За різними оцінками, вкладники українських банків зняли з рахунків 40—60 мільярдів доларів. Ця сума, як мінімум, утричі перевищує загальну суму кредиту МВФ (16,4 мільярда доларів), яку протягом кількох років, можливо, ще тільки має отримати Україна. І це те, чого не вистачає уряду для практичної реалізації антикризових заходів. Тобто гроші для нового розігрівання економіки в Україні є, й чималі. Але населення не поспішає повертати їх у банки. Точніше, на практиці, воно з банків не все й забирало...
Останнім часом стало проблематично знайти вільну банківську комірку. Саме в них перекочували переведені в готівку внески українців. І хоч відсотків за це банки не виплачують, навпаки, за банківську скриньку доводитися платити, українці зараз охоче йдуть на це. Криза знизила ціни на багато товарів. І ті, хто «пішов в кеш», вичікують, коли вони впадуть ще нижче, щоб скупитися дешево. Але для цього необхідно мати можливість швидко дістати з потайнички гроші, що й забезпечує банківська комірка. Зараз вона набагато вигідніша за депозит, оскільки багато банків все одно не виплачують за ними відсотки, та й гроші зняти зі свого рахунку в них досить проблематично.
Зрозуміло, що бізнес вже давно прорахував усі ці варіанти. І зараз між різними його секторами розгортається запекла боротьба за зняті з банківських рахунків гроші. Основними конкурентами за це є ті ж самі банки, будівельники, торговці нерухомістю й ряд інших інвестиційно привабливих секторів, наприклад — інвестиції в дорогоцінні метали.
Багато фінустанов підвищують відсотки за внесками, зменшують термін депозитів, активно рекламують свої послуги, наголошуючи на своїй надійності й оперативності у видачі грошей. Але 30—40% за кредит у гривні, які вимагає та невелика кількість українських банків, які ще не згорнули своїх кредитних операцій для населення, свідчать про те, що з кредитними ресурсами у банків великі проблеми, хоч вони й зазвичай пояснюють ціну кредиту великими політичними й економічними ризиками в Україні.
Цікаво, що банки давно вже саме цим пояснюють високу, що в рази перевищує західну, вартість позикових коштів, яка впливає практично на всі ціни в Україні. Тобто гроші за високі ризики вони вже взяли у вигляді високих відсотків за кредит, і продовжують брати їх зі своїх клієнтів, навіть збільшуючи їх під шумок кризи. Схоже, що українські політики старанно виконують це найголовніше замовлення вітчизняного та міжнародного капіталу — створювати умови для високої плати за ризики роботи в Україні. Але, як засвідчила фінансова криза, взяти на себе вже оплачені клієнтами витрати у разі непередбаченої ситуації, банки не поспішають. Навпаки, під час кризи вони вирішують свої проблеми за гроші вкладників, а не зменшують своїх прибутків, виконуючи умови депозитних договорів. Щоб не повертати гроші вкладникам, банкіри вважають за краще звертатися до Нацбанку з проханнями про введення тимчасової адміністрації, яка, за їхніми розрахунками, все спише. І в цьому їм активно допомагають Нацбанк і уряд, вводячи тимчасові адміністрації то в одному, то в іншому банку.
Дивне поруч. Під час кризи зарплати та премії топ-менеджерів банків, як свідчить статистика, зростають в рази. Чи не за гроші вкладників, які вони не поспішають повертати, хоч термін депозитного договору вже давно скінчився?
А далі за ці ж безкоштовно позичені в населення кошти може піти скупка житла, яке подешевшало, й інших активів в Україні. Так що запитання: «Коли гроші українських вкладників повернуться в фінансову систему країни й почнуть працювати на економіку?» коректніше було б сформулювати так: «Коли заморожені внески українців перестануть збагачувати банкірів і власників банків, і повернуться до їхніх власників?» Але українська влада чомусь не поспішає поставити це запитання, яке закономірно випливає з кризи, українським фінансистам.
Зрозуміло, що в ситуації такого хамського поводження з клієнтами, вкладники українських банків вже не скоро повернуться до них. Адже перед ними навіть не вибачилися. Не сказали, коли віддадуть гроші, й що взагалі мають намір робити для цього. Просто закрили двері перед носом й усе. Хоч при укладанні депозитних договорів менеджери старанно записували електронні адреси й номери телефонів вкладників. На випадок, як пояснювали вони, форс-мажору. І ось, непередбачені обставини настали. Але ні дзвінків, ні листів із вибаченнями й інформацією про те, що буде з їхніми внесками далі, клієнти банків так і не отримали. Що відбувається з їхніми грошима вони дізнаються не від голів правлінь банків і їхніх заступників, а з газет. Хоч при входженні в Україну світові фінансові установи охоче розповідали про високі стандарти роботи, які вони привнесуть в українську економіку. Схоже, що гранди світового бізнесу забули ці стандарти на Заході, збираючись на роботу в Україну.
Незважаючи на спокусливі пропозиції, які лунають із усіх сторін, навчені гірким досвідом люди тепер дуже неохоче розлучаються з готівкою. Саме в цьому криється головна небезпека кризи. Не лише окремі сектори економіки, але й уся Україна втратила довіру власних громадян як держава, що гарантує збереження внесків і можливості цивілізованого ведення бізнесу. Краще, що може зробити в цій ситуації український вкладник — це заховати свої гроші в панчоху й перечекати кризу. Що зараз, власне, й відбувається.
Українська влада повинна перестати закликати вкладників відновити довіру до банківської системи. А, змусивши банки почати повертати депозити громадян, продемонструвати, що вона не віддасть свій власний народ на поталу світових і вітчизняних фінансових ділків. Без цього в умовах кризи зарплати українців будуть меншими, а прибутки чиновників і бізнесменів — зростатимуть. Криза для банкірів — вдалий час «робити» гроші. Замороженими внесками громадян вони можуть розпоряджатися як завгодно, створюючи міцне фінансове майбутнє для своїх сімей, а не власників внесків.
