Майбутнє подорожчання російського та туркменського газу багато експертів називають головною загрозою економічної стабільності України. З огляду на те, що газ займає 40% у структурі енергоспоживання нашої країни, то навіть порівняно невелике зростання цін на цей ресурс миттю призведе до подорожчання продукції українських підприємств. І очевидно, що Україні у зв’язку з новими взаємовідносинами з Росією необхідно шукати не лише альтернативних джерел енергоносіїв, а й нарощувати видобуток газу з власних надр. Тільки таким чином ми зможемо зменшити залежність вітчизняної економіки від іноземного впливу. Про те, як цього досягти, — в інтерв’ю з президентом Асоціації «Газові трейдери України» Романом СТОРОЖЕВИМ.
— Романе Івановичу, які додаткові джерела газу, на ваш погляд, сьогодні можна найбільш реально задіяти?
— Сьогодні розробляють безліч концепцій забезпечення України газом. Зокрема й перспективу будівництва альтернативних російським газопроводів, а також морських терміналів для зрідженого газу. Але ці суто теоретичні плани ще й надто дорогі. Ми вважаємо, що найперспективнішим напрямом є нарощування видобутку вітчизняного газу. В Україні його вистачить, щоб повністю забезпечити країну протягом багатьох років.
— Чому ж цього досі не зробили?
— Причин кілька. Насамперед, звісно, це пов’язане з тим, що вже до кінця радянської епохи наші запаси були вичерпані. Однак тут йдеться здебільшого про запаси розвідані, які в колишні роки активно вибиралися, але не поповнювалися через те, що обсяг геологорозвідувальних робіт був украй недостатнім. Насправді можна не сумніватися, наші запаси набагато більші за декларовані. Розвідка та видобуток знаходяться у прямій залежності. Що більше розвідують родовищ — то більше видобувають. Але за нашого мізерного рівня фінансування геологічних робіт приросту запасів практично немає, а, отже, немає і значного приросту видобутку. Кращі фахівці виїжджають за кордон, де вони запитані, і країна втрачає свій кадровий потенціал. Тому насамперед ми вважаємо за необхідне поставити геологорозвідку в розряд головних національних пріоритетів. Якщо держава не має грошей для проведення робіт — необхідно залучити приватний капітал. Звісна річ, інвестор може вкласти гроші лише в таке підприємство, яке обіцяє йому вигоду. Тому співпраця держави та бізнесу повинна бути взаємовигідною. Йдеться про те, щоб дослідницько-промислова розробка нових родовищ приносила дохід інвестору. Адже під час проведення досліджень й оцінки запасів газ також викачується та продається. Інвестор досліджує надра, бурить свердловини, кожна з яких обходиться в десятки мільйонів гривень, ризикує в разі цілком можливої невдачі втратити гроші, і повинен отримати адекватне відшкодування. Сьогодні ж співпраця полягає в тому, що бізнесмен виступає 100-відсотковим інвестором, усі збитки лягають на його плечі, а от прибуток у разі успіху ділиться з державою навпіл. Зрозуміло, мало хто захоче ризикувати, тому рівень розвідки нових родовищ залишається на вкрай низькому рівні.
— Судячи з усього, в найближчому майбутньому чекати значного прориву в цій сфері не випадає. Чи є можливість збільшити внутрішній видобуток за рахунок уже відомих запасів?
— Інтенсифікація розвідки — справа не така тривала, як може здатися. Щойно зміняться правила гри— ринок запрацює з подвiйною швидкістю. А що стосується експлуатації вже відомих родовищ, то Україна має близько п’яти трильйонів кубометрів прогнозованих запасів газу. Цього ресурсу за нинішнього рівня споживання в 75 мільярдів кубометрів повністю вистачило б, щоб забезпечити себе протягом 70 років. Із цих п’яти трильйонів 1,2 — підтверджені запаси, яких вистачило б на 20 років. Проблема в тому, що багато родовищ виснажені, в інших запаси вважаються невеликими і їхня розробка для великих державних компаній нерентабельна. Зате добувати цей газ із вигодою для себе та користю для держави могли б приватні, мобільніші компанії. Сьогодні ж їхній внесок у забезпечення країни газом мізерний. Близько 20 недержавних компаній видобувають лише 1,5 мільярда кубометрів на рік — 2% від газового балансу країни. Ця цифра наочно показує, наскільки слабко задіяний у нас у справі газовидобування приватний капітал і який потенціал зростання міг би з’явитися, якби держава змінила своє ставлення до цієї проблеми.
