Екс-голова Фонду держмайна України Михайло Чечетов ще не дійшов до того, щоб писати мемуари. Залишивши кабінет на вулиці Кутузова, він зміною місця роботи вирішив проблему відпочинку, поділивши свій час між роботою в центральному апараті Партії регіонів і науково-педагогічною діяльністю. Як і раніше, веде аспірантів, закінчує підготовку монографії. Але сьогодні, як і завше, актуальні його вчорашні справи на чолі ФДМУ, і наша розмова переважно про це.
— Який на сьогодні вигляд має ваша колишня робота: що це було?
— Це було цікаво. Я пройшов парламент, був заступником міністра економіки, першим заступником, а потім і главою Фонду, тож можу впевнено повторити, що праця в органах виконавчої влади, звісно, дуже напружена, але водночас дуже цікава. Проте цю сторінку життя я перегорнув. Хоча дуже шкода було розставатися з колективом Фонду. Це справжні професіонали, яким під силу будь-які завдання, але державний корабель пливе туди, куди його скеровує капітан. А сьогоднішні завдання не з простих. Ще наприкінці минулого року було зрозуміло, що пік приватизації ми вже пройшли. І я ще попередньому урядовi пропонував закласти до бюджету 2005 року продаж державного майна на два мільярди гривень. Мене підправили та записали чотири мільярди. А ось новий уряд фактично подвоїв цю цифру і записав майже сім. Це непросте завдання. Я пам’ятаю, як ми вели дискусію на цю тему з міністром фінансів Віктором Пинзеником. Він дуже добре розуміє суть нинішніх процесів. Адже річ у тiм, що в доопрацьованій програмі приватизації, яку планують розглядати цього року, записано, що на продаж виставлятимуть невеликі, нерентабельні й інвестиційно непривабливі підприємства, від продажу яких не доводиться чекати великих надходжень до бюджету. Розраховували на те, що інвестори, які їх куплять, забезпечать цим об’єктам прогресивний розвиток, а працівникам — працевлаштування, нормальні зарплати. Але якщо уряд тепер усе-таки наполягає на цифрі, записаній у бюджеті, то слід приймати політичні рішення щодо окремих «ласих шматків» держвласності, продаж яких і має забезпечити заплановані надходження до бюджету. Його, звісно, треба виконувати. Починати слід би з ініціативи Фонду держмайна, а уряду узгодити ці об’єкти з Президентом і парламентом, довести прийняті рішення до відома громадськості та виставляти підприємства на продаж. В іншому випадку треба коректувати бюджет — чи то зменшувати витратну частину, чи то нарощувати дохідну за рахунок збільшення інших статей, чи то скорочувати дефіцит. Але рішення щодо цього поки що немає. Я знаю, що був лист Фонду на адресу глави уряду з проханням зменшити обсяг приватизації. Яке рішення приймуть, я не знаю.
— А якщо уряд на це скорочення не піде, то чи зможе Фонд і за рахунок чого виконати план бюджетних надходжень?
— Навіть у тому випадку, якщо вирішать продавати великі об’єкти, то, як кажуть шахісти, час на прапорці. Адже в країні діють визначені в законах і підзаконних актах процедури та технології приватизації. Тим паче, коли йдеться про такі суми (понад мільярд доларів). Продаж вимагає певної підготовки, оцінки вартості майна, що продається, часу для проведення конкурсу. Мій досвід свідчить, що в результаті гроші можуть потрапити до бюджету лише наприкінці цього року та лише під дзвін келихів 31 грудня. Причому сьогодні ціна кожного згаяного дня дуже висока. Ще трохи — і грошей можна буде чекати лише в першому кварталі майбутнього року.
— Що ви можете сказати про списки приватизованих підприємств, які виставляють на дооцінку? Ось уже й прем’єр пообіцяла незабаром їх оприлюднити... Але незрозуміло, про що ж все- таки йдеться: про список, далі якого справа не піде, чи про закон, під який можна буде підвести мало не будь- яке підприємство.
— На мою думку, уряд намагається знайти алгоритм, що дозволяє привести у відповідність реальну вартість цих об’єктів і вартість їхнього продажу. Це може бути не тільки дооцінка, а й нові конкурси, а зараз з’явилася ще й нова пропозиція, що надходить начебто від інвестора: мирова угода. Ухваливши подібні рішення, можна було б підвести жирну риску під розмовами про реприватизацію. Але я говорив раніше та повторюю сьогодні: не можна ставити завчасно на підприємства якесь клеймо — реприватизації, дооцінки тощо. І це добре розуміють усі відповідальні люди. Щойно таке станеться, ці підприємства опиняться у вакуумі й з погляду інвестицій, і в кредитній справі, й при укладенні будь-яких договорів. Їм скажуть: ви без конкретного майбутнього, і ніхто не захоче зв’язувати з ними свою долю, щоб не ризикувати. Дивіться, про це йдеться вже з січня. Ще трохи — і можна взагалі занапастити відомі, й не тільки в нашій країні, підприємства. Остаточну крапку тут може поставити лише суд. А якщо вже називати список підприємств, то треба звести до мінімуму проміжок між його оголошенням і прийняттям остаточного рішення.
— А хто може поручитися за суд, адже згідно iз законом там має тривати змагання рівних сторін?
— Звісно. І якою повинна бути глибина дооцінки? Адже дехто навіть пропонував розглядати це питання, починаючи мало не з 1990 року. Був навіть такий законопроект, що пропонував провести дооцінку на добровільних засадах, після чого пропонували видавати індульгенції... А потім до влади прийде нова політична сила та почне свої індульгенції роздавати.
— Ви маєте прогноз розвитку подій навколо «Криворіжсталі»? Там усе закінчиться мировою?
