На сторінках періодичної преси доволі часто лунають негативні оцінки аграрній реформі, економічним перетворенням на селі. Мовляв, якби не реформи — залишився б нам у спадок «аграрний» рай: колгоспи процвітають, Продовольча програма завершується, усі відчувають позитив симбіозу ринку й адміністративної системи.
Мені як автору, що присвятив понад десятиріччя серйозному науковому вивченню досвіду реформування сільського господарства, хочеться донести до читачів «Дня» свою, дещо відмінну думку, проаналізувати аграрну реформу з усіх боків.
В Україні з перших днів незалежності існувала гостра потреба здійснити радикальну економічну реформу в сільському господарстві. Проблема не в аграрній реформі, її цілях, завданнях чи заходах. Погоджуюсь з академіком В. Юрчишиним: основна проблема — в способі виконання аграрної реформи, її наповненні та забезпеченні. Ми все робимо так собі, на «авось». Подивіться, скільки авантюрних особистостей викликали на світ реформи в усіх сферах суспільного життя. Трасти — своїх героїв. Приватизація — своїх. Пенсійна реформа — не без яскравих осіб в картатих піджаках. Суспільство не дало їм оцінки, особливо — кримінальної, то чому б такі особи не з’явились у сфері аграрних перетворень? Скільки ідейних поводирів було в аграрної реформи, але жоден відмовляється взяти відповідальність за її результати. Не маючи міцної теоретичної економічної підготовки, освоївши якісь фрагментарні знання, уявлення, а головне — бажання бути на публіці, вони заворожливо пропонували свої варіанти «реформ». Наука розгублено роздумувала, а пройдисвіти стали радниками, консультантами (часто без належних дипломів, а ще гірше — освіти, належних навичок), пропонували, пропонували, пропонували. А попит на такі пропозиції, хоч як це дивно, був. Не спрацював механізм суспільного захисту, наука кліпнула очима, а далі за звичкою взялась «науково обґрунтовувати» все те, що пропонував симбіоз влади і «професійних реформаторів». Пізніше й науку взяли під ноги, вирядившись в титули академіків, докторів наук, професорів.
У чому ж причина незаперечливих негативних результатів української аграрної реформи? Спершу дозволимо собі ствердити, що не всі «негативні результати» є такими насправді. Всі тваринницькі комплекси, кормові двори, машинно- тракторні стани, великі масиви полів є виробничою базою (як кажуть теоретики — базисом) колгоспно-радгоспної системи. Напевно, все це не зовсім пасує до нових виробничих відносин, до нової системи організації сільського господарства. Десь спрацьовують енергозберігаючі аргументи, десь — капіталоощадні, десь — організаційні й доволі часто — мотиваційні. Матеріальні об’єкти, будучи добротними, функціональними, справними, не відповідають новим умовам.
Якщо детально проаналізувати фінансові потоки в умовах колгоспно-радгоспної системи, то можна зауважити, що економіка тодішнього сільського господарства базувалась на колосальних вилученнях з галузі та не менш грандіозних вливаннях. Жодна сучасна економічна модель не в змозі це витримати. Адже, за даними Світового банку, в 1986—1988 рр. зведений показник підтримки сільського господарства (TSA) в СРСР становив 78%. Це зараз iз докором порівнюють рівень підтримки аграрної сфери в Україні та ЄС чи США. Але ж це непорівнянні величини, ми просто діаметрально протилежні в економічному сенсі країни. Що може дозволити собі багатий, бідному й думати зась! Для прикладу вдумайтесь в такі цифри: Україна витрачає на підтримку сільського господарства вже зараз понад 1,51% свого ВВП, тоді як «багаті» США — лише 0,73%, країни ЄС — 0,65% (С. Зоря, 2005р.).
Цікавим та мало цінованим наслідком економічних перетворень в агросфері є вирішення продовольчої проблеми. Поступово, але напевно зникли з міських краєвидів черги за продуктами харчування. Нове покоління не знає, що таке «дістати» масло чи морожену курку або ж «не застати сметану» чи не «отоварити» картку на майонез. Невпинно наше харчування урізноманітнюється, хоча й залишається чи не найбільшою статтею видатків багатьох сімей. Немислимі колись банани та ківі стали почасти доступнішими за яблука чи петрушку.
