Щоби цього досягти, необхідно, в першу чергу, визначити, який тип господарювання слід запроваджувати в Україні. Світовий досвід беззаперечно доводить: найефективнішим є фермерство — удатнішого і дбайливішого господаря землі, ніж фермер, не існує. І тому державі, замість балаканини про рівноправ'я усіх форм власності, потрібно взяти стратегічний курс на побудову в країні сільського господарства фермерського типу. Воно, як день від ночі, відрізняється від ерзац-фермерства, яке існує в нас і лише дискредитує саму ідею вільних селянських господарств, що утримуються працею своїх господарів. Попередньо неважко підрахувати, скільки ферм різного профілю (зернових, овочевих, тваринницьких тощо) нам потрібно, відповідним чином поділити надані землі на наділи для цих ферм і на конкурсних засадах передати їх у власність людям, які бажають стати фермерами.
Якого розміру мають бути такі наділи? Відповідь на це запитання дає наукова розробка інституту аграрної економіки Української академії аграрних наук: залежно від регіону країни для овочевих, плодово-ягідних і виноградарських ферм — від 20 до 60 гектарів, для всіх інших — від 250 до 500.
Наділи таких розмірів вважаються оптимальними, бо тут створюються найкращі умови для продуктивної праці людини та ефективного використання техніки. Тобто економічно це найдоцільніше. А фермери сьогодні в Україні мають в середньому по... 20 гектарів землі. От і спробуй господарювати ефективно!
Дуже важливо, щоб земля потрапила лише в надійні руки. Організацію та ведення фермерського господарства слід довірити лише тим фахівцям, які мають вищу освіту із спеціальності «агроном» або «зооінженер», окрім того, (обов'язково) закінчили 1,5—2-річні вищі курси фермерів.
Однак навченого за цими вимогами фермера не можна залишати без підтримки. У кожному районі замість райсільгоспуправлінь мають створюватися структури, можливо, й комерційні, для обслуговування цих господарств: придбання та ремонту техніки, постачання насіння, добрив, засобів захисту рослин, нафтопродуктів, збуту вирощуваної фермерами продукції.
Звичайно, в перспективі вона має стати товаром. Проте не тепер! Чому? Ми чудово знаємо про рівень порядності нашого чиновництва. Поза сумнівами, відповідно до цього рівня будуть і результати багатьох конкурсів на одержання землі. Отже, маючи десь «волохату руку» та позолотивши її і не маючи жодного наміру обробляти землю, я безкоштовно одержу кілька сотень гектарів найкращих у світі чорноземів, щоб незабаром їх продати. Отже, потрібні законодавчі запобіжники: заборонити фермерові продавати свій наділ, скажімо, протягом десяти років від дня його одержання, запровадити розумний податок на землю, який робив би економічно недоцільним не обробляти її. Окрім того, діяльність фермерa має перевіряти спеціальна комісія. Якщо фермер не господарює на землі або використовує її не за призначенням, або погіршує її якість, то за рішенням суду наділ у нього конфіскується.
Сьогодні під іншими вивісками у нас діють ті самі колгоспи — витвір соціалістичної системи. У що їх не трансформуй — у ЗАТ, ВАТ, командитні товариства тощо, а сьогодні 97 відсотків їх збиткові. Як і раніше, керують ними обласні та районні управління сільського господарства, які на посади голів господарств здебільшого успішно проштовхують своїх людей. Пересічні власники паїв, як і колись, не мають будь-якого впливу на стан справ.
Однак, зауважите ви, працівники мають право виходити з господарства разом зі своїми паями землі. Чому селяни цим правом практично не користуються, пояснив ще в листопаді 1994 року в інтерв'ю українській службі радіо «Свобода» академік Л.Новаковський, який нині обіймає посаду голови Держкомзему України: «З колективу селянин виходити не буде, бо господарювати ефективно на маленькому наділі землі неможливо». Усе зрозуміло? Це «неможливо» було вимовлено рівно через 17 днів після підписання Указу «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва», яким паювання землі із площини наукових дискусій перейшло в практичну площину. До того ж Президент у ті часи неодноразово виголошував: «Майбутнє сільського господарства України я бачу в колективних господарствах». І наші науковці та агрочиновники підхоплювали цю сентенцію як настанову до дії і розвивали далі за принципом «як накажете».
Так народилися теорія та практика паювання. Через те практично неможливо добиватися підвищення продуктивності праці в сільгоспвиробництві, адже скорочення кількості працівників сільгосппідприємства взагалі унеможливлюється: колективи складаються з рівноправних власників частки землі та майна, і ніхто не має права позбавити членства в колективі жодного з них. Тому сьогодні в наших господарствах працює в три рази більше працівників, аніж потрібно. Не зменшилася кількість працівників і в тих господарствах, де голова узяв в оренду паї, а їхні власники, по суті, перетворилися на найманих робітників. Натомість зросла собівартість продукції. Адже тепер голові потрібно сплачувати працівникові не лише зарплату, а й плату за оренду його земельного наділу. Здати ж в оренду свій наділ тому ж голові або фермеру і залишитись поза господарством людина не може: на орендну плату не проживеш, а працевлаштуватися в іншому місці на селі практично неможливо. Оце нове покріпачення є єдиним «досягненням» паювання. Інших немає.
У владних кабінетах пояснюють негаразди в сільському господарстві іншими причинами: через протидію Верховної Ради в нас досі не створено ринок землі. А чи спитав хтось у самих селян, чи згодні вони продати наділ і залишитись безробітними? Так само невідомо, чи здатні фермери докупити до своїх двадцяти гектарів іще двісті-триста (за твердженням колишнього міністра сільського господарства Павла Гайдуцького, один гектар українських чорноземів коштує в середньому 4 тисячі американських доларів). Не маючи ж земельного наділу оптимального розміру, фермер ніколи не матиме і грошей на придбання техніки, ніколи не господарюватиме на своїй землі ефективно.
У сільському господарстві розвинених країн нині зайнято не більше як три відсотки населення. Концепція земельної реформи в Україні має передбачити поступовий перехід до цього рівня в нас. Спочатку впродовж певного часу в сільському господарстві функціонувало б два сектори — нинішній (чесно кажучи, не знаю, як його назвати — колективно-псевдоприватний чи що?) і фермерський. Останній поступово міцнішатиме, постачатиме дедалі більше продукції. Це дало б змогу навчити й працевлаштувати тих працівників, яким у сільському господарстві місця не залишилося б. Однак сьогодні на селі майже завершилося паювання землі. Чи не стане це непереборною перепоною на шляху побудови в країні сільського господарства фермерського типу? Щоб цього не сталося, влада має визначити як помилку приватизацію землі через паювання. Так само, як минулого року прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко визнав помилковою приватизацію промислових підприємств через майнові приватизаційні сертифікати. Недалеко від цього вже був і колишній віце-прем'єр П. Саблук, коли заявив: «Розвалив сільське господарство не я і не реформи, а ті, хто не зрозумів змісту реформ і нічого не зробив для їх проведення...»
Про кого тут ідеться? Чи не про тих псевдовласників, які народилися завдяки реалізації вашого, Петре Трохимовичу, винаходу — паювання? І справді, кожний із них, як ви стверджували в одному з виступів, має по 50 тисяч гривень. Щоправда, до кишені їх не покласти попри найбільше бажання. Та то вже дрібниці. Адже ми звикли жити ідеями.
