Не можна не визнати: проблеми вугільної галузі, попри зусилля уряду, залишаються невирішеними. Достатньо сказати, що, за даними Держнагляду, 2009 року в Україні загинув 151 шахтар і травмовані 5200. Виходить, заходи, спрямовані на те, щоб вирішити або, принаймні, згладити ці проблеми, ефекту не дали. Розробити дієву стратегію реформування шахт у країні покликана Програма підтримки вугільного сектора. Про подробиці «День» розпитував керівника цього проекту економіста Войтека МЛОДЖІЄВСЬКОГО — міжнародного експерта, який має чималий досвід реструктуризації вуглевидобувних підприємств у країнах Європи.
— Сама назва вашої програми дає поняття про те, на що вона направлена. Та все ж хотілося б коротко почути це з ваших вуст і дізнатися, хто і в яких обсягах її фінансує.
— Нашу роботу фінансує Європейський Союз. А бюджет програми становить близько 9 мільйонів євро. Працювати ми почали у вересні 2008 року, а завершити свої справи в Україні плануємо до кінця цього року. Наша мета — підготувати стратегію реформування вугільної галузі України, а також заходи, що дозволяють утілити її в життя.
— Чи можете ви дати оцінку ефективності роботи української вугільної галузі? Ось нещодавно НАК «Енергокомпанія України» заявила про необхідність закупівлі імпортного вугілля для теплоелектростанцій України, оскільки інакше доведеться купувати дорогий газ. Про що це може свідчити?
— Потенціал вугільної галузі України величезний. І йдеться не лише про запаси. Тут працюють прекрасні менеджери та інженери. Гірничошахтне обладнання, що випускається українськими підприємствами, також хорошої якості. А проблеми пов’язані з тим, що вже багато років у цю галузь не вкладалися необхідні інвестиції. Але якщо в інших країнах Європи, у тому числі і в Росії, у цій галузі пройшли успішні реформи, всі шахти були продані приватним інвесторам, і це тепер працює, то в Україні істотних змін не сталося. Не секрет, що головна реформа, яку необхідно провести у вугільній промисловості, це — приватизація. Тоді прийдуть інвестиції, і країна забуде, що таке дефіцит вугілля.
— Ви розбиралися, чому зарплата українським шахтарям виплачується зі Стабілізаційного фонду? Хіба в Україні знизився попит на вугілля? Навіщо ж тоді купувати його за кордоном?
— Сьогодні я ще не можу відповісти на це запитання. Досі ми цікавилися в Україні переважно запасами вугілля, якістю персоналу шахт та їхнього обладнання, а в економічні проблеми ще не встигли глибоко вникнути. Я гадаю, що відповідь на ваше запитання потрібно шукати в політиці уряду, але ми ще її з урядом не обговорювали. А головне, я вважаю, що час змін уже недалеко.
— Що ви знаєте про хід приватизації у цій галузі? Чи вдало вона проводилася до цих пір, і чи є принципові зміни тепер?
— Стосовно приватизації у мене девіз: «чим раніше — тим краще». Але приватизацію, що проводилася тут до цього часу, я не можу оцінювати. Дуже часто буває так, і не лише в гірничій справі, а й в інших галузях промисловості, що доводиться звільняти людей. Це дуже жорсткий момент. На щастя, я впевнений, що тепер цього в Україні не буде. Бо в українських шахтарів досить високий середній вік — скоро шахти відчують дефіцит робітників та інженерів. І це буде цікавий момент, бо люди зазвичай сильно бояться того, чого не знають. А їм добре б порівняти зарплату на приватних шахтах і на державних. Різниця істотна, і, я гадаю, ви розумієте, хто попереду і хто від цього виграє. Те ж саме можна сказати й про умови безпеки. Їм ще далеко, скажімо, до Німеччини, але все-таки вони набагато кращі, ніж на державних шахтах. Для цього є різні причини, а одна з них полягає в тому, що у вас державні менеджери ще не завжди усвідомлюють, що охорона праці також заробляє гроші. Якщо немає «пригод» під землею, значить, робота йде без затримок, якихось перебоїв. Отже, можна реалізувати на ринку більше вугілля. А це ж гроші, причому чималі. Гірники повинні зрозуміти: чим менше пригод — тим вищі прибутки. До того ж, від інвесторів відбою не буде. Вони вже є. І місцеві, і міжнародні. Зі мною вже зв’язувалися представники багатьох крупних фірм, у тому числі й найбільших у світі. Наявний інтерес до українських шахт як у Росії, так і в Польщі, в інших країнах. Хочуть купити не лише існуючі шахти. Існує бажання будувати нові. Запаси вугілля для цього достатні. В Україні вугілля, причому хорошої якості, часто залягає всього за 40 метрів під землею.
