Стосовно сільського господарства рідко кому з політиків до кінця вдається збагнути, що нагодувати людей, дати їм досхочу, умовно кажучи, хліба — означає перемогти обставини, час, суперників.
Ось, наприклад, «український прорив»! Чому його не сприйняли, почали гудити, обпльовувати або глузувати з нього? Бо відчули силу пружини, злякалися. Ті, хто не хоче істинного національного підйому і взагалі порядку. Адже це гасло могло б трансформуватися в якусь конкретику: Запорізький прорив, будь-який районний тощо. Тобто він спершу б вимагав предметного аналізу ситуації, а потім — програмних дій. У приватних розмовах із керівниками району не раз обговорювалася ця необхідність і можливість, але відмахнулися... Через політичну інерцію та егоїзм. Ну, якщо не «прорив», тоді інше — киньмо гасло приблизно таке: «Райцентр N — територія реформ!». Але й від цього багато хто втягував голову в плечі, а не піднімав очі в осяянні...
Проте цікаво те, що саме приморці свого часу (він був застійний, важкий у сенсі інтенсивного, а не екстенсивного розвитку сільського господарства) винайшли форму руху та проголосили її. Для себе. Ця формула потім спрацювала на всю Україну й Союз. Ось її нехитра суть: «Кожному полю — знак якості». Аграрії району, політична влада наповнили гасло змістом. І вийшло неймовірне: полю лише тоді давали знак якості, коли воно оброблялося строго за технологією — насіння, добрива, всі види робіт. Дійшли до того, що спеціальна комісія дивилася прямолінійність сходів. За всі види операцій ставилися бали, а в підсумку треба було сягнути стелі. І старалися в одному, в головному, у важливому — піднімали агрофон, поліпшували потенціал землі, її родючу силу. Загалом — працювали над культурою землеробства. У результаті район вийшов у передовики. Земля буквально стріляла результатами. Де все це тепер?! Або щось подібне, що говорить про стратегічну лінію?
Багато років потому Приморський аграрний потенціал (рослинницький) спрацьовує і зараз. За інерцією. В багатьох випадках. Хтось навіть зрозуміти не може, як пояснити ситуацію: нічого не робиться особливого, а урожай є. Кращий, аніж в інших. Усе ще й тому так, що робота на конкретику, на єдину мету виховала кадри. Персонал добирався під ідею. Це завдання потрібно ставити й зараз: чого ж ми хочемо — в аграрному секторі, на конкретній території і, згідно з завданням, обставлятися кадрами, які «потягнуть», а не будуть баластом. Старі фахівці досі працюють у третині господарств і тримають їх на плаву — регулюють норми висіву, комбайни на мінімум втрат тощо.
Але за умов розпаювання землі та приватного виробництва сформувався тіньовий маркетинговий ринок. Торік господарства Приморського району виручили за соняшник понад 50 мільйонів гривень. І де вони, гроші?! Вкладені у відтворення, соціалку?Де там — села залишаються бідними, а керівники-аграрії за звичкою лають Київ за високі ціни та їхню неадекватність. Доки так триватиме? Піти від цього — означає домогтися організації торгів через біржу. Однак туди нікого не заженеш. То який зиск державі дотувати сільгоспвиробництво, якщо віддачі не видно? Гроші йдуть, мов у пісок. І так буде...
Можна було б спробувати й формувати району оптові партії зерна, соняшника, мати справу з конкретним трейдером і грати на ціні. Також не хочуть, не підуть на це. Адже кожен сам по собі. Усе прибито і схоплено, тому не варто радіти високому врожаю — ціна на хліб усе одно буде високою. Керівники господарств можуть на різні претензії відповідати: ми ж податки платимо, чого ще? Це правда: платять. Так званий сільгоспподаток. Це саме те, що йде до місцевого бюджету. Та він фінансований, цей податок. Держбюджет має поповнювати податок на прибуток. І ось тут — темний ліс: звідки прибуток? Збиткові ми! Цікава річ: який же рівень фінансових прибутків від аграрного виробництва району? Не у фактичних навіть цифрах, а хоч би у відсотках? У розрізі прибуткової частини всього бюджету. Ніхто не відає. То як ми працюємо? Люди, які мусили б усю розкладку знати, як свою долоню, пояснюють, що, бачте, головне в бюджеті — податок із фізичних осіб, за землю тощо. Це зрозуміло, відомо. Та чи тільки від підвищення зарплат ми можемо виходити на фінансове забезпечення конкретних сільських територій? При тому всьому, що цього немає. То який тоді сенс — маленький урожай, великий? Через насіння, добрива, загалом технології, загальний менеджмент треба йти до вищої продуктивності. Чи не так? Не просто — працюєш, не працюєш, виробляєш, не виробляєш, а скільки дає гектар ріллі!
Ось тому прийшов час добре поміркувати про моделі села в умовах ринку й технологій. Але хіба це не завдання влади?
