Тридцятирічна українська гібридна колотнеча із землею та її природними ресурсами, що де-юра є основним національним багатством, має конкретне джерело, сила якого криється, на перший погляд — в «деталях», а фактично в антиконституційному протистоянні...
Справа в тому, що переважна більшість українських вчених і педагогів, а відтак й їхні «учні», які нуртують в усіх гілках органів державної влади та місцевого самоврядування, нехтуючи чинними нормами Декларації про державний суверенітет України, пізніше — Конституції України стосовно землі та її природних ресурсів як природних об’єктів абсолютного права власності суверенного і незалежного Українського народу (всіх громадян), застосовують дотепер прорадянські законодавчі норми, які були сформульовані для поневолених народів «радянської імперії» — за відомим принципом «розділяй і владарюй».
Така «діяльність» має неабиякий негативний вплив також на економічний розвиток держави і вважається злоякісною язвою і місцем «заритої земельної собаки», що руйнує конституційний лад в Україні. Проте, як на мене, таке «джерело зла» не надто замасковано і не є засекреченим.
Російська Федерація, як правонаступниця комуністичної імперії, продовжує застосовувати саме такі норми для підвладних, фактично поневолених народів у вигляді «федерації», і декларує — в своїй Конституції (ст. 9), дослівно: «1. Земля та інші природні ресурси використовуються й охороняються в Російській Федерації як основа життя і діяльності народів, що проживають на відповідній території. 2. Земля та інші природні ресурси можуть перебувати у приватній, державній, муніципальній та інших формах власності».
На відміну від Конституції Росії, Основний Закон України (ч. 1, ст. 13) чітко й однозначно декларує: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси (скорочено «земля та її природні ресурси»), які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.»
Ця унікальна формула «земля та її природні ресурси» стала цементуючою основою до становлення України суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, що поширюється на всю її територію як унітарною державою, що на відміну від проімперської звуженої сутності слова «земля» — до розуміння: «ґрунт», «поле» як «агроресурсу», ставиться ними (ворогами України) в один ряд з надрами, лісами, повітряним простором, водними та іншими природними ресурсами, застосовуючи ілюзорний антиконституційний вираз «земля та інші природні ресурси».
Саме в такий спосіб Основний Закон України однозначно визнає єдиним й абсолютним власником землі як природних об’єктів — Український народ (всіх громадян України).
Тому, з моменту прийняття Конституція України, вимагалося провести делімітацію і демаркацію кордону, повноцінну поіменну реєстрацію всіх громадян України, проведення обліку і взяття на повноцінний баланс власника (громадян України) всіх природних об’єктів (ресурсів), забезпечуючи повноцінне функціонуючого Національного кадастру природних об’єктів, в тому числі Державного кадастру ґрунтів в агроландшафтах України (Державний кадастр агросфери України), моніторингу і контролю... Для цього мала бути створена відповідна позавідомча Національна земельна установа, на кшталт Національного банку України.
На превеликий жаль, цих засадничих кроків не було зроблено. Здійснювана так звана «земельно-аграрна реформа» в Україні не введена в чинне конституційне поле і наслідки не імплементації конституційних норм стають все відчутнішими, особливо в сільській місцевості, та негативно впливають на функціонування природних агроландшафтів, на стан родючості ґрунтів, на навколишнє природне середовище...
При цьому згадані «наукові авторитети», особливо «правники», протиправно і надумано доказують, начебто, ці «одно-рядні» природні ресурси (природні об’єкти) як різні категорії «землі», особливо «землі сільськогосподарського призначення», відносяться до об’єктів цивільних прав (можуть — купуватися чи продаватися...). Таким чином, виводячи їх із конституційного правового поля «власності», самочинно розділяють деклароване абсолютне право власності суверена (народу) на три різні форми цивільних прав власності: — «державну», «комунальну (колективну)» і «приватну»...
Доказом антидержавної і антиукраїнської диверсійної циклічної (кожні 10 років) діяльності є й те, що в Україні в гібридний спосіб запроваджувалась надумана (30 січня 1992 р.) колективна власність на землю (родючі ґрунти), накладався мораторій на відчуження земельних паїв (8 січня 2001 р.), вводиться (з 1 липня 2021 р.) надуманий ринок земель сільськогосподарського призначення як природних об’єктів чужого права власності (фактично легалізується, привласнених в нелегальний спосіб ділянок). Тепер вимагається проведення надуманого референдуму, ставлячи під сумнів чинні земельні норми Конституції України...
Всі ці «циркові» затяжні трюки з нехтуванням, спотворенням та перетягуванням декларованих конституційних прав громадян молодої держави, нагадують метушню так званої «української еліта», яка — із піною в роті постійно оглядається на «світле минуле» (можливо на «старшого брата») і старається рівнятися на корупційний олігархічний спосіб життєдіяльності, замість того, щоб неухильно забезпечувати чітке і однозначне тлумачення Конституційним Судом України і безпрецедентне виконання всіма гілками влади, починаючи із гаранта, — чинних земельних норм Основного Закону України, приймаючи своєчасні адекватні акти законодавчих, виконавчих і судових органів влади, а також контролю їх виконання — під пильним оком справжніх інститутів громадянського суспільства...
Щоб розплющити очі «українським демократам» на справжню сутність чинних конституційних земельних норм, завдячуючи редакційній неупередженості газети «День» (читайте статті автора), нами вже достатньо розкрито стан та перспективи справжніх земельних реформувань, на які чекають українці.
