, пообіцяли: після того, як знову почнуть працювати обидві печі, їх повернуть на підприємство. І директор, і профспілковий лідер зазначали, що люди до цих тимчасових заходів поставилися з розумінням — багато хто одного разу вже були свідками того, що відбувалося з селищем, коли комбінат зупинявся...
У керівництва комбінату, як представляється, все ж таки був вибір: можна було не звільняти людей, а перекрити, нехай і тимчасово, витрати на соціальну сферу. Чому не пішли на це? Відповідаючи на запитання «Дня», Новиков розповів, що піч все одно відпрацювала встановлений міжремонтний період і потребувала відновлення, хоча за нормальних умов вона могла б ще деякий час давати метал. Але місткість складів на підприємстві обмежено. Зберігати готову продукцію в припортових складах дуже накладно. А тут ще труднощі з поверненням ПДВ. Заборгованість держави досягла майже 30 мільйонів гривень. Тому прийняли ухвалу обмежити випуск феронікеля та скоротити персонал... А відмовлятися від соціальної сфери Новиков вважає неприпустимим. Хоча б тому, що йому одного разу вже довелося її відновлювати. Робити це було анітрохи не легше, ніж поновлювати виробництво.
І директор, виявилося, мав рацію. Сьогодні кон’юнктура ринку і попит на ньому повільно поліпшуються. Ринкова ціна тонни феронікелю, за словами Новикова, вже досягла 10,8 тисячі дол. за тонну, тоді як поріг собівартості продукції для комбінату становить 11 тисяч дол. Якщо так піде й надалі, то ремонт печі не за горами. Директор запевняє, що зроблять його швидко, оскільки всі необхідні матеріали закуплено й завезено.
Такої ж думки і голова профкому. Він дуже сподівається на те, що незабаром на підприємстві працюватимуть обидві печі. «Коли?» — спитав кореспондент «Дня». «Якби я це знав», — відповів Васильчук. Він радий уже тому, що економісти підприємства підрахували: на цьому етапі можна збільшити штатну чисельність на тринадцять осіб. «І це лише перша ластівка, що свідчить про одужання економіки комбінату», — говорить голова профкому.
