Кожний вихід на публіку головного податкового інспектора
країни Миколи Азарова з підсумками роботи за звітний період викликає змішані
почуття. Не стала винятком і його остання поява до народу 9 квітня, котра
розбурхала громадськість на весь минулий тиждень.
Скромні результати роботи Державної податкової адміністрації
України (ДПАУ) за станом на 31 березня виглядають переконливо. 20,4% (п'ята
частина!) податкових надходжень до бюджету (979 млн. грн.) стягнуто податковою
адміністрацією примусово. Схоже, третина від цієї суми буде непоганою винагородою
податковим інспекторам за доблесний труд. Усього ж у I кварталі податкова
адміністрація «мобілізувала» до зведеного бюджету 4809 млн. грн. податків,
що на 17% більше (на 820 млн. грн.), аніж за I квартал 1998 року. За словами
п. Азарова, на 31 березня в податкову заставу взято майно на 11 097 млн.
грн., а 461 млн. грн. від продажу заставленого — вже пішли до бюджету.
Але ці досягнення ДПАУ не дуже радують: 13,9 млрд. грн.
нарахованих податків мобілізувати так і не вдалося (збільшення за I квартал
на 4 млрд. грн. або на 40%). Причому «немобілізована» величина має стійку
тенденцію до зростання — тільки за 1998 рік недоплата збільшилася на 8
млрд. грн..
Засоби масової інформації вже виробили традиційну реакцію
на подібні заяви податкової адміністрації: вони або таврують державу за
непомірні фіскальні апетити, або злорадіють над безсиллям податківців у
протистоянні з недоїмщиками. І загалом-то вони мають для таких реакцій
усі підстави. Втім, ми пропонуємо нашому читачеві поглянути на проблему
трохи інакше і спробувати розібратися, чому самі платники податків, яких
у нашій країні «більшість», дозволяють так із собою поводитися. Чому вони
не протестують? А якщо протестують, то чому їхній протест настільки непомітний,
що система оподаткування рік у рік тільки гіршає?
Для початку пригадаємо нашу нещодавню економічну історію.
Будь-який директор, не має значенння — державного чи приватного підприємства,
ще пам'ятає, як десь у 1993—1994 роках він свято шанував податкове законодавство.
Він міг затримати платіж постачальникам, невчасно видати зарплату, але
податки сплачувалися в строк. Однак рано чи пізно сума грошових надходжень
підприємства виявлялася меншою від його витрат — податкових зобов'язань
(чому так виходило — окрема розмова), виплат зарплати і хоча б часткової
проплати грошей постачальникам. Тобто, якби директор тоді так само ревно
продовжував сплачувати податки, то сьогодні від його підприємства залишилися
б руїни. Тому рано чи пізно майже всі ще працюючі підприємства виявлялися
не в змозі сплатити податки. Так виникала прострочена заборгованість по
податках. А потім включався лічильник — штрафів і пені.
У той самий момент, коли на підприємстві повисала велика
заборгованість перед бюджетом, яку воно з різних причин не могло погасити
в принципі, у нього істотно змінювалася система пріоритетів. Сплата податків
переміщалася на останнє місце по пріоритетності. Ця закономірність поширювалася
і на тих, хто податки заплатити міг, але не хотів. Мотив був простий, адже
«не платили всі». На тому етапі держава ще могла впливати на зловмисників.
З одного боку, вона могла добитися зміни і поліпшення податкової системи,
щоб простимулювати ефективну роботу підприємств і своєчасну сплату податків;
з іншого — покласти край несплаті податків аж до банкрутства боржників.
Зрозуміло, що ні перше, ні друге зроблено не було, послуживши поштовхом
до наступного етапу взаємин підприємств і держави.
Якщо звичайні ринкові процедури взаємовідносин боржника
(підприємства) з кредитором (державою) були останнім, м'яко кажучи, знехтувані,
їхні відносини неминуче ставали «неформальними». Причому, від держави підприємствам
треба було тільки одне «політичне рішення» — не банкрутувати і не міняти
менеджмент або, іншими словами, дати можливість функціонувати. У хід йшли
будь-які докази — від загрози національних страйків і соціальних катаклізмів
до погроз зникнення джерел хабарів. Паралельно підприємства змінювали відносини
і з партнерами. З них повністю або майже повністю зникали гроші. Цікаво,
що без грошей було зручніше працювати не тільки тому, що так можна не платити
податки, а й тому, що ціни, які мотивували партнерські контакти, вже стали
«негрошовими», бартерними (тобто дуже-дуже високими).
У свою чергу, формування специфічної ієрархії цін, вибудова
більш-менш чітких співвідношень між цінами бартерними, заліковими і грошовими
таїло в собі не тільки шкоду. У разі переваги грошових платежів метикуватий
керівник міг істотно знизити відпускну ціну на сировину і власну продукцію
і тим самим вийти на беззбиткову роботу за гроші. Але ця можливість для
економіки так і залишилася непотрібною. Якби уряд ще в 1995—1996 роках
дозволив підприємствам звільнитися від непрацюючих активів, заборонив безкарно
йти від податків і не створив для фінансових капіталів приманку у вигляді
надприбуткового фондового ринку, шанс для економічного зростання був би
вже реалізований. Однак цього не трапилося. Це трошки спробують зробити
зараз (пригадайте ті ж газові аукціони з грошовою ціною удвічі нижчою від
негрошової), але час вже згаяно. Втім, і в ціні кінцевого товару цієї низької
газової ціни теж ніде не видно.
Радник глави НБУ з макроекономіки Віктор Лисицький називає
цю систему негрошових взаємовідносин «економікою фіктивної вартості» і
пропонує свій рецепт оздоровлення. Зокрема, він вважає, що насамперед треба
відмінити картотеку №2, безакцептне списання коштів з рахунків, посилити
захист прав власників, перестати перманентно змінювати законодавство, ну
і, звісно, «обмежити державне споживання», чого без структурних реформ
ніяк не зробити. Дійсно, п. Лисицький цілком має рацію, пред'являючи такі
претензії до економічної політики в Україні. Але чому точно такі вимоги
не висувають платники податків, які формально «державне споживання» обслуговують?
А тому, що їм вигідно жити в «економіці фіктивної вартості».
Вони за кілька років навчилися віртуозно витягувати з неї грошовий прибуток
не тільки в гривнях, а й у ВКВ. Їх повністю підтримують центральна і місцева
влади, які теж отримують відсоток від цього доходу, нотомість даючи їм
«право на життя». Чи є вихід із цього хибного кола, може поставити запитання
наш читач, справедливо вважаючи, що рубати сучок під собою ніхто не стане.
Хоч як не дивно, є, але, напевно, не зараз.
На жаль, платників податків, які одночасно є власниками
ефективних виробництв, поки «меншість». Адже тільки вони можуть виступити
із серйозною ініціативою раціоналізації стосунків між владою і бізнесом,
бо тільки вони в силах відмовитися від неформальних відносин з державою…
і почати платити податки. Треба тільки, щоб ця «меншість» не зникла зовсім.
