Сьогодні головна проблема нашої економіки — інфляція. Головна причина інфляції — швидкозростаючі соціальні виплати. Отже, головна проблема економіки — швидкозростаючі соціальні виплати. Так твердять експерти, вчені, політики. Але, можливо, що соціальні виплати — не причина, а наслідок. Причина — неадекватна сьогоднішній економічній ситуації політика доходів населення. Саме до такого висновку приводить аналіз даних про доходи населення України.
На перший погляд, швидке зростання соціальних виплат протягом декількох останніх років підтверджується статистикою, за якою за 2004 р. вони в номінальному вираженні виросли на 34%, протягом 2005, 2006 і 2007 рр. — на 44,3%, 22,8% і 27,9% відповідно, а за перші чотири місяці поточного року в перерахунку на рік — ще на чверть. Але якщо виходити не з абсолютної зміни розмірів соцвиплат від року до року, а з їхньої відповідності можливостям економіки, які в найзагальнішому вигляді визначаються величиною ВВП, то як можливості, так і проблеми сьогоднішньої соцполітики виглядатимуть абсолютно інакше.
Передусім, не можна сказати, що величина бюджетних соцвиплат не відповідає можливостям економіки. На графіку співвідношення загального обсягу цих виплат і ВВП видно «сходинку» 2005 р., коли частка соцвиплат у ВВП піднялася з близько 29% до приблизно 34%. Як до, так і після вказаної дати показник перебував приблизно на одному рівні, що означає, що 2005 року сталася певна корекція соціальної політики (а саме, ми пам’ятаємо, що було відчутно збільшено пенсії і допомогу при народженні дитини). Загалом же відповідність номінального ВВП соцвиплатам означає, що, коли соцвиплати і провокують інфляцію, то викликана цим чинником інфляція не відбивається негативно на економічному зростанні, оскільки разом із пенсіями та стипендіями зростає і валовий продукт.
Проблема в іншому. Відносно висока інфляція не стримує, а, навпаки, стимулює зростання економіки. Але досягається це за рахунок того, що інфляція насамперед негативно відбивається на доходах менш забезпечених верств населення, вона посилює розшарування за доходами. Про те, що наша політика зростання доходів населення ігнорує якраз цей аспект проблеми, свідчить, наприклад, практика визначення владою величини мінімальної заробітної платні.
В абсолютному вираженні мінімально дозволений рівень оплати праці в Україні зростає. З 2001 р. до сьогодні він збільшився зі 118 до 525 грн., або в 4,5 разу. Але відношення мінімальної платні до ВВП на душу населення, навпаки, знижується. У 2002—2004 рр. воно становило від 44 до 39 відсотків. У 2005— 2008 рр. — від 36-ти і до 31-го відсотка. Тобто за шість років воно скоротилося майже на третину. Оскільки мінімальна платня відображає мінімальний рівень життя, що задається державою працюючій людині, така динаміка означає, що цей рівень знижується, або що мінімальна платня кожного року збільшується на меншу величину, ніж дозволяє наша економіка.
Про це ж говорить і інший показник — співвідношення між мінімальною і середньою платнею. Європейські країни при визначенні величини мінімальної зарплатні виходять із того, що вона повинна становити не менше ніж 40, 50 або 60 відсотків (в залежності від країни) від її середнього рівня (а також, між іншим, у 2—2,5 разу перевищувати прожитковий мінімум). Зумовлене це тим, що доход людини, яка працює на непрестижній, низькооплачуваній роботі, не повинен дуже сильно відрізнятися від платні її сусідів, щоб не було явних відмінностей у рівні життя різних людей і це не викликало б невдоволення в суспільстві. При такому підході мінімальна зарплатня виконує важливу соціальну функцію недопущення суспільного невдоволення. Так, вважається, що коли розрив між мінімальним і середнім рівнем оплати праці перевищує один до трьох, то це може викликати певне соціальне напруження.