— Проте ми тут, у Києві, були свідками того, як гірники з приватних шахт приїжджали до столиці й вимагали зарплату. Вони протестували також проти дискримінації приватних шахт, яким сьогодні дуже важко збути своє вугілля.
— Як і ви, я вважаю, що держава не повинна допускати якісь привілеї для держсектора або будь-кого іншого. Всі повинні бути в рівних умовах. На мою думку, цю проблему необхідно усунути, причому якнайскоріше. Який сенс створювати державним шахтам якісь спеціальні умови роботи?
— Деякі наші експерти вважають, що державна підтримка шахт їм ніскільки не допомогла, а натомість понизила їхню інвестиційну привабливість. Ви з цим згодні?
— Гадаю, вони праві. Якщо в держави сьогодні взагалі немає грошей, то вся надія лише на інвестиції. Але звідки вони прийдуть? Ви ж свої особисті гроші не вкладете в державну шахту? Інша річ — приватне підприємство. Якщо вам запропонують 20—30% річних прибутку, то ви подумаєте і погодитесь. Не підуть на держпідприємства й іноземні інвестори, не буде їм допомоги і від міжнародних фінансових організацій. Отже, іншої дороги, окрім розробки програми приватизації вугільних шахт, в України немає. Потрібно рухатися саме в цьому напрямі і чим швидше — тим краще. А насамперед необхідно вкладати гроші в безпеку праці. Причому ще до початку приватизації. Інакше інвестора не буде. Ваші інженери та менеджери добре знають, що потрібно робити. Біда в тому, що їхні фінансові ресурси дуже обмежені.
— У результаті виборів до влади в країні приходить новий президент. Вочевидь, формуватиметься новий уряд, який, можливо, почне коректувати політику попередників у гірничо-металургійному комплексі. На які проблеми вугільних підприємств ви б порадили йому звернути увагу в першу чергу?
— Справді, проблем у вугільній галузі вдосталь. Але, повторю, безпека праці — головна, вирішувати її потрібно першою. І навіть у тому випадку, якщо приватизація проводитиметься в прискореному режимі. Втім, у будь-якому разі, на це знадобиться не менше п’яти років. І за цей час потрібно зробити все можливе, щоб різко понизити кількість, а краще й зовсім усунути випадки під землею. Це величезна проблема.
Дуже важливо підключити до приватизації вугільної галузі крупні міжнародні компанії. Це дозволить усунути політичний вплив. А ще дуже важливо підключити до цієї справи засоби донорів, що впливатиме на прихід іноземних інвесторів, скажімо, Євросоюзу, USAID, Світового банку, ЄБРР — вони всі цим займаються і, можливо, вживуть спеціальні заходи для України, спрямовані на те, аби швидко змінити ситуацію в цій ключовій для України галузі. У кожному разі, підготовка до приватизації у вугільній галузі займе немало часу (на одну операцію, якщо проводити її цивілізовано, необхідно не менше 18 місяців) і, за моїми розрахунками, може бути завершена не раніше 2014 року.
— Ваш підхід до приватизації виключає закриття шахт?
— На жаль, є такі шахти, де вже не залишилося запасів. Наші фахівці нещодавно побували на такому підприємстві, що чудово працює. А запасів у нього всього на чотири роки. Крапка. Закриття тут неминуче. Але ми з вами вже говорили про дефіцит шахтарів. Отже, вони без роботи не залишаться. Потрібно лише допомогти їм переїхати до місць нової роботи, де шахтарів не вистачає або де будуватимуться нові шахти. Не можна забувати й про екологічні проблеми, що виникають при закритті шахт. До їхнього вирішення слід було б залучити бізнес, бо на цьому можна навіть непогано заробити. Досить сказати, що в складі деяких териконів 30% антрациту, на інших можна видобувати різні рідкоземельні метали. У низці цінних резервів також шахтні води та гази. Вважаю, уряд міг би домогтися коректування деяких законів, що дозволило б ефективніше використовувати всі ці можливості.
— На що ще ви порадили б звернути увагу органам приватизації України?
— Мій досвід реструктуризації та приватизації вуглевидобувних підприємств свідчить про те, що не слід включати до умов приватизації окремо ціну продажу, а окремо — інвестиції. Лише ціну продажу. Бо недобросовісні покупці можуть обіцяти обширні інвестиції й цим добиватися зменшення ціни продажу. В результаті держава втрачає і на одному, і на іншому. Цього допустити не можна.
