Тема реприватизації займає дедалі менше місця в ефірі та на газетних сторінках. Але вона не зникає — просто з віртуальної реальності переходить у справжню. І те, як розвиваються події, виглядає чимраз страшніше. Процес, який влада обіцяла провести лише в рамках закону та проти «нечесних олігархів», перетворюється на війну, постраждати в якій можуть сотні й тисячі «маленьких українців».
Слово «війна» — це не журналістська гіпербола. Принаймні прем’єр-міністр Юлія Тимошенко для характеристики виниклої ситуації обрала саме воєнну термінологію. Виступаючи перед представниками дипломатичного корпусу, вона заявила: «На найвищому рівні «б’ються» корпорації, на рівні областей — середні компанії, а на рівні райцентрів «бій йде» за кожну перукарню».
А ось профспілки Північного та Центрального гірничо-збагачувальних комбінатів, що в Дніпропетровській області, називають те, що відбувається, кримінальним свавіллям: «Ми, профспілки двох комбінатів, — пишуть вони у зверненні до Президента Ющенка, — для забезпечення стабільної роботи та подальшого розвитку підприємств Кривбасу звертаємося до уряду, Президента, силових структур із проханням захистити колективи підприємств від кримінального свавілля, гарантувати недопущення переділу власності методами, далекими від цивілізованих правил ведення бізнесу». При цьому баталії відбуваються не тільки і не стільки в судах. Бажаючі взяти участь у «відновленні справедливості» силовими методами захоплюють підприємства. Профспілки ЦГЗК та СевГЗК заявляють, що аналогічні захоплення можуть статися на їхнiх підприємствах. Загроза нападу на підприємства виникла після того, як Кабмін заявив про намір повернути в державну власність активи, виведені з державної компанії «Укррудпром» і продані в 2004 році, в тому числі контрольні пакети акцій ПівнГЗК та ЦГЗК. Відтоді навколо підприємств Кривбасу створюється напружена атмосфера, поширюються чутки з вказівкою конкретних дат, на які нібито призначений штурм ПівнГЗК і ЦГЗК.
І тому ось уже кілька тижнів робочі колективи ГЗКів і десятків інших великих підприємств по всій країні постійно живуть у напруженому очікуванні нападу. Повним ходом триває підготовка до «бойових дій на випадок ворожого вторгнення». Менеджери підприємств змушені перекваліфікуватися на воєначальників, а прості робітники — на солдатів. Замість того, щоб планувати розвиток підприємства, вони креслять оборонні плани. Одні пропонують створити з робітників дружини для патрулювання підприємств. Другі шукають заступництва в неформальних відносинах у силових структурах. Треті пропонують закупити для охорони території собак бiйцiвських порід…
Погодьтеся, все це дуже нагадує стан жителів середньовічних замків, які чекають нападу сусіднього феодала. Для повноти картини бракує хіба що встановлених на території заводів чанів із киплячою смолою, призначеною для гарячих голів загарбників. Але відбувається все це в XXI столітті, в країні, чиє керівництво декларує наміри вступити до Євросоюзу. І де начебто існує закон і всі органи, чиє завдання — стежити за його дотриманням. І влада, якій народ, у тому числі й робітники підприємств, котрі змушені щодня йти на роботу, як на фронт, делегували повноваження із забезпечення порядку та захисту своїх прав. Але влада, схоже, вважає, що є важливіші справи — зарубіжнi турне, організація «Євробачення», прес- конференції, де ллються розповіді про величезну кількість планів а-ля Нью-Васюки…
А тим часом багато бізнесменів зі стажем вбачають у виниклій ситуації пряму аналогію з ситуацією початку 1990-х років, коли в країні панувало бандитське свавілля і єдиним реальним захистом від нього слугували не державні органи, а власна служба безпеки. І тому в регіонах, як і на початку 1990-х, стрімко зростає попит на фізично міцних юнаків, які здатні перемагати противника не полемічним аргументом у суді, а могутнім ударом кулака в обличчя.
«Особливо пригнічує той факт, що весь цей процес (захоплення підприємств. — Авт. ) ініціюють під прикриттям «захисту» державних інтересів комерційні структури, — наголошують профспілки ГЗКів. Для тих, хто не в темі, роз’яснимо популярною мовою, що може ховатися за цими сухими рядками: рекетирські банди, ще недавно витіснені на задвірки, знову підбадьорилися та збираються не проґавити свого шматка пирога при переділі власності. Чи можуть прості робітники, які все життя провели біля верстатів і мартенів, протистояти тренованим бандитам — питання риторичне. Вони збираються вдатися до єдиного та перевіреного робочого методу протесту — до страйкiв. Але ті, хто пам’ятає початок 1990-х років, знають, що страйк — дуже слабка зброя проти бандитського свавілля.
Проте головна проблема навіть не в тому, хто та які підприємства захопить. Найбільша небезпека, яку приховують у собі розпочаті процеси, — деградація суспільства та відкидання країни назад — у період дикого накопичення капіталу, де все отримують найсильніші, найжорстокіші та найбезпринципніші, де не діють закони цивілізації, а груба сила вирішує все. А суспільство — це єдиний організм, і будь-які масові процеси, розпочаті в одній галузі, миттю поширюються й на інші. Пригадаймо, як на початку 1990-х років школярі повсюдно писали у своїх творах: «Хочу стати рекетиром». Яким престижним для молоді був вступ до «бригади», щоб трусити «бариг». Пригадаймо вивезення бізнесменів «у ліс», вибухи та стрілянину просто на вулицях. Гадаєте, що це відійшло назавжди? Дзуськи, все може дуже швидко повернутися на круги своя. Скочуватися вниз набагато легше, ніж підійматися вгору, а руйнувати простіше, ніж творити. Для наведення порядку знадобляться роки, а для панування хаосу — лічені дні.
Бізнес найчутливіше реагує на зміни правил гри в країні. Один знайомий бізнесмен після висунення кандидатури Януковича спішними темпами почав будувати мережу спортзалів- «качалок» і шукати тренерів по карате та боксу. «Ну як же, — пояснив він мені, — це буде суперприбуткова справа: повертається час «братків». Їм треба десь тренуватися». Попри те, що Янукович програв, мій знайомий сьогодні пожадливо читає новини й з оптимізмом дивиться в майбутнє. «Дивись, — переконує він мене, — незабаром усе буде, як на початку 1990-х. Влада задає правила гри, правильно? А те, як вона сьогодні діє, дуже нагадує мені методи «бригадних»: «наїзд» — «відкат». Спершу сказала, що забере в олігархів усю власність, а тепер згодна, щоб вони доплатили. Спершу сказала, що підвищить ціни на вантажоперевезення вдвічі, а потім погодилася на 50%. Точно так само на початку 1990-х рекет давив бізнесменів: спочатку залякував, що відбере все до копійки, хоча робити цього й не збирався. Хто ж вбиває курку, яка несе золоті яйця? Бачиш, у країні знову настає період, коли все вирішує сила. Тож я за свої спортзали спокійний: вони мені ще принесуть прибуток».
Я не поділяю оптимізму мого знайомого. Але загроза існує. Влада повністю несе відповідальність за те, як розвиватимуться події. Сьогодні ще можна зупинити цю небезпечну тенденцію, не допустивши, щоб сила кулака почала домінувати над силою закону. Сотні тисяч людей, які стояли на майданах по всій Україні заради того, щоб Ющенко та його команда прийшли до влади, не заслуговують того, щоб опинитися в країні кримінального переділу власності.