За цим критерієм ми перебуваємо в «зоні ризику». Якщо пропорція мінімальної платні до ВВП знижувалася, то середньої, навпаки, збільшувалася. Значить, збільшився і розрив між ними. 2000 р. він становив один до двох, 2005 р. — один до трьох рівно, 2007 р. — 1 до 3,4, у квітні поточного року трохи знизився до 1 до 3,3. До такої несприятливої пропорції призвела вживана в нас методика визначення величини мінімальної оплати праці не виходячи зі стану та можливостей економіки, а в прив’язці до вартості споживчого кошика, через що мінімум зарплатні виходить істотно заниженим.
До того ж, як відомо, у нас величина мінімальної платні досі не досягла рівня прожиткового мінімуму. Прожитковий мінімум — це ще один вельми примітний для наших міркувань показник. Згідно із законодавством, на його основі визначаються суми більшості соціальних виплат (пенсій, допомоги на сиріт і для догляду за інвалідами і подібне). Це означає, що, якщо не змінюється методика підрахунку тієї чи іншої соціальної виплати (як, наприклад, 2004 р. мінімальну пенсію прирівняли до прожиткового мінімуму, а 2005 і 2008 рр. двічі значно збільшили допомогу після народження дитини), то співвідношення загальної суми бюджетних соціальних виплат до прожиткового мінімуму повинне рік у рік залишатися більш-менш стабільним. Зростає прожитковий мінімум — збільшується і соцдопомога. Не міняється перший показник — можна переглянути методику підрахунку одного-двох видів соцдопомоги, і другий показник плавно збільшиться.
Статистика в цьому ключі виявляється вельми несподіваною. За вісім років описане співвідношення виросло більш ніж утричі (!) (див. таблицю). Частково таку динаміку можна списати на вищеописані зміни методики визначення величини тієї чи іншої соцдопомоги. Але — лише частково. Варто вважати, що головний чинник зростання величини «питомої соцдопомоги» — це збільшення числа людей, які одержують цю соцдопомогу (і, при цьому, зниження в реальному вираженні суми, яка отримується кожним окремим пільговиком — адже ми ведемо мову про соціальну політику, яка ґрунтується на інфляції). Складно сказати, чи полягає причина в тому, що запроваджуються нові категорії пільговиків (наприклад, «діти війни») і зростання числа одержувачів прямого фінансування від держави є свідомою метою влади — або ж зі збільшенням розміру соцвиплат зростає спокуса підробити необхідні для її отримання документи (цікаво, наприклад, дізнатися, скільки в нас «чорнобильців», які ніколи не бували в Чорнобилі), що є приводом для роботи відповідних органів. Але, по-моєму, наслідок очевидний: Україна поступово перетворюється на країну утриманців.
Зростання соцвиплат є таким, що саме себе підтримує (від чого дуже складно відмовитися) через ще одну диспропорцію нашої економіки, пов’язану зі специфічною структурою доходів людей. Спрощено, люди отримують доход із трьох основних джерел, якими є трудові доходи (зарплатня, премії, прибуток від підприємницької діяльності і т. д.), соціальні виплати і прибутки від власності (відсотки за банківськими депозитами, дивіденди, орендна плата, продаж майна і подібне). У здоровій економіці частка трудових доходів не повинна бути меншою за 60%, інакше знижується мотивація до праці. Населення країни повинне в середньому отримувати порівну соцвиплат і прибутків від власності, й жодне з цих двох джерел не повинне становити понад 20% сукупного доходу людей. Якщо ж соцвиплати істотно перевищують п’яту частину доходів, то виникають ефекти прагнення до «фіктивних» пільг і відмови з цією метою від офіційного працевлаштування, оскільки така поведінка стає економічно привабливою.
Саме цю ситуацію ми й бачимо на графіку. Люди майже не отримують доходів від власності. Соцвиплати вдвічі перевищують максимальний рекомендований рівень, а частка зарплатні та підприємницького прибутку в доходах повільно, але впевнено зменшується.
