До України, поки що вербально і віртуально, прийшла нова технологія, призначена для порятунку людства від екологічної катастрофи — глобального потепління, що спричиняється так званим парниковим ефектом від неконтрольованого нарощування в атмосфері нашої планети оксиду вуглецю. Пропагандистом нових екологічних ідей виступило відоме у світі міжнародне екологічне об’єднання «Беллона», чия діяльність розпочалась одразу ж після Чорнобильської катастрофи і спочатку носила лише протестний характер.
З часом «Беллона» почала приділяти більше уваги позитивним програмам. Зокрема, її центральний офіс у столиці Норвегії м. Осло використовує всі новітні досягнення у сфері відновлюваної енергії. У співпраці з корпорацією «Сіменс» «Беллона» просуває у Європі і у всьому світі так звані розумні електричні мережі, що дозволяють оптимізувати споживання електроенергії.
У понеділок екологи ознайомили з технологією уловлювання і зберігання вуглецю (УЗВ) журналістів, а також фахівців Міненерговугілля. Активно використовувана у світі, але майже невідома в нашій країні технологія УЗВ, на думку команди «Беллони», має в Україні хороші перспективи використання і в промисловості, яка є джерелом СО2, і як чинник забезпечення енергетичної безпеки.
На перший погляд, усе дуже просто. На теплоенергостанціях, що працюють на вугіллі або газі, на металургійних підприємствах, хімічних комбінатах і цементних заводах монтуються спеціальні установки, що дозволяють за допомогою хімічних або механічних процесів уловлювати СО2. Це — початок декарбонізації. Далі діоксид вуглецю зріджується до стану рідини високого тиску, щоб його можна було транспортувати по трубопроводах. І тут нова технологія має шанс комерціалізуватися.
Звісно, СО2 можна просто закачати в підземні горизонти, де, змішавшись із солоною водою, він, як вважають учені, перебуватиме чи не мільйони років. Але чому б людству ще й не заробити на цій технології, яку ніхто не називає дешевою. Вже й сьогодні в США і Канаді «полоненого підземель» використовують для того, щоб підняти тиск пластів на вичерпаних родовищах нафти і природного газу. Причому видобувачі вуглеводнів, як повідомив журналістам магістр із питань УЗВ, радник програм «Беллони» Кіт Уїріскі, готові платити за двоокис чималі гроші — $40 за кожну тонну.
Експерт упевнений, що використання цієї технології дуже позитивно вплине на українську економіку й українську енергетичну політику. За його словами, вуглецева ємність української економіки надзвичайно висока. Україна входить до першої двадцятки країн світу з найбільшим рівнем викидів діоксиду вуглецю. До того ж країни ЄС уже планують ввести додаткові імпортні мита на продукцію, зокрема й електроенергію, з «великими вуглецевими хвостами», а інакше кажучи, на продукцію підприємств, що не мають технологій УЗВ. Це може зробити ринки, куди сьогодні Україна так прагне, недоступними для наших підприємств.
Утім, у Європі з декарбонізацією теж далеко не все гладко. У зв’язку з кризою коштів на відповідні програми не вистачає, і Єврокомісія через слабку активність Системи торгівлі викидами вимушена шукати якісь нові стимули для інвесторів. Не скрізь декарбонізацію з допомогою УЗВ сприймає населення. Зокрема, рішучу відсіч вона отримала в Німеччині. В результаті ця країна має намір ховати СО2 не під землею, а в морі. А як же з комерціалізацією? Заради збереження клімату німці, мабуть, згодні пожертвувати доходами, тим паче, що вуглеводні вони здебільшого імпортують.
