Або гібридний безлад при формуванні земельних відносин в Україні, особливо на землях сільськогосподарського призначення як окремої категорії земель держави…
Зомбований «кадастр землі»…
Доконаним фактом є те, що в Україні ведуться численні (відомчі) кадастри різних категорій землі під назвою «Державний… кадастр…» — за винятком повноцінного державного чи національного кадастру родючих ґрунтів в агроландшафтах як надважливих і неповторних природних ресурсів — основного національного багатства…
Зокрема існують: водний кадастр; лісовий кадастр; кадастр надр (родовищ і проявів корисних копалин); тваринного світу; рослинного світу; територій та об'єктів природно-заповідного фонду; природних територій курортів; водних біоресурсів; природних лікувальних ресурсів та інші Державні кадастри. Для прикладу, Мінприроди України супроводжує також кадастр антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, який означено як: «Національний…».
По всій державі в межах населених пунктів (особливо міст і містечок) ведуться локальні Містобудівні кадастри — не державного значення, які охоплюють всю адміністративну територію відповідного поселення та включають всі об’єкти нерухомого майна і всі категорії земель (землі сільськогосподарського призначення також) як природні об’єкти, що знаходяться в їхніх (населених пунктах) межах.
При цьому важливо знати і тверезо усвідомлювати, що всі існуючі в Україні кадастри і геоінформаційні системи (ГІС) базуються на геодезичній та картографічній основі Державного земельного кадастру (ДЗК), яка (основа) складає єдину Національну геоінформаційну автоматизовану (електронну) систему геопросторових даних про геопросторові об'єкти реального світу, що характеризуються певним місцеположенням на Землі (ГЕО) і визначені (мають визначатися) у встановленій системі просторово-часових координат (УСК 2000).
Такими геопросторовими об'єктами Державного земельного кадастру — є (мають бути) насамперед: делімітовані і демарковані межі Державного кордону України; встановлені межі адміністративно-територіальних одиниць (АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, районів, міст, селищ, сіл, районів у містах, об’єднаних територіальних громад), а також достовірні й законні межі земельних ділянок як об’єктів цивільного права — приватної, комунальної і державної власності, що набуваються і реалізуються громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України). Ці вимоги вже частково законодавчо окреслено, зокрема в ст. 10 Закону України «Про Державний земельний кадастр».
Оскільки одним із головних обов’язків держави є утвердження і забезпечення прав людини (громадянина, юридичної особами) на приватну власність конкретних земельних ділянок (нерухоме майно), та інших об’єктів нерухомості (будівлі, споруди), що знаходяться на них (ділянках), і є об’єктами цивільного права, тому надважливою функцією Державного земельного кадастру (ДЗК) — є тісна взаємодія з усіма кадастрами таких об’єктів нерухомості, а також із Державним реєстром речових прав на нерухоме майно, шляхом передаючі (отримання) достовірної та законної інформації у режимі реального часу (онлайн).
Саме такі об’єкти (нерухоме майно) є предметом купівлі-продажу (обігу) і можуть відчужуватися (набуватися) права на них в установленому законом порядку.
Всі інші кадастри як галузеві (управління різними природними ресурсами, екологія, сільське господарство, ландшафтне проектування тощо), є (мають бути) самостійними складовими багаторівневої Національної ГІС і не повинні загромаджувати Державний земельний кадастр як це стараються робити тепер.
Крім цих надважливих завдань як основ забезпечення бази даних геоінформаційного (кадастрового) простору, мають також невідкладно і синхронно виконуватися в межах Державного кордону України в розрізі адміністративно-територіальних одиниць (АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, районів, міст, селищ, сіл, районів у містах, об’єднаних територіальних громад) фундаментальні конституційні вимоги щодо повсюдного обліку і реєстрації (окремий кадастровий блок в Національній геоінформаційній системі) — кількісних і якісних характеристик, відомостей про вартість капіталізованого багатства нації та про умови (регламенти і протоколи) використання й охорони землі та її природних ресурсів (всіх категорій) як природних об’єктів права власності Українського народу — основного національного багатства, що де-юра перебувають під особливою охороною держави (ст. 13 і 14 Конституції України).
Важливо, що роль утримувача такого капіталізованого основного національного багатства має виконувати нова позавідомча Національна земельна установа України — за аналогією до Національного банку України.