Мало оціненою суспільством є стабільність продовольчого ринку на тлi доволі рішучої лихоманки обсягів виробництва. Вже звиклось, що чи неврожай картоплі, чи недобір зернових — але ці продукти не зникають, як це було колись.
Хоч як би то було, на сьогодні ми не маємо загальнодержавної власності на землю, зникла директивна система планування, діє вільне, наближене до ринкового, ціноутворення та регулювання. Плавно зник базис і економічні підвалини минулої системи. Це відбулось певною ціною, більшу частину з якої сплатили й надалі оплачуватимуть селяни.
Якщо говорити про перспективи, то немає жодних сумнівів, що майбутнє сільського господарства за крупнотоварним модерним виробництвом. Хто віддає перевагу науковим доведенням, а не ідеологічним заклинанням, може звернутись до визнаних авторитетів. Яскраво і переконливо це, зокрема, доводив нобелівський лауреат з економіки Теодор Шульц. Зрештою, це підтверджується глобальними тенденціями. Але на нашому перехідному етапі зберегти масштаби та існуючі виробничі структури незмінними просто неможливо. Все відродиться, але на якісно іншому рівні. Як переконливо доводить польський економіст Ф. Томчак: кожному рівню доходів населення та суспільної продуктивності відповідає певний тип організації сільського господарства, тому не можна очікувати появи аграрних корпорацій та мегакомпаній там, де дохід на одного працюючого є наближеним до межі бідності.
Часто повторюваною втратою є радикальне зменшення обсягів виробництва. З таким явищем зустрілись усі без винятку країни з перехідною економікою, назвавши його «трансформаційним спадом». У цього зменшення обсягів виробництва є об’єктивна економічна природа і очевидне пояснення. Припустимо супротивне — під час перехідного періоду обсяги виробництва зростуть. На фоні зменшення попиту та ємності вітчизняного ринку це могло б викликати таку економічну кризу, яка б затьмарила «велику депресію» у США. Хоч як би то було, але, незважаючи на різкий спад виробництва, значне коливання врожайності, на вітчизняному продовольчому ринку є всі необхідні для споживання продукти. Дефіцит продуктів відійшов у минуле — і хіба це не вагомий результат реформи? Знаю, є тут закиди щодо якості продуктів, цінової доступності, зовнішньої продовольчої експансії — але це інші питання, що не стосуються сільського господарства. Вже давно час говорити не про продовольчу безпеку (вона реально існує, навіть найбільш неврожайні роки це підтвердили), а про доступність продуктів харчування та рівень життя, але це — питання не сільського господарства.
Багатьох публічних осіб та й пересічних громадян непокоять незасіяні поля, але такі вже реалії ринкової економіки. Якщо немає оплаченого попиту або економічні параметри продукції далекі від бажаних — краще не виробляти. Як тільки ринок подасть належні сигнали — поля одразу зазеленіють посівами, а ферми наповняться живністю. Ви ж придивіться, як повільно, але рішуче спинається на ноги свинарство, птахівництво. В Харківській області в рекордний термін (5 місяцiв) збудовано молочний комплекс на 2 тис. корів. Яку радикальну зміну зазнає торгівля овочами і фруктами! Але ж поки люди не прийдуть в магазин за свининою, яйцем, курятиною — поти й виробництво не отримуватиме ринкових сигналів.
Погляньте, вже кілька років чиновники, в бізнесовому зговорі з трейдерами, не дають аграрній економіці почути саме ці ринкові сигнали. Біда, мовляв, цукор (зерно, м’ясо, молоко...) дорожчають! Але це просто ринок подає сигнал інвестору — ось де вигідна ціна, ось куди слід вкладати гроші. Мало того, що вивели з аграрної сфери конкуренцію — основу основ ринкової економіки, та ще «глушать» чіткі ринкові сигнали.
