Земельне питання для українців завжди було болісним. Адже земля досі залишається сакральним активом — це й всенародне надбання, й народна власність, і стратегічний резерв держави. Такі ментальні установки не дозволяли розглядати землю як економічну категорію. Саме відсутність політичного рішення, що перетворює землю на об’єкт купівлі-продажу, гальмувала інституціоналізацію ринкових механізмів у аграрному секторі, провокувала зростання бюрократичних надлишків державного управління, а як наслідок сприяло формуванню корупційних схем і тіньового перерозподілу цього самого стратегічного активу між обмеженим колом осіб. У той же час, реальний власник, фермер це чи агрохолдинг, не мав правових можливостей використовувати її як основний бізнес-ресурс. У результаті виникла дивна ситуація: земля начебто й вважалася приватною власністю, але водночас була повністю виключена з товарного й економічного обігу. Як результат аграрний сектор, незважаючи на значний потенціал, ніяк не міг отримати того рушія, який допоміг би йому вибитися в лідери української економіки.
Пропонований проект закону «Про ринок землі» вирішує ці наболілі проблеми: земля стає приватною власністю, що охороняється державою й пускається в економічний обіг. Визначаються й відносини між власниками й орендарями, власниками й державою, визначаються головні параметри фінансової та кредитної політики.
Враховуючи стратегічну важливість земельного ресурсу, законопроект пропонує запровадити низку обмежень, які мають сприяти мінімізації ризиків земельних спекуляцій і монополізації з боку заможних бізнесменів. Серед головних лімітів — власниками землі можуть бути лише фізичні особи та громадяни України, а обсяг активів у одного власника не може перевищувати 900—2100 га залежно від того, в якому регіоні країни знаходиться земельна ділянка. Юридичні особи, таким чином, отримують лише право на оренду, що веде до якісної перебудови структури власності в аграрному секторі, — в принципі ринок уже розподілений між декількома основними гравцями, котрі навряд чи відмовляться від зайнятих ринкових ніш, а тим паче передадуть права власності третім особам.
Виходить, що формально приватна власність узаконена, але правовий механізм купівлі-продажу землі не цілком інстальований у нову систему економічних відносин. Звідси виникає ризик, що надміру суворий контроль з боку держави замість запуску ринкового інструментарію сприятиме створенню ефекту обмеженого приватного власника, тобто власника, який не має дієвих правових, фінансових, кредитних інструментів для активної гри на агроринку. У той же час, законопроект, знімаючи мораторій з купівлі-продажу землі, одночасно визначає державу як монопольного оператора на земельному ринку. За органами державної влади визнається пріоритетне право на викуп земельних ділянок, а сама держава стає найбільшим власником і базовим оператором. Що характерно, істотних податкових, фінансових, інвестиційних стимулів розвитку дрібного й середнього фермерства в законопроекті не передбачається. А це, в свою чергу, може спровокувати розрив виробничої зв’язки між вирощуванням і переробкою сільгосппродукції на користь розвитку переробних виробництв.
Надто багато держави за дефіциту ринкового інструментарію створює й ризик того, що реформа може обмежитися інституціоналізацією механізмів аудиторського й адміністративного управління земельними активами. Зважаючи на те, що на земельний ринок не допускається іноземний інвестор, постає питання: звідки можуть взятися значні інвестиції в сільськогосподарське виробництво? Адже приватний інвестор вкладатиме гроші лише в тому разі, якщо позначено горизонт довгострокових перспектив, а держава змогла самообмежитися контрольними функціями й мінімізувати бюрократичні, економічні та кредитні ризики, пов’язані з держрегулюванням. До того ж, ставка на «консолідацію земель» означає, що слід чекати приходу великого власника, але не великого інвестора. А власник, який не має можливості вести довгограючі проекти, зацікавлений більшою мірою в отриманні швидкого прибутку, ніж у стратегічному розвитку контрольованих активів.
Виходить, що законопроект не до кінця визначає ринкову, інвестиційну й правову ролі держави. Адже, як показав досвід проведення реформ у постсоціалістичних країнах, передусім у Польщі й Чехії, головна увага була приділена створенню правових і судових механізмів захисту приватної власності, створенню сприятливого інвестиційного клімату й обмеженню ризиків земельних спекуляцій. У цих країнах пріоритетне право на купівлю-продаж землі отримали фермери, але не органи державної влади, як планується в запропонованому законопроекті. Роль держави при цьому обмежувалася функціями правового та фінансового контролю за комерційними операціями, тоді як державні інвестиції здебільшого прямували на модернізацію сільської інфраструктури — будівництво доріг, мостів, залізничних розв’язок і місцевих комунікацій. Бізнесу в таких тепличних умовах залишалося хіба що вкладати кошти безпосередньо в землю, виробництво сільгосппродукції й харчову промисловість. В українських умовах такий сценарій поки що здається казкою: адже як на власника, так і на орендаря, окрім виробничих витрат, покладаються ще й обов’язки реконструкції прилеглої комунальної та соціальної інфраструктури. Зрозуміло, що головна увага виробника буде сконцентрована не на розширенні бізнесу, підвищенні конкурентоспроможності й поліпшенні якості продукції, а на мінімізації можливих витрат і подоланні всіляких бюрократичних перешкод.
Безумовно, запропонований законопроект іще сируватий. І з цього погляду, треба визначитися з ідеологією змін. Передусім якою є кінцева ідеологія законопроекту, що повинні отримати «на виході», якої форми в кінцевому вигляді має набути ринок землі. Якщо його мета — надання фінансово-кредитних інструментів фермерським господарствам, створення механізмів правового й судового захисту приватної власності, залучення інвестицій, то це одна форма ринку. Якщо ж йдеться про продовольчу безпеку, створення монополії землі, сільгоспвиробництва й сільгоспфінансів, то це вже абсолютно інша логіка й абсолютно інша ринкова інфраструктура. У будь-якому разі, розмитість юридичних формулювань тексту законопроекту вимагає значного доопрацювання. Утім як і чіткіше правове визначення економічних, фінансово-кредитних і виробничих відносин між власниками, орендарями й державою.
Попереду ще багато роботи.
