Трагедії на шахті ім. Засядька знову поставили на порядок денний питання про перспективи української вугільної промисловості. Кожна тонна вугілля, що добувається, коштує дедалі дорожче і забирає нові людські життя. Проблема стає настільки гострою, що виходить за рамки поліпшення умов праці і підвищення заходів безпеки на одній або кількох шахтах. Незважаючи на значні геологічні запаси вугілля, при сучасному обсязі видобутку їх може вистачити на 250—300 років, становище у вугільній промисловості і перспективи її розвитку настільки складні, що виникають сумніви в її здатності забезпечити енергетичну безпеку України.
Простий арифметичний підхід не враховує принципової різниці між запасами в надрах, і геолого-економічними ресурсами, тобто тими, які добуваються. Останні формуються двома складовими: природними (вугілля) й індустріальними (шахтний фонд, техніка і технологія виробництва). Їх взаємодія і визначає кількість вугілля, яку за сучасними рівнями техніки і технології доцільно добувати. Ці ж чинники визначають і перспективу розвитку галузі.
ЩО МАЄМО?
Стан і розвиток вугільної промисловості визначаються наступними чинниками: розміром запасів корисних копалин; якість вугілля; гірсько-геологічні умови; шахтний фонд; науково-технічний прогрес; умови праці; економічні чинники. Україна забезпечена в достатній мірі загальними (підкреслимо це) геологічними запасами, які в основному зосереджено в Донецькому басейні. Якість вугілля дуже різноманітна: від малоефективного бурого вугілля до високоякісних антрацитів і цінного коксівного вугілля.
Гірсько-геологічні умови вугільної промисловості України є одними з найбільш складних у світовій вугільній промисловості. В Європі шахти з умовами, що наближаються до українських, уже давно закриті. Нещодавно припинила роботу остання шахта в Рурському басейні в Німеччині, який за своїми гірсько-геологічними умовами близький до Донецького. Франція, Бельгія і Нідерланди закрили свої шахти вже більше 10 років тому, у Великій Британії процес виведення шахт також практично завершується. Вугілля в Європі добувають у Польщі і Росії, у відносно невеликих кількостях у Чехії. Причому польський Сілезький басейн також належить до неперспективних і видобуток там постійно знижується. Головними причинами складностей гірсько-геологічних умов в Україні є велика глибина розробки (у більшості випадків 600—800—1000 і більше метрів) і мала вуглегустина, простіше кажучи — дуже тонкі вугільні пласти. Гірсько- геологічні умови в міру розвитку шахти в просторі лише ускладнюються, умови праці стають гіршими. Це — чинник об’єктивний і взагалі некерований. Розвиток техніки і технології може ці труднощі пом’якшити, але не більше. При цьому вартість видобутку вугілля неминуче зростає.
Шахтний фонд, тобто сукупність діючих вугільних шахт, є матеріальною основою галузі. Найважливішим показником його якості є обсяг річного видобутку, що припадає на одну шахту. В Україні він є меншим 600 тис. т/рік, що має бути визнано незадовільним. Для порівняння в Кузнецькому і Воркутинському басейнах Росії цей показник становить близько 1200 тис. т/рік. Реальний термін служби вугільної шахти 50—80 років. Із збільшенням віку (часу функціонування) шахти відбувається ускладнення підземного господарства, довжина підземних комунікацій може сягати 100 і більше кілометрів.
Зрештою це призводить до зменшення обсягів видобутку вугілля і погіршення техніко-економічних показників. Для зниження цих негативних впливів потрібна капітальна реконструкція шахти, яка, як правило, потребує значних коштів і часу. Перший комплексний проект реконструкції шахтного фонду Донецького басейну був розроблений у другій половині 1950 рр., були і подальші проекти комплексного розвитку галузі, але вони не були здійснені. Реконструкція шахт здійснювалася дуже незадовільно, часто не в повному обсязі. Головні причини цього: недостатнє фінансування і нераціональне використання виділених капітальних вкладень. Нові шахти практично будувалися тільки в Західному Донбасі, але і їм уже більше 25 років. У результаті будь-якого поліпшення шахтного фонду не сталося.