У чому ж полягають основні прорахунки аграрної реформи і яка їх причина? Найскладнішою є відповідь на друге питання. Понад десять років детально досліджуючи аграрні перетворення в Чеській Республіці та деяких інших країнах Центральної та Східної Європи, звернув увагу на те, що успішна реформа завжди має певне людське обличчя. І не тому, що в перемоги завше багато батьків, а поразка завжди є сиротою. Реформа вимагає певного суспільного зриву, колективного пориву, спільного бачення мети й майбутніх результатів. Тому здійснюють її під керівництвом вольових, яскравих, харизматичних політиків, які свято вірять у корисність розпочатої справи, вміють її здійснити і готові взяти на себе відповідальність. Наша реформа — немов би «безбатченко». Хто скаже — я автор української аграрної реформи, я її розробив, здійснив і був (нагороджений / покараний / забутий)? Немає й політичної сили, яка б була готова відповісти на це питання. Була відважна спроба аграрників взяти на себе відповідальність. І де вони тепер? Не аграрниками вони були, як і тепер не народниками, а «кон’юнктурниками», але хто в цьому розбереться? Головні дійові особи вже грають в інших трупах, та не в традиціях українського суспільства розбиратись в суті питання.
Для прикладу в Чехії Вацлав Клаус, переконаний ліберал, високоосвічена і професійна людина, відповідальна особистість, чітко та однозначно сказав на початку реформ: «Наша мета бути в Європі, жити, як в Європі, працювати, як в Європі» Держава законодавчо закріпила концепцію та зміст реформ. Змінювались уряди, ліберали зазнавали нищівної критики (це вже таке суспільне покликання, ліберали ніколи не подобались виборцям, але вони завжди забезпечували успіх економіки), але країна мала програму реформ і виконувала її крок за кроком. В. Клаус ще на зорі реформ заявляв: «Я знаю майбутнє обличчя Чехії». І дивно — воно є саме таким, яким передбачалось. Батько чеської реформи заявляв: «Сільське господарство чекають важкі випробування», та й такі часи наступали, але минались. Згадайте рішучі та шокуючи заяви іншого реформатора Східної Європи — Лєшка Бальцеровича. Він не обіцяв «пріоритетного розвитку», однак змушував сільське господарство рішуче змінюватись. Що краще — «солодкі пісні Шахерезади» чи чіткі програмні установки політиків — визначатись суспільству. Придворних співців ніколи не забракне!
До сьогодні не можу зрозуміти, за яким документом була здійснена українська аграрна реформа. Тим, хто хоч раз в житті будувався, тому відомі складнощі періоду проектування та погодження будівництва. Однак будівництво завжди починають з фундаменту і далі — до перекриття, на закінчення — оздоблювальні роботи. Від цього порядку в будівництві відійти неможливо! А у реформуванні сільського господарства можна. Всі, без винятку, віце-прем’єр-міністри з питань АПК, міністри аграрної політики визнають (не приймаючи провину на свою адресу) — «у нас не було концепції / стратегії / уявлення про аграрну реформу».
Нещодавно мені зi студентами-старшокурсниками економічного факультету довелось аналізувати два відносно «свіжоспечені» аграрні Закони «Про фермерське господарство» та «Про особисте селянське господарство». Будучи прихильником саме такої законодавчої регламентації аграрних відносин, йшов на семінар з оптимізмом та приготовленими слайдами, що розкривають основний зміст цих законів. Однак чим більше занурювались в дискусію студенти, тим чіткіше вимальовувалась невтішна — ці закони на 80% дублюють інші закони, зобов’язують або надають права, визначені вже в інших документах. Візьміть для спроби — проаналізуйте! Ні про що або про все. Чи не єдина дієва норма другого з перелічених законів про необхідність реєстрації ОСГ до сьогодні не діє! Уявіть собі, якби так були написані Правила дорожнього руху, хаос «ліквідаційного періоду ДАІ» був би «квіточками».
Критики скажуть, що це все діла років минулих, однак вже зараз, коли формуються підвалини нової аграрної політики, знову маємо елементи імпровізації, поспішності та «політичної доцільності». Всі немов би забули, що стаття 85 Конституції зобов’язує Верховну Раду сформувати «засади внутрішньої ... політики», а отже, й має (!) визначити, якою буде аграрна політика. Не «царське це діло» Президенту формувати стратегію чи концепцію аграрної політики, він лише може нагадати Кабінету Міністрів про обумовлену Конституцією (ст. 116) необхідність «розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного ... розвитку», а отже, й Програми розвитку сільського господарства та села.