Для цього має функціонувати окремий Національний кадастр землі та її природних ресурсів (всіх категорій) як природних об’єктів права власності Українського народу (Національний кадастр природних об’єктів України — основна складова Національної ГІС, які є серцевиною Національної земельної установи України), що тісно і прозоро взаємодіє з усіма кадастрами, забезпечуючи інформаційне обслуговування всіх учасників природокористування, органів державної влади і місцевих органів адміністративно-територіальних одиниць та зворотній контроль щодо використання природних ресурсів. Такі об’єкти (ресурси) не є об’єктами цивільних прав і не підлягають відчуженню (купівлі-продажу), а лише — користуванню, відповідно до закону, на який влада поки що — не спромоглася…
Очевидно, що для введення в чинне конституційне поле України існуючих законодавчих і нормативно-правових актів з врегулювання земельних відносин, включно із нормуванням основ незабюрократизованого ведення земельного й інших кадастрів, необхідно було Президенту України і відповідним органам державної влади терміново й фахово зайнятися звершенням справжньої комплексної і системної земельної реформи — в усьому просторі держави як першочергового заходу державотворення.
Лише у такому разі відбуватиметься верховенство права, а заодно й законність природокористування власниками земельних ділянок (меж) і їхніми орендарями, а також повноцінний державний захист всіх суб’єктів права власності та господарювання, соціальна спрямованість економіки (абзац четвертий статті 13 Конституції України). Сутність конституційного прагматизму розкрита детальніше — в попередніх моїх статтях газети «День», починаючи з актуального інтерв’ю з Аллою ДУБРОВИК-РОХОВОЮ (за 5 липня 2018) під назвою: «Українці — мільйонери!».
На превеликий жаль, автори і «штовхачі - турбіністи» проголосованого в квітні 2020 р. Верховною Радою України «ринкового» обігу земельних ділянок (меж) як об’єктів цивільного права, що знаходяться на землях сільськогосподарського призначення, так і не зрозуміли, що запровадження його (закону) механізмів можливе лише — після повноцінного обліку і реєстрації (взяття на відповідний національний баланс Національної земельної установи України) природних ресурсів як природних об’єктів чужого права власності (всіх громадян України) — в Національній геоінформаційній системі, а також синхронізації їхнього (ресурсів) місцеположення як уособлених геопросторових об'єктів — із межами тих ринкових земельних ділянок, що законно і безпомилково зареєстровані в Державному земельному кадастрі.
Натомість, це означає, шо владні мужі в черговий раз йдуть антиконституційним шляхом, наступаючи на ті ж самі граблі під красивими гаслами: «земельна реформа» і «захист прав земельних пайовиків» на відчуження своєї власності… Фактично намагаються прискорено в гібридний спосіб легалізувати прихованих власників родючих земель, «набутих» в основному через оренду, емфітевзис, міну та в інші сумнівні способи — скоєні підчас дії мораторію, примножуючи «законне» функціонування земельних законів і підзаконних актів в антиконституційній ніші…
Як постелиш — так і виспишся…
Вважаю, що завдячуючи мудрій і послідовній редакційній політиці газети «День» (моя стаття понад двадцятирічної давності «Сільгоспноменклатура проти вільного ринку» від 30.06.1999 р. і всі наступні – наглядно це підтверджують), читачі, а це кращі представники суспільства, вже – зорієнтувалися в багатьох причинах існуючого земельного безладу на теренах нашої держави, і допоможуть іншим громадянам України дати правильну оцінку (в конституційний спосіб) –діяльності владних структур – в цій царині. Втім, знайомтеся далі з деякими фактами – й робіть висновки самі…
Щоб перешкодити українцям реалізувати декларовані (16.07.1990) наміри державного суверенітету, комуністи звузили земельні перетворення в Україні – до аграрних і прийняли 18 грудня 1990 року, немовби, новий Земельний кодекс УРСР – без приватної власності на земельні ділянки (землю).
Реалізуючи постанову Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року, Кабінет Міністрів УРСР (постанова від 24 травня 1991 р. № 12) утворив Державний комітет УРСР по земельній реформі як орган державного управління в системі АПК – без затвердженого положення і без визначених орієнтирів бажаної земельної реформи.
