Ми вже повідомляли, що Президент України повернув Закон "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції" для повторного розгляду Верховною Радою. Сьогодні увазі читачів пропонується ретроспективний аналіз цієї колізії (добре що Україна вже має власний досвід) який свідчить, що підвищення ввізного мита зовсім не гарантує адекватної задумові реакції ринку, - скорочення обсягів імпорту та розширення пропозиції вітчизняних товарів.
Імпортерів менше - імпорту більше
Отже, вітчизняний ринок на різного роду спроби звести митні бар'єри на шляху в імпортного продовольства реагував дуже нестандартно: ціни відмовлялися помічати державні директиви. За офіційною версією, низькі темпи зростання цін на імпортне продовольство пояснюються принаймні двома обставинами. По-перше, фактично введений валютний коридор компенсує імпортерам втрати від коливань курсу. По-друге, покірний імпортер почав працювати з дещо меншим прибутком. Одне слово, населення не постраждало.
Спроби створення в Україні великих фірм-імпортерів продовольства досі не мали широкого поширення. З-поміж основних стримуючих чинників - збитковість будь-якого легального торговельного бізнесу. Тому імпорт продовольства "в особливо великих розмірах" здійснювався здебільшого у вигляді бартерного бізнесу чи як вимушене "отоварювання" експортної виручки промислових підприємств. Однак майже водночас із підвищенням тарифів на імпорт продовольства скасували обов'язковий продаж 50% валютної виручки, а з 1 жовтня на бере чинності новий закон про податок на додану вартість, що змінює правила проведення бартерних операцій.
Отже рішуче налаштування уряду та парламенту прорідити ряди імпортерів, очевидно, має всі шанси бути успішно реалізованим. От лише щодо самого імпорту продуктів харчування прогнози не такі обнадійливі. Здавалося, імпортерів меншає, а ті, що залишилися скоротили обсяги, товарний потік скоротився. Отже, ціни повинні були зрости. У чому ж лукавство статистики і тих, хто нею керується?
Насамперед, як це не раз було з іншими ринками, на ринку продовольства спостерігається всевладдя контрабандного товару. Очевидно, на окремо взятий продукт харчування важко буде наклеїти акцизну марку чи призначити мінімальну ціну для наступного нарахування на неї мита, а тому й неможливо буде рапортувати про грандіозні успіхи, як після пожорсткішання імпортного контролю за ввезенням тютюнових та алкогольних виробів. Хоча апетити уряду важко засуджувати: за словами міністра економіки Віктора Суслова, після ухвалення Верховною Радою 1995 року Закону "Про деякі питання оподаткування підакцизних товарів" та низки законопроектів про ліквідацію пільг під час імпорту товарів податкові надходження з імпорту зросли на $1 млрд., а за перше півріччя 1997 року бюджет одержав від податків з імпорту в 4 рази більше порівняно з першим півріччям 1996 року.
Про сплеск контрабанди красномовно свідчить мало не кожний другий цінник на ринку продовольства. І про це здогадуються не лише покупці, а й податкові інспектори та рекетири. Але саме там, де припустима така комерційна практика, і процвітає корупція. Ще одна ознака освоєння постачальниками продовольства контрабандних каналів імпорту - підвищення кількості фірм-"одноденок", термін життя яких вимірюється однією угодою. Донедавна контрабанда залишалася джерелом доходів винятково постачальників сигарет та спиртного, але тепер до таких методів будуть змушені вдаватися дедалі більша кількість імпортерів продовольства.
Надійним каналом компенсації збитків від зрослих митних тарифів неминуче стає погіршення якості пропонованих товарів. Характерно, що офіційна статистика не хоче помічати таких змін. Вираховують середні ціни на продовольство з окремих товарних груп без належного врахування якісної категорії продукту, а імпортери користуються цим. Ось характерний приклад. Ще кілька місяців тому на оптовому ринку в продажу було три різновиди сиру з однією назвою - "Едем". Ціна найдорожчого гатунку й найдешевшого різнилася в 2,5 разу. Ці різні сири привозили з різних країн, вони були виготовлені за різними технологіями й мали різні затрати на транспортування. Не без допомоги державної імпортної політики найпопулярнішим незмінно виявлявся найдешевший сир. Тоді як найякісніші сорти виявлялися неконкурентоспроможними, а їхню цінову нішу заповнювали сири середнього гатунку. Те саме відбувається практично в усіх товарних групах: ціни не зростають, але товар підмінюється менш якісним.
Здавалося б, витіснення з ринку продовольства якісних імпортних товарів, створює всі умови для того, аби, зрештою, неякісна вітчизняна продукція стала конкурентоспроможною щодо аналогічної імпортної. Та де там. Виявляється українські продукти все одно програють зарубіжним і за якістю, і за ціною. Візьмімо той самий сир. Весною 1997 року різко знизилися обсяги виробництва та якість українського сиру. Як наслідок, ціни на нього різко зросли, і магазинам вдавалося його продати із труднощами. Виробники сиру пояснювали ситуацію поганою якістю вихідної сировини - молока, високими цінами на електроенергію, грабіжницькими податками тощо. Але платоспроможне населення здебільшого не керується патріотичними настроями під час купівлі продуктів. Тому виробники сиру втратили українського покупця, а польські та інші - здобули. Причому весняне погіршення конкурентних позицій виробників важко пов'язувати із сезонними проблемами. Влітку якість їхньої продукції не поліпшилася, а ціни не знизилися. То ж покупець як купував сир в імпортерів, так і купує.
Очевидно, українських виробників підвищення митних тарифів переконує лише в одному - немає межі для підвищення цін на власну продукцію, доки при владі залишаються політики, які клянуться у вірності вітчизняному виробникові. Насправді, хіба можуть мита самі собою зупинити імпорт і підвищити ефективність внутрішнього виробництва? Вони можуть підвищити тільки ціни, а структурна політика, що її проводить держава, зробить усе, аби завищені ціни не вплинули на ритмічність нерентабельного виробництва.
Експерти зазначають, що протекціонізм (аби повною мірою відповідати такому визначенню), в наших умовах повинен сконцентруватися зовсім на інших проблемах. Звісно, митно-тарифна політика - найпростіший швидкодіючий засіб. Але вона дає зовсім не ті результати, на які розраховують її ініціатори. А втім, поганий результат - теж результат.