З іншого боку, державна регуляторна політика немов би оминає сільське господарство. Адже відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» всі регуляторні документи (за винятком законів) приймаються за спеціальною процедурою. Коротко це — оприлюднення проекту документа та аналізу регуляторного впливу щодо нього, публічне обговорення та врахування думки громадськості, аналіз вигод і витрат, встановлення показників результативності та оприлюднення прийнятих документів. Чи часто щось подібне ви бачили на сторінках газет або в громадському житті? Можливо, щось формально й робиться, але вже точно — не за «духом» регуляторної політики, прийнятої в державі. Це матиме свої наслідки. Кулуарність, замкнутість та поспішність — чудові супутники невдач. Видається, що Кабінет Міністрів та Міністерство аграрної політики повинні в цьому бути зразком.
Ось так поступово від спроб захисту «реформи» ми підійшли до формування нової аграрної політики. Це надзвичайно важлива справа з багатьох міркувань. Скажемо лише словами одного з колишніх віце-прем’єрів з питань АПК: «Ціна питання — мільярди гривень». Більше того, ціна питання, насправді, — доля мільйонів людей, доля країни та її майбуття. Європа, до якої так тягнеться наш розум (а в багатьох людей — і серце), виробила чіткі й структуровані принципи формування аграрної політики. Чому не взяти ці принципи, а не сам зміст їхньої аграрної політики (хоча й там є чимало вдалих вирішень) за основу? Надбання країн Європи, особливо Центральної та Східної, може допомогти Україні у формуванні та здійсненні національної аграрної політики. Ні, ми винайдемо щось нове, щось своє, особливе.
Навіть в «оранжевій» брошурі політичного блоку «Наша Україна» (Україна, яку ми будуємо. Селянська політика, вихідні дані відсутні, відп. Є. Нечипоренко) читаємо про «новітню селянську політику», де змішано «сир, мухи, котлети та велосипеди». Серйозність обґрунтування замінено новими термінами та фрагментарністю. Адже ніхто зі звичайних людей та навіть науковців не відповість, що таке «селянська політика», вже не кажучи про те, що перед «новітньою» має бути «нова», «стара» та «стародавня». Але ж готували програму «експерти з питань аграрної політики»! Можливо, доречно було б їм почитати перед тим декілька підручників з аграрної політики, Господарський кодекс в частині державного регулювання економіки, запитати в знаючих людей? Невже роль науковців знову зведена до «походу на Майдан» та черговий «одобрямс»?
Серед пріоритетів, вміщених у згаданому програмному документі, унікальному за безсистемністю та фрагментарністю, «газифікувати всі села України» (чого немає навіть у ФРН), «на солідній основі телефонізувати і радіофікувати всі села (щодо другого, радіофікувати, то не кожен в Європі уявляє собі, що це таке?). Передбачається п’ять років (!!!) приймати закон «Про організацію сільськогосподарського ринку» та навіть здійснити таку мрію марксистів, як «вирівнювання доходів сільськогосподарських виробників». Погляди «групи експертів» на ціноутворення в умовах ринку взагалі викликають сумніви у їхнiй професійності. Адже запропоновано прийняття закону, за яким «будь-який товар... не може бути дорожчим від ціни, що склалась на цей товар на європейських ринках» (!).
А де ж пріоритети щодо підготовки сільського господарства до інтеграції в Європейський Союз? Де забезпечення продовольчої безпеки та підвищення конкурентоспроможності вітчизняного сільського господарства — цілі, які вже визначено в існуючих стратегічних документах, зокрема програмою «Шляхом європейської інтеграції»?
Не краща ситуація у забутих виборчих програмах інших провідних політичних сил. Партія регіонів пропонує суспільству підняти агропромисловий комплекс за рахунок потроєння інвестицій, хоча фахівці застерігають, що без зміни системи його функціонування АПК може безслідно «проковтнути» й значно більші суми.
А тепер, коли вибори залишились позаду, політики забули про програми й згадали про власні інтереси. Чи до села їм тепер? Можливо, щось про зерно заговорять, пільги комусь обов’язково введуть. Сільське господарство залишиться сам на сам з проблемами. І буде знову вчитись жити, не чекаючи на «бюджетні дотації». Хоча у сучасному світі це нереально. Та й хто б дозволив не погратись з бюджетними коштами?