Після проголошення незалежності (24.08.1991), з метою забезпечення народного господарства України топографо-геодезичними матеріалами, картографічною продукцією та створення якісної основи Державного земельного кадастру як фундаменту для розгортання земельної реформи в Україні, Кабінет Міністрів України постановою «Про створення Головного управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України» від 1 листопада 1991 р. № 306 утворив таке управління як державну службу, до якого ввійшли провідні геодезичні підприємства і картографічні фабрики колишнього Радянського Союзу, що знаходилися на території України. Здавалося, що державотворення, в тому числі із розгортання повноцінної земельної реформи, — розпочалися вдало…
Однак, ускладнюючи рух молодої держави до суверенітету, зловмисно було втілено (30.01.1992) в Конституцію УРСР, – поряд із державною і приватною власністю – ще й надуману третю – «колективну форму власність на землю», якої не було і немає в жодній цивілізованій країні світу.
На той час повноцінно не функціонував Державний комітет України по земельній реформі, оскільки Положення про нього було затверджено постановою Кабінет Міністрів України № 73 — лише 14 лютого 1992 р. Зовсім не створювалась необхідна геоінформаційна системи, не було розуміння сутності земельної реформи і земельного кадастру. Під словом «земля» переважно розуміли «ґрунт» чи «поле» і відносили до категорії «земельні ресурси», а «земельну реформу» — як «аграрну» і тому під «земельним кадастром», переважно, розуміли — лише «бонітування ґрунтів»... Не реалізовувалися й інші важливі завдання, зокрема проекти концепції, програм, законів...
Натомість, щоб посилити реалізацію підступного й ворожого задуму —нової «колективізації» України, постановою Кабінету Міністрів України «Про державні комітети та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади» від 8 квітня 1992 року № 182 було реорганізовано Державний комітет України по земельній реформі (проіснував лише один рік) — в Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем), який залишався під опікою керівництва агропромислового комплексу, що втілювало колективну власність. Для цього було терміново прийнято в новій редакції Земельний кодекс України (13, 03. 1992). До функціональних обов’язків нового комітету не входили завдання формування цифрового інформаційного простору як основи Державного земельного кадастру.
Розпочався гібридний безлад в земельних відносинах, який триває дотепер. Наведу лише один яскравий приклад як аргумент.
Впродовж всіх років нашого «державотворення» (до сьогоднішнього дня), навіть — не здійснено повсюдну демаркацію Державного кордону України — з Росією та й з іншими сусідами державами, що стало також — неврегульованим «тонким місцем» і формальною підставою для порушення кордону (зелені чоловічки — заблукали), анексії та окупації українських територій… Здається, що ті, — хто зволікав чи відмовлявся здійснити демаркацію кордону, сприяли здійсненню (2014) теракту…
Як сьогодні пам’ятаю, — посилилась також міжвідомча боротьба між землевпорядною службою системи АПК і незалежною геодезичною службою. Всілякими методами і шляхами блокувалась робота спеціалістів Головного управління геодезії, картографії і кадастру з створення позавідомчого Державного земельного кадастру України.
Замість об’єднання зусиль, Держкомзем почав створювати в областях свої відомчі кадастрові бюро з геодезичними підрозділами, які працювали здебільшого в умовних системах геодезичних координатах, використовуючи землевпорядні матеріали на старій колгоспно-радгоспній картографічній основі недостатньої якості й точності. В такий «спосіб» разом з філіями Інституту «Укрземпроект» видавалися державні акти громадянам в межах сільських населених пунктів і в колективних садах, а також колективним господарствам — на право колективної власності, де визначалися спочатку умовні земельні паї (ділянки). При цьому, допускалися численні геодезичні помилки (в кадастрових і реєстраційних системах — також), які не можуть виправити — до цього часу).
Послаблювався авторитет досить сильної на той час геодезичної і картографічної професійної служби України — на міжнародному рівні.
Зокрема, було заблоковано реалізацію українсько-канадського пілотного проекту (1992) зі створення кадастрової і реєстраційної системи на прикладі Косівського району Івано-Франківської області, який розташований у гірській та рівнинній місцевості з важливими й унікальними даними та особливостями для апробації й комплексного та перспективного вирішення поставлених завдань на світовому рівні (виграний за моєї ініціативи і безпосередньої участі, проект оцінювався в майже 2.5 млн канадських доларів як безповоротна допомога Україні).
Задля якісної реалізації проекту, в 1992 р. було створено спеціалізований Івано-Франківський центр геодезії, кадастру та геоінформаційних систем у складі організацій Головного управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України, директором якого було призначено мене (Олександера Коваліва) як досвідченого науковця і автора інноваційного міжнародного співробітництва.
