На початку 1990-х моя сім’я опинилася в дуже скрутній ситуації: батько — працівник заводу, інженер, не отримував зарплату протягом кількох років, а згодом (при закритті заводу) — не отримав навіть жодної компенсації; мати — працівниця конструкторського бюро, інженер-конструктор, теж не отримувала зарплати протягом тривалого часу, а згодом (як компенсацію) отримала побутовий прилад невідомого призначення (один із шедеврів радянського приладоскладання), от і все...
Кар’єра моєї мами історією практично завершилася на цій історії (хоча вона ще кілька років продовжувала ходити на роботу, отримуючи частину зарплати й виконуючи сумнівні з точки зору впровадження «держзамовлення»). Батько «пішов у приватний сектор» — працював на інженерних посадах на кількох тогочасних підприємствах, паралельно викладав у технічному виші, намагаючись хоч трохи підзаробити.
Були тижні й місяці, коли ми «жили» на пенсію бабусі (купували молоко, муку, соняшникову олію, яйця); хліб бабуся пекла сама, городина — своя; ковбаса і м’ясо — були не так уже часто... Бабуся (панянка та випускниця гімназії в Австро-Угорщині) продавала нарциси, тюльпани і фуксію з дачі, а також надлишок овочів (у сезон), аби отримати якісь кошти на прожиття. Виживати родині було дійсно не просто...
На межі кінця 1990-х та початку 2000-х, коли я закінчував школу і поступав до університету, батько поїхав на заробітки спочатку в Чехію (де перебував майже три роки), а згодом — в Аргентину, на більш ніж два роки. Принагідно, вже будучи пенсіонером, він вивчив чеську та іспанську мови, щоб якось спілкуватися в новому оточенні...
На початку 2000-х, коли батько повернувся в Україну, а я почав трохи ставати на ноги, я допоміг йому знайти роботу в Україні й паралельно спонукав зареєструватися підприємцем (консультаційні та інформаційні послуги). З початку 2000-х батько почав працювати інженером з техніки безпеки, заступником директора з техніки безпеки й на інших посадах на приватних підприємствах... Паралельно почав надавати відповідні послуги як ФОП — інколи на прохання роботодавця, інколи сам почав знаходити додаткових замовників. Нагадаю, що на той час він уже був пенсіонером, але при цьому сплачував єдиний податок.
Маючи статус дитини війни (за яким держава тривалий час «морозилася» реально надавати пільги), а також намагаючись добитися перерахунку пенсії — протягом двох років батько пропрацював в Тюмені, де були значно вищі зарплатні в СРСР, — батько вплутався в кілька судових процесів, які тривали майже п’ять років (але виконання навіть ухвалених рішень судів добитися повною мірою так і не вдалося).
При цьому батько працював (і підприємства сплачували за нього податки із зарплати), сплачував єдиний податок (з урахуванням внесків до пенсійного і соціальних фондів, хоча вже був пенсіонером). Один із років свого життя він витратив на те, щоб довести податковій, що пенсіонер уже не повинен сплачувати внесків до пенсійного та частини інших страхових фондів (але це забрало у пенсіонера певний час).
В останні роки свого життя, хоч на той час батько працював охоронцем кілька днів на тиждень, він все одно продовжував працювати як ФОП, реалізуючи протипожежні двері, шукаючи клієнтів, роблячи відповідні заміри, готуючи ескізи тощо.
Батько завжди прагнув бути незалежним і самостійним — від мене і брата — ні на що не скаржитися й нічого не просити, відповідати за себе і своїх близьких (маму), навіть намагаючись допомогти своїм синам — чим міг... Бо так виражав свою любов до сім’ї та держави (яку також вважав цінністю — і чи не найпершою).
Тому ця історія про ФОПа — людину, яка вирішила брати і завжди брала відповідальність за себе, свою сім’ю і (значною мірою) за свою державу — на себе особисто.
Цей пост — про соціальну відповідальність, проте не держави (яка добре навчилася концентрувати й неефективно витрачати і красти за корупційними схемами), а людей (які навчилися брати відповідальність за себе та свої сім’ї, щоб вижити, і заробляти собі на шматок хліба, незважаючи на те, що держава на них відверто «забила»).
Ми повинні пишатися людьми, які захотіли і навчилися брати на себе відповідальність — за всіх обставин та уявлень. Хто заробляє на себе в межах прожиткового мінімуму (тільки реального, а не жебрацького) на себе та своїх непрацюючих членів сім’ї (діти, непрацююча дружина), хто може своїми руками (крім основної роботи) створити додану вартість у межах розміру прожиткового мінімуму, — повинні бути звільнені від оподаткування прибутковим податком, і немає сенсу в адмініструванні та контролі за їхніми доходами в цій частині з боку держави. Більше того, їм не обов’язково реєструватися ФОПами (вони не бізнес, вони мають додатковий мізерний дохід, що не є реальним підприємництвом). Більші масштаби — це вже початок підприємницької діяльності, де вже можуть включатися інші механізми...
Ось моя відповідь на запитання Тимофія Милованова про те, що робити з ФОПами. І ось мій орієнтир, куди ми мали би рухатися з оподаткуванням дрібного підприємництва, який варто було б узяти до уваги Олексію Гончаруку.
Якщо ми хочемо розвитку підприємницьких духу і культури, то підприємництво має бути легким і простим, а спроби «стати підприємцем» чи «бути підприємцем» — не оподатковуватися, а підтримуватися державою.