Тим часом, ніхто не скасовував затверджених Указом Президента ще 1999 року принципів і пріоритетів політики грошових доходів населення України. Серед цих принципів було названо забезпечення мотивації до праці (зростання соцвиплат її знижує), уповільнення процесів розшарування населення за рівнем доходів (різниця між мінімальною і середньою платнею зростає), підвищення частки оплати праці в грошових доходах населення (спостерігаємо прямо протилежне), сприяння збільшенню грошових доходів населення, отриманих від власності (в абсолютному вимірі зростають, у відносному — не змінюються), забезпечення динамічного зростання рівня реальних доходів населення, збалансованих із іншими макропоказниками (динамічне зростання є, збалансованість із макроекономічними показниками — не зовсім). Таким чином, політика доходів, яка реалізується не лише не використовує всіх можливостей економічного зростання, але й не в усьому відповідає закріпленим у законодавстві принципам.
До викладеного необхідно зробити важливу обмовку. У розрахунках використовувалися офіційні дані Держкомстату й Мінфіну. Їх специфіка полягає в тому, що вони відбивають лише офіційну економіку. Неофіційні доходи людей (платня в конвертах, перекази від декількох мільйонів «заробітчан» і подібне) до офіційної статистики не потрапляє. Дані, які наводяться статистикою щодо розміру соціальної допомоги, величині пенсій і прожиткового мінімуму є об’єктивними (не існує тіньових соціальних виплат із бюджету, а мінімальні соціальні стандарти затверджуються законами), а за трудовими доходами (прибутку і зарплатні) — заниженими. При аналізі тенденцій, які спостерігаються, цей чинник необхідно враховувати. Тому в реальності частка трудового джерела в структурі доходів людей вища (а соцвиплат — нижча), ніж за офіційними даними, і це добре. З іншого боку, розрив між мінімальним і середнім доходом людей у нас значно вищий, ніж повідомляється, і це є приводом для серйозних роздумів.
Зараз обговорюються ті зміни, які повинні бути зроблені в державному бюджеті України на поточний рік. Насамперед йдеться про перегляд параметрів доходів людей у зв’язку з інфляцією, яка посилилася. Але немає й натяку на те, що політику в цій сфері буде переглянуто принципово. Навпаки, вже затвердженим бюджетом на осінь передбачено черговий сюрприз. Буде запроваджено нову тарифну сітку зарплатні працівників бюджетної сфери. За нею мінімальна платня залишиться практично незмінною, а середня — серйозно збільшиться. Значить, знову виросте розрив між ними, що посилить наявні проблеми з інфляцією та бідністю населення замість їх розв’язання.
А слід би почекати з новою тарифною сіткою і замість цього різко піднести мінімальні соціальні стандарти. Як вказувалося вище, відношення мінімальної зарплатні до ВВП за шість років впало на 30%. Чому б не відновити ту, що існувала 2002 р. пропорцію? Заодно мінімальна платня вперше перевищить прожитковий мінімум. Не в 2,5 разу, як у Європі, але на цілком відчутну величину — точно. Поліпшиться й більшість із тих показників, про які ми говорили.
Варто б було переглянути й величину прожиткового мінімуму. На підставі гіпотези про те, що прожитковий мінімум, визначений 2000 р. на рівні 270 грн., відповідав як мінімальним потребам людини, так і можливостям економіки, вітчизняні вчені підрахували, що з урахуванням економічного зростання прожитковий мінімум поточного року має становити 1450 грн., а не затверджені на сьогодні 600. Але тут необхідно проявити обережність, оскільки соцвиплати з бюджету прямо пропорційні прожитковому мінімуму. Різкого збільшення цього параметра бюджет не витримає. Іншими словами, на такий крок можна було б піти, якби число одержувачів соцдопомоги зараз було б таким же, як і на початку десятиріччя. Але проблема в тому, що на сьогодні реалізується політика соціального утриманства. Чекати, що влада піде на її зміну, дуже складно.