Через безпредметне бюрократичне блокування даного проекту, робота з його реалізації розпочалася лише з 01.01.1995 — після обрання мене депутатом обласної ради та вдалого наполягання канадських конгресменів українського походження — підчас візиту у жовтні 1994 р. до Канади Президента України — Леоніда Кучми. Проект успішно закінчилася 01.08.1996., проте здобуті важливі науково-практичні надбання було покладено владою в Києві — «під сукно»…
Згодом, в 2000 році відбулась трансформація шляхом підпорядкування державної служби Головного управління геодезії, картографії та кадастрової при КМУ як самостійної структури — Міністерству екології та природних ресурсів. При цьому, все ж таки нам багато чого вдалося зробити, зокрема створити — українську геодезичну систему координат (УСК 2000), — відокремлену від російської (правонаступниці Радянського Союзу) і відкрити очі багатьом молодим спеціалістам на сутність проблем із розвитку земельних відносин в Україні…
Важливо також усвідомити, що в умовах відомчої монополії, корумпованості та політичної боротьби за право «володіння» земельним відомством і кадастровою інформацією та одноосібно розпоряджатися даними, нехтувались фахові вимоги і часто змінювалося непрофесійне керівництво. Для цього по-декілька разів — надумано мінялися назви земельного органу, а саме: Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем), Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагенство), Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр), які постійно коронувалися «центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин».
При цьому, в супереч здоровому глузду — цей орган підпорядковувався впродовж всіх років нашої незалежності — різним системам, зокрема: агропромисловому комплексу – до 1997 р.; Мінприроди України – до 2011р.; Мінагрополітики України – до 2014 р. та Мінрегіонбуд України – з 2014 р. — дотепер…
Зауважу, що в таких умовах навіть розроблений і прийнятий Верховною Радою України Закон України «Про Державний земельний кадастр» від 7 липня 2011 року № 3613-VI, не забезпечив і не може забезпечити повноцінне виконання декларованої мети цього закону (Стаття 2), — так само як не виконуються і не будуть виконуватися інші важливі чинні Закони України, зокрема: «Про землеустрій» - 2003 р., «Про охорону земель» - 2003 р., «Про оцінку земель» - 2003 р.
Доречи всі законотворчі земельні дійства фокусувалися, переважно, на землях сільськогосподарського призначення і носили досить мінливий характер. Постійно вносилися численні зміни і доповнення на догоду олігархічним кланам, особливо тепер — в «турборежимі». Недивно, що родючі землі як відтворювані природні ресурси мали і мають неабияку корупційну опіку, адже їх постійно режисерували через спеціально створений Комітет Верховна Рада України з питань аграрної політики та земельних відносин — до 2019 року, а тепер через Комітет з питань аграрної та земельної політики (— без жодних відносин)…
Очевидним є й те, що благі наміри законотворців такого кадастрового закону не можуть бути якісно виконані — в принципі, оскільки ведення та адміністрування Державного земельного кадастру в межах територій всіх адміністративно-територіальних одиниць (село, селище, місто, район, область) не мають нічого спільного із формуванням та реалізацією місцевими органами влади своїх програм соціально-економічного розвитку, а навпаки забезпечуються (згідно закону) центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Така невизначеність і нестабільність переконує, що функціонування, окресленого нами вище Державного земельного кадастру України має бути надвідомчим — без господарського спрямування. Реалізація державної регуляторної політики щодо формування і функціонування, в процесі реформи, самих земельних ділянок як цілісних господарських одиниць ринкового спрямування, що узгоджувалися б з цільовим функціональним призначенням, наявних в їхніх (ділянок) межах, природних ресурсів, повинні забезпечувати різні міністерства й відомства України. Зокрема (умовні їхні назви): Мінсільгосп — на землях сільськогосподарського призначення, Мінрегіон — на землях житлової, громадської та іншої забудови, Держлісгосп — на землях лісогосподарського призначення, Мінприроди – на землях природно-заповідного, інші — на землях водного призначення, промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони тощо.
Як бачимо, лише виважена і комплексна реформа всієї системи Державного управління й регулювання земельних відносин та природокористування, — у відповідності до вимог чинних норм Конституції України, може ліквідувати гібридний земельний безлад і дозволити українцям опинитися на «земельному коні» — серед цивілізованих народів світу…