За рівнем науково-технічного прогресу вугільна промисловість належить до найбільш відсталих. Це пов’язано як з об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. Найпростіший і найбільш наочний вияв науково- технічного поступу — механізація і автоматизація виробничих процесів. Тут здійснено значну роботу, але вона торкнулася головним чином двох основних процесів — очисних (власне виїмка вугілля) і підготовчих робіт. Залишилося ще багато недостатньо механізованих процесів і велика кількість ручної праці і тут істотного поступу практично не спостерігається. При всій важливості підвищення рівня механізації це може (і те за певних умов) спричинити лише деяке поліпшення роботи шахти. Метою науково-технічного поступу має стати істотне підвищення ефективності роботи галузі загалом. І тут виникають серйозні об’єктивні труднощі. Річ у тім, що вугільна шахта (на відміну від заводу чи фабрики) не може внаслідок реконструкції перейти на виробництво нової більш технологічної або передової продукції. Впровадження нових технологій дає можливість полегшити процес виділення вже існуючого продукту (вугілля) з природного середовища, але для цього доводиться здійснювати проходку великого обсягу гірничих виробок, які тільки забезпечують доступ до корисної копалини (вугілля), але самі по собі корисної продукції не створюють. Звичайно, здійснювати виробку сучасним вугільним комбайном краще, ніж виконувати її вручну, але від цього вона не стає більш корисною. Таким чином у вугільній промисловості науково-технічний поступ принципово не може кардинально змінити умови виробництва і праці, а також природні гірсько-геологічні умови і тому дає тільки обмежений результат. Радикальним розв’язанням проблеми була б принципова зміна методу доступу до корисної копалини, наприклад, підземна газифікація вугілля. Впровадження такої технології дозволило б значно спростити отримання енергетичних ресурсів з вугілля, відмовившись від його безпосереднього видобутку і доставки на поверхню, максимально автоматизувати виробництво, значно зменшивши кількість підземних робітників. Проте навіть у довгостроковій перспективі впровадження підземної газифікації в промислових масштабах при прийнятних економічних показниках чекати не доводиться.
Вугільна промисловість відрізняється дуже складними і небезпечними умовами праці, що, на жаль, підтверджується великою кількістю аварій з важкими і трагічними наслідками. Крім того, видобуток вугілля негативно впливає на навколишнє середовище, вимагає відчуження дедалі більш дорогої орної землі, призводить до опрацювання забудованих територій і лісових масивів, змінює напрям підземних потоків, і, як наслідок, погіршення стану водоймищ, терикони отруюють атмосферу.
ПЕРСПЕКТИВИ
Загалом сучасний стан вугільної промисловості України можна охарактеризувати як дуже складний. Не кращими є справи і з проблемою розвитку галузі. Розглянемо перспективу в 20-х—30-х роках. За минуле століття в Україні (в основному — в Донецькому басейні) видобуто 9,4 млрд. т вугілля, тобто більше чверті наявних запасів. Цілком природно, що відпрацьовувалися пласти з відносно найбільш сприятливими умовами. Майже повністю відпрацьовані запаси антрацитів у Донецькій, а також значною мірою — у Луганській області; зменшився видобуток дефіцитного коксівного вугілля. З цієї причини в майбутньому погіршиться якість видобувного вугілля.
Проте головною (і на це, на нашу думку, не зверталося достатньої уваги) залишається проблема стану шахтного фонду. Шахти ще більше постаріють і через 20—30 років перетворяться на дуже складні підприємства, які працюватимуть з низькою ефективністю і ще більш складними умовами праці. Донбас значною мірою втрачає свої можливості. Це стосується і Львівсько-Волинського басейну.