— Щонайменше на одному підприємстві, що підпаде або під мирову угоду, або під дооцінку, або під новий конкурс, реприватизація пройде. Вважаю, це буде «Криворіжсталь». Так багато про це сказано, такий багаж очікувань створено, що влада вже не зможе зробити крок назад і буде вимушена довести цей процес до кінця. Про це можна судити хоча б з того, що інвестори вимушені висувати пропозиції про мирову угоду. Як буде виписана ця процедура, я поки що не знаю. Факт, що владі треба виходити з цієї ситуації максимально коректно і різко гальмувати процес реприватизації. Схоже, цей варіант починає знаходити розуміння. Бо світова спільнота, інвестори вже не на жарт стурбовані. Проте Україна свого алгоритму ще не має.
— Чи правда, що в процесі приватизації «Криворіжсталі» іноземні інвестори робили Фонду конкретні пропозиції та вказували в них суми, які б вони хотіли заплатити за це підприємство?
— Як тогочасний керівник Фонду, я можу заявити, що конкретно ніхто щодо сум пропозицій не робив. Якісь цифри, озвучені через засоби масової інформації, «гуляли». Але це абсолютно різні речі — просто говорити та покласти гроші на стіл і сплатити. Я з глибокою повагою ставився і ставлюся до всіх інвесторів, але я міг би назвати цілий ряд серйозних російських компаній, які брали участь у приватизації таких об’єктів, як, скажімо, «Рівнеазот», і не могли заплатити протягом року такі, в принципі, невеликі суми в кілька десятків мільйонів гривень. І ми були вимушені з ними розпрощатися, розірвати договори. А на вигляд дуже солідна компанія — один офіс коштує більше, ніж необхідна сума. А як до сплати, то одразу якісь незрозумілі збої... Тож говорити та платити, обіцяти та робити — це різні речі. Звісно, якби законодавство було виписане так, що в приватизації могли б брати участь не тільки промислові інвестори, і державна політика була б спрямована на те, щоб «відкрити шлюзи», і хай такі унікальні підприємства, як «Криворіжсталь», йдуть у чужі руки, в руки іноземного капіталу (політика на той час полягала саме в тому, щоб залишити «перлини» української металургії в руках національного інвестора), то за рахунок вищої конкуренції ціна могла б бути вищою. Але стверджувати, що вона була б саме такою, як про це говорили, я б не наважився.
— А коли тривала приватизація, скажімо, обленерго й іноземний капітал був допущений до відповідних конкурсів, тоді суми були більш вражаючими?
— Коли тривала друга хвиля приватизації цих об’єктів (це був, здається, 2000 або 2001 рік), то умови були виписані урядом таким чином, що національний інвестор практично не був допущений до торгів. Кабінет Міністрів сформував умови конкурсу так, що могли брати участь лише іноземці, а наші туди не потрапляли. І тоді також не було захмарних цін. Дооцінюватимемо? Не можна забувати, що на ціни приватизації накладає свій відбиток політична, а також економічна стабільність у країні. І ціна буває різна на приблизно однакові об’єкти в різних країнах. Запитують: чому в Америці або у Франції інша ціна? Та ми ж не там продаємо, а в себе. І не можна не враховувати різних ризиків, із якими можуть надалі зіткнутися інвестори. Наприклад, сьогодні ми їм продемонстрували певні ризики, з якими вони можуть зіткнутися в нашій країні надалі: сьогодні продали — завтра відберуть. Якщо існує ймовірність реверсу стосовно власника, то й ціна буде інша. Гадаю, це позначиться на цінах, які нам реально пропонуватимуть... І, на мою думку, абсолютно некоректне порівняння, коли кажуть, що на Заході за якийсь там об’єкт ціна була б набагато вищою. Якби в нас була така сама ринкова економіка, як там, і було стільки ж капіталу, тоді — так. А так наша нестабільність серйозного інвестора вельми лякає.
— Ви не вважаєте, що затримка з приватизацією цього року за гострої потреби бюджету в коштах може призвести до появи палички- стукалочки у вигляді якого- небудь об’єкта на зразок «Укртелекому» або Одеського припортового заводу?
— Хай би що сталось зараз, на мій погляд, головний продаж почнеться все-таки після виборів. Я про це вже неодноразово говорив: чим ближче до виборів, тим слабше звучатимуть гасла про прискорену приватизацію. Адже на цьому політичних дивідендів сьогодні не заробиш. І навіть найбільш ліберальні та проринкові сили й партії вимушені використовувати або запозичувати риторику Компартії та говорити про припинення приватизації, про реприватизацію, націоналізацію. На цьому сьогодні можна заробити, хоча самі вони сидять на мішках грошей і налаштовані купувати. Але політично це невигідне та дорівнює самогубству. А ось після березня, тобто після виборів, коли попереду будуть чотири спокійні, дай Боже, роки до президентських виборів і п’ять років (якщо стане реальністю політична реформа) до парламентських, тоді приватизація знову розгорнеться (найбільш непопулярні рішення приймають саме тоді, коли влада має найбільший кредит довіри, тобто після виборів), і буде такий могутній натиск великого бізнесу, що влада не встоїть і відкриє всі шлюзи, і 2006 рік стане другим роком піку приватизації. Тож найпривабливіші об’єкти виставляють не з економічних міркувань, не тому і не тоді, коли виникають труднощі з бюджетом, чого, втім, також не можна виключити. Велика приватизація — це велика політика. Я не виключаю, що якісь рішення можуть бути прийняті навіть у зв’язку з відсутністю диверсифікації поставок енергоресурсів...
— Що конкретно ви маєте на увазі?
— Не більше того, що вже сказав... Щось може бути й розблоковане. І це буде політичне рішення керівництва країни.