— У чому причина такої «нелюбові» держави до приватних видобувачів?
— Я не сказав би, що тут радше байдужість. Ніхто з державних чиновників по-справжньому не стурбований зростанням внутрішнього видобутку газу. А його треба стимулювати, зокрема, шляхом введення режиму найбільшого фінансового та податкового сприяння. У нас насправді все навпаки. Ціна ліцензії на аукціоні часто така, що на участь у торгах не приходить жодна заявка. Приватний капітал рахує гроші і не вкладе їх у явно ризиковий проект. Окрім того, безліч коштів доведеться витратити на «підлещування» місцевих рад, щоб отримати дозвіл на облаштування родовища. Видобувачу доводиться мало не дахи ремонтувати по містах і селах. На мою думку, видобуток газу — це стратегічний напрям для держави, і до нього повинні застосовувати інакші умови, ніж до інших видів підприємницької діяльності. Зрештою після всіх поневірянь видобувачу доводиться за договором віддавати половину прибутку державі, виплачувати із залишку податки та гасити кредити, які видаються банками на короткий термін і під дуже високі відсотки. Сама система побудована так, аби відбити бажання в приватного капіталу займатися видобутком газу.
— Що Асоціація пропонує у зв’язку з цим?
— Насамперед треба зменшити стартову ціну на ліцензії — реальна ринкова ціна буде визначена в процесі торгів. Крім того, необхідно максимально спростити оформлення документів, пов’язаних із землевідведенням, а також ввести пільгове кредитування та податкові пільги. Важливим питанням також є диференціація родовищ за складністю їхньої розробки. Сьогодні в держави до них одноманітний підхід. У результаті видобувач, який бурить свердловину у важкодоступній місцевості Карпат, явно програє своєму конкуренту, який займається розробкою на рівнині. Якщо для країни пріоритетне нарощування внутрішнього видобутку, то необхідно застосовувати диференційований підхід. Окрім того, в Україні існують багато родовищ, які розташованi далеко від газотранспортної системи, а їхні запаси в загальнодержавних масштабах незначні. Прокладати до них окрему гілку невигідно. Але є інший шлях. Адже може ж бізнесмен за свої кошти постачати газ у сусідні населені пункти, а держава — відшкодовувати йому наданий населенню газу з трубопровідної системи. Щоправда, подібний варіант заміщення буде актуальний лише доти, доки вартість газу для населення та промисловості не зрівняється. Тоді підприємець не матиме переваг щодо того, якій категорії споживачів постачати газ.
— Заходи, які ви пропонуєте ввести, доволі дорогі...
— Я б із цим твердженням не погодився. Кожен додатковий мільярд кубометрів газу, видобутого в Україні, — це 95 мільйонів доларів, які ми вивозимо з країни та платимо Росії. Однак це лише прямі витрати, а непрямі — від того, що гроші вимиваються з економіки, перевищують указану суму в кілька разів. Якби ми наростили видобуток на 10 мільярдів кубометрів — зекономили б уже мільярд доларів на рік, примусили б їх працювати в економіці, а отже — дали б поштовх її розвитку.
— Скільки газу повинна, на ваш погляд, видобувати Україна, щоб мати можливість ринковими методами впливати на ситуацію на своєму газовому ринку?
— Власний видобуток має перевищувати половину газового балансу країни, тобто близько 40 мільярдів кубометрів. Якщо залучити до цієї справи приватний капітал і стимулювати розвідку нових родовищ, то цей рівень не виглядає фантастичним. У такому випадку ми нарешті зможемо протистояти будь-яким спробам підірвати енергетичну безпеку країни.