Для збереження (не кажучи вже — розвитку) вугільної галузі потрібні реконструкція підприємств із відносно сприятливими гірсько-геологічними умовами і будівництво нових шахт. Перших у Донбасі близько 50, нових можна побудувати не більше 12—15. На реконструкцію в нинішніх цінах знадобиться близько 30 млрд. грн., на будівництво нових — приблизно 50 млрд. грн. Якщо припустити (це не реально), що такі кошти знайшлися, то нові шахти дадуть після виходу на повну потужність близько 25—30 млн. т вугілля, а реконструйовані до 12—15 млн. т. У результаті, витративши приблизно 80 млрд. грн., отримаємо зменшення видобутку вугілля з нинішніх 75— 80 до 40—50 млн. т. Треба врахувати, що ми фактично будемо змушені побудувати новий Донбас для видобутку вугілля більш низької якості порівняно з нинішнім станом і який перебуває в найскладніших гірсько-геологічних умовах на великій глибині з високою багатогазовістю пластів. Про економічну доцільність видобутку такого вугілля гадати не доводиться. При цьому буде фактично заново створено галузь з низьким технічним рівнем навіть за умови механізації окремих процесів і робіт, до того ж яка буде високовитратною. Деяку кількість нових шахт можна побудувати на заході і півночі від Павлограда. Однак там доведеться створювати нову складну інфраструктуру, а пласти вугілля залягають на великій глибині і мають низьку якість. До того ж доведеться вивести з сільськогосподарського обороту великі масиви дорогих і в певному значенні безцінних чорноземів. При зростанні продовольчого дефіциту у світі такий крок навряд чи буде обгрунтованим, оскільки на порядку денному вже стоїть проблема забезпечення продовольчої безпеки країни.
Таке положення примушує зробити висновок про недоцільність розвитку і збереження вугільної промисловості України на віддалену перспективу. Уявляється, що більш раціонально протягом найближчих 10— 20 років поступово ліквідувати галузь. Це потребує дуже зваженого і ретельного підходу і також пов’язано зі значними витратами (приблизно 100—200 млн. грн. на одну шахту), розв’язанням складних соціальних і екологічних проблем. Тут не може йти мова про огульний і кампанійський підхід.
Основні зусилля потрібно спрямувати на розв’язання таких проблем. По-перше, диверсифікація джерел імпорту енергоресурсів, насамперед на створення необхідної інфраструктури доставки внутрішнім споживачам вугілля морським і залізничним транспортом. По-друге, стимулювання максимального зниження енергоємності продукції українських підприємств, зменшення споживання енергії в побуті. По-третє, фінансування, в тому числі з державного бюджету, наукових розробок, дослідно-конструкторських робіт зі створення і промислового використання альтернативних і перспективних джерел енергії, доведення обсягу виробництва електроенергії з таких джерел до 10—15% її загального виробництва протягом найближчих 25— 30 років. По-четверте, побудувати атомні електростанції 5 і 6 покоління з доведенням обсягу електроенергії, що виробляється на них, до 55—65% від загального обсягу її виробництва. Для цього створити в Україні повний цикл виробництва і збагачення ядерного палива під міжнародним контролем. Впровадити сучасні технології багаторазового використання ядерних компонентів і захоронення ядерних відходів, що забезпечують гранично високий рівень безпеки. По-п’яте, реконструювати діючі й побудувати нові теплові електростанції з більш високим коефіцієнтом корисної дії і знизити питомі витрати органічного палива на них на 5—7%, а також зменшити в 2—3 рази кількість електроенергії, що споживається на електростанціях для власних потреб. По-шосте, знизити до прийнятного рівня втрати при транспортуванні електроенергії, для чого реконструювати і побудувати нові лінії електропередач на сучасній науковій і технологічній основі.
На розв’язання цих проблем потрібні величезні фінансові та матеріальні витрати. Принципова відмінність від вкладень у вугільну промисловість полягає в тому, що в результаті ми отримуємо наукоємне і технологічно передове виробництво, створення якого буде потужним двигуном перетворення України в державу з промисловістю, наукою й інфраструктурою, які відповідають викликам XXI століття. Країну розвинену, екологічно чисту і процвітаючу.
І останнє. Зволікання з розв’язання проблеми поступової ліквідації вугільної промисловості призведе до ускладнення існуючих і накопиченню нових, насамперед, соціальних проблем. Треба тверезо оцінити обстановку і зрозуміти, як це не прикро, що Донбас як вугільний регіон себе вичерпав. Закривати його все одно доведеться, тільки з кожним роком коштувати це буде дедалі дорожче як в прямому — фінансовому, так і в соціальному і політичному значеннях.