«День» поцікавився, чи збирається «Беллона» розробити для України, як вона це зробила для деяких країн Європи, спеціальну програму використання УЗВ. На жаль, відповідь була негативною. По-перше, енергетичну програму України складено лише до 2030 року, тоді як європейські розробки з цього питання розглядають перспективи до 2050 року. По-друге, далеко не всі в Україні сьогодні у змозі усвідомити вагомість нових ідей із захисту клімату планети. Якщо українські енергетики, зокрема й найбільша з відповідних наших компаній — ДТЕК, з великою цікавістю поставились до нової технології і представили «Беллоні» необхідні їй документи для роботи над такою програмою для України, то у промисловців УЗВ не викликала ентузіазму. Вони своїх даних не повідомили. Тому «Беллоні» доводиться поки що обмежитись інформаційною і пропагандистською кампанією, ініціювати в нашій країні відповідну дискусію.
Не останнє місце в ній посідають посилання на європейський досвід і перспективи. Енергетична політика ЄС ставить амбітні цілі щодо енергії і кліматичних змін. Зокрема, до 2020 року передбачено в обов’язковому порядку скоротити викиди СО2 на 20% порівняно з 1990 роком, а до 2050 — на 80—95%. У доповіді перспективи енергетичного розвитку до 2050 року зроблено висновок: щоб досягти мети декарбонізації, УЗВ-технології повинні з 2030 року і далі використовуватися на всіх електростанціях, що працюють на викопному паливі. Євросоюз ввів Директиву 2009/31/ЄС з геологічного зберігання діоксиду вуглецю. Вона підлягає виконанню всіма державами-членами і є правовою основою для управління ризиками екології й охорони здоров’я, пов’язаними з УЗВ-технологією.
Усе це, звісно, цікаво й дуже привабливо для України. Але, виявляється, впровадити технології УЗВ в нашій країні буде непросто. І не лише тому, що вони, ясна річ, недешеві. У «Беллоні» вважають, що пропонована схема декарбонізації буде рентабельною лише в тому випадку, якщо впроваджувати її на нових або нещодавно модернізованих підприємствах. А чи багато таких в Україні? Що ж до теплоенергетики, то вся вона, як відомо, вже взагалі давно виробила свій ресурс. І тут «День» пригадав, що недавно на Углегорській ТЕС було введено в експлуатацію повністю оновлений після пожежі енергоблок. Це зауваження викликало великий інтерес і у Кіта Уїріскі, і у його колеги по «Беллоні» Чарльза Дігза, який є редактором сайту організації. На думку Уїріскі, новий блок для системи декарбонізації УЗВ повинен би підійти...
КОМЕНТАР
Валентин СЕРЕДЮК, керівник відділу екології Інституту проблем екології й енергозбереження:
— На сьогодні у України немає коштів, щоб широко використовувати цю, безумовно, прогресивну технологію. На жаль, наша країна по-справжньому сприйме її і навіть знайде гроші для впровадження пізніше. Адже ми звикли працювати за принципом: поки грім не гряне — мужик не перехреститься. Отже, Європі доведеться вдатися до стратегії батога і пряника. Коли нас притисне, ми почнемо ворушитися в цьому напрямі. А поки що, повторюю, визначальну роль відіграє те, що технологія утилізації і зберігання двоокису вуглецю дорога, вимагає спеціального дорогого обладнання й інфраструктури: це не клацання двох пальців — і все готово. До того ж у країни є чимало інших нагальних проблем. Але можу припустити, що Україна сприйме цю технологію тоді, коли з’явиться реальна і невідкладна в ній потреба. На жаль, це буде тоді, коли ми не зможемо продати в розвинені країни ані тонни металу, ні мегавата електроенергії. Тому що випуск цієї продукції пов’язаний із підвищенням вмісту СО2 в атмосфері — результат високої енергоємності нашої економіки і використання зайвої кількості карбономістких енергоносіїв. Викиди СО2 в Україні просто зашкалюватимуть порівняно з конкурентами, які раніше за нас приступили до впровадження технології УЗВ. І тоді світовій спільноті не залишиться нічого іншого, як закликати нас до порядку за допомогою спеціальних мит на карбон.
