Потапці — звичайне село Канівського району Черкащини — розташоване неподалік траси Канів — Київ. Майже впритул до неї розташована тваринницька ферма місцевого сільського товариства з обмеженою відповідальністю «Чапаєвське». І це дуже зручно, особливо коли треба везти худобу до м’ясокомбінату. Та сьогодні ця обставина не має значення: ферма порожня, і вивозити з неї більше нічого. Та й усе господарство також ледве не стало банкрутом. Дійшло до того, що для проведення весняно-польових робіт керівництво було змушене закладати в заставу під кредит власне майно і будинки.
Виручило заможне приватне сільгосппідприємство «Шевченківське» (Київщина), яке взяло у «лежачого» товариства в оренду строком на п’ять років тисячу гектарів вже розпайованої між людьми ріллі. І сьогодні тут, якщо й не буяє, то жевріє якесь життя.
— Посіяно 250 гектарів озимини, — розповідає управляючий відділком у Потапцях Сергій Рябченко. — Зорано 430 га під ярину. Потроху вносимо добрива. Щоправда, їхня вартість (йшлося про аміачну селітру) за так званою пільговою знижкою становить 825 гривень, а з доставкою — 850 гривень за тонну. Це удвоє більше вартості добірної пшениці. Минулорічну, четвертого класу, яку дехто допоки притримував з надією, що ціна все ж таки підвищиться, зараз закуповують по 380—400 гривень за центнер. А його собівартість — близько 500 гривень. Тобто ми сіємо і наперед знаємо, що будемо в збитках. Хіба це не нонсенс? Якщо зерно таке дармове, то чому тоді переробні підприємства не знижують ціни на борошно, а буханець хліба деінде навіть подорожчав? Кому йдуть в кишеню надприбутки? Попри всі розмови про начебто гідну ціну на сільгосппродукцію, Мінагрополітики й досі не визначилося із заставними цінами на зернові, хоча мало б це зробити ще з осені. Щоб отримати прибутки в рослинництві, добрива мають коштували якнайбільше 450—500 гривень за тонну. Приблизно така ж ситуація і з пальним...
Рябченко — не простий заввідділком. Колись він був заступником голови районного сільгоспуправління, і тому до його думок варто б прислухатися. Спеціаліст нарікає на те, що місцева влада зареєструвала в районі ЗАТ «Миронівський хлібопродукт» (торгова марка «Наша Ряба»), яке планує побудувати тут потужний птахівничий комплекс, але не потурбувалася, скажімо, про те, щоб це нове підприємство чимось допомогло місцевим. Хоча б купуючи у них зерно кукурудзи, яке закуповує скрізь по Україні, та тільки не в районі. Рябченко стурбований також нинішньою роллю райуправління сільського господарства, яка зводиться лише до збирання статистичних даних та передачі їх у область. Хіба цього чекає сільгоспвиробник? — запитує фахівець і пропонує: «Замість сільгоспуправлінь потрібно створити ради товаровиробників. Користі від цього буде більше, адже практикам проблеми селян значно ближчі, ніж людям у кабінетах».
Одна з найпекучіших проблем— старіння села. У Потапцях живе 350 чоловік, з них 219 пенсіонерів. Хто ж працюватиме на землі завтра? Щоб з’ясувати це питання, йду до місцевої школи. Як розповів колишній її директор Валерій Шустка, тут вчаться 90 дітей. Навчання йде за програмою 12 річної освіти, але, говорить педагог, підручників, розроблених під неї немає. Введено також 12-бальну шкалу оцінки знань. Але педагогів дивує, що районний відділ освіти вимагає, щоб переважали 10—12-бальні оцінки. Та не можуть усі бути відмінниками, зауважує вчитель. Він якось порівняв виклад однієї теми в підручниках із географії, випущених з різницею у 20 років. І знайшов лише одну відмінність: «паливні» матеріали названо «горючими». Тобто зміни зовсім не на краще.
— Чи є майбутнє у вашого села і вашої школи? — запитую у Шустки.
— Поки є тут господарство, то буде й село, буде й школа. Міцнішатиме воно — розвиватиметься й наша сільська освіта. Саме так, а не навпаки. Побудуйте тут хоч університет, але якщо люди не реалізують своє конституційне право на роботу, то хто в ньому навчатиметься? Звідки народжуватимуться діти, якщо багато молодих сімей повиїжджали на заробітки?
Ми йдемо селом з головним агрономом господарства Миколою Божком. Дорога пролягає повз сільське кладовище. Вільного місця тут не відшукати. «Сільський голова не розібрався в ситуації, — констатує Божко. — Коли паювали землю, то не залишили наділа для кладовища». Оминаємо свіжу могилу. Її край, ближчий до стежки, вже сильно затоптаний. А мої думки далеко, знову біля школи. Саме тут закладається якість майбутніх трудових ресурсів для сільськогосподарського виробництва, яке без знань нині вже не піднімеш. Тож ніяк не можу погодитися з Шусткою. Хочеться вірити: якщо в селі є нині й буде надалі освічена й працьовита молодь, навчена, звичайно ж, у хорошій школі, то майбутнє не зупинити.
