Понад мільйон тонн цукру, за даними фахівців, зможе експортувати цього року Україна. Розрахунок тут начебто простий: виробимо, як і торік, 2,7 млн. тонн, з яких 1,5 млн. тонн спрямуємо, згідно з урядовою квотою, на внутрішнє споживання. Решта і становитиме експортний потенціал країни.
Однак не поспішаймо роздивлятися солодкі сни. Цукрова галузь - у критичному стані. Украй повільно йде підготовка до збирання й переробки коренів. Якщо торік на початок липня заводами було виконано 70% мінімально потрібних ремонтних робіт, то нині - 59%. Усі підприємства галузі - банкрути, їхні працівники по півроку без зарплати. Наявних запасів топкового мазуту вистачить тількина три дні роботи в новому сезоні цукропереробки.
Тим часом 24 травня Кабінет Міністрів ухвалив постанову "Про регулювання ринку цукру", якою, начебто, було вирішено всі проблеми. Передбачалося у короткий термін розробити механізм кредитування цукрової промисловості та пропозиції щодо обмеження експорту цукру, налагодити оптову торгівлю та досягти міждержавних домовленостей щодо експорту цукру до Росії.
Однак Мінфін і Мінекономіки вирішили бойкотувати цю постанову, що рівнозначно курсу на повний занепад вітчизняного цукроваріння.
Ярлик
- Національна асоціація цукровиків України ставить своїм завданням захист інтересів працівників галузі, які повністю збігаються з інтересами держави й суспільства, наполягаючи на необхідності державного регулювання ринку цукру - як одного з найбільших джерел валюти для України.
Це своє твердження народний депутат Григорій Загородній підкріплює даними зі світового досвіду. За його словами, країни, де виробляють цукор із буряків, не поспішають ліквідовувати цю галузь. Навпаки, там розроблена і діє система її захисту. У країнах ЄС, а також у Швеції та Фінляндії запроваджено квотування. У США встановлено мінімальну ціну на цукор і сировину. В усіх країнах ввезення цукру регулюється митними тарифами.
Народний депутат Владлен Карасик зауважує, що тим, хто стоїть за державне регулювання цього ринку, в Україні навішують ярлик антириночника. А голоси за відміну названої вище постанови звучать усе голосніше. Причому найвагомішим аргументом вважаються "рекомендації" міжнародних фінансових організацій. Чому ж ці організації не виступають проти квот, які в усій Європі доводяться не лише до заводів, а й навіть до фермерів? Щоб отримати квоту, там платять гроші. Її навіть передають у спадок.
В. Карасик розповідає про досвід Польщі, яка виробляє 2,2 млн. тонн цукру, тобто майже на рівні України, хоча й засіває під буряки більш ніж утричі менші площі. Там відмовилися від руйнівної "давальницької" схеми переробки сировини, запровадили державне регулювання: дотування, квоти на експорт і заборону імпорту. А от найбільший цукровиробник Європи - Україна - його ввозить. І з Польщі, і з інших країн.
З піднятими руками
Усі в Україні розуміють, що було б злочином перед минулими і наступними поколіннями громадян нашої держави добровільно відмовитися від експорту цукру до традиційних ринків збуту, головним із яких є Росія, куди ще нещодавно завозилося до 1,7 млн. тонн українського цукру на рік.
Голова правління Національної асоціації цукровиків Ігор Рилик говорить про перспективи нинішнього року без оптимізму. Він уважає, що Росія, запровадивши 25-відсоткове мито для українського цукру, пішла на цілком адекватні обмеження з огляду на ту шкоду, яку завдала їй так звана давальницька схема переробки цукру в Україні. 10 тисяч наших постачальників, які наповнили російський ринок, ураз збили ціни, поставивши у надзвичайно складне становище місцевих виробників. Але водночас було завдано шкоди й Україні. Внутрішні ціни також різко впали, цукор реалізовувався нижче собівартості, через що збитки досягли 400 млн. грн.
Минулого тижня в Москві відбулися переговори експортних робочих груп Росії та України з питань постачання цукру. Як відзначає І. Рилик, вони проходили на несприятливому тлі. Закиди української сторони відносно порушення Росією режиму вільної торгівлі із запровадженням нею мита буквально відкидалися з огляду на необхідність захисту виробника.
Та все ж цукровикам двох країн вдалося знайти точки взаєморозуміння. Днями в Україну надійшов лист Спілки цукровиробників Росії. У ньому повідомляється про проект міжурядової угоди про поставки українського цукру на 1997-2000 рр. Їх передбачається здійснювати під гарантії першокласних російських банків на умовах часткової передоплати, а також бартером на енергоносії (мазут, дизпаливо, бензин). Російська сторона зобов'язується реалізувати поставлені з України 1,1 млн. тонн цукру за конкурентоздатними (навіть за умови сплати мита) цінами. Опрацьовуються механізми, що гарантуватимуть своєчасні проплати коштів постачальникам цукру. Час вже й нашому урядові визначитися. Пропозиції, відверто кажучи, привабливі.
Троянська схема
Не секрет, що міжнародні фінансові організації прямо чи опосередковано добиваються витіснення України з зовнішнього цукрового ринку, водночас добиваючись від неї повної лібералізації доступу іноземного цукру на її внутрішній ринок. Міжнародний банк реконструкції та розвитку вимагає відмінити введені урядом України мінімальні закупівельні та оптово-відпускні ціни на цукрові буряки та цукор-пісок. Коментуючи цю колізію заступник міністра економіки України Валентин Пошиваєв відзначив, що "ця вимога викликає, в крайньому разі, здивування".
У той же час експерти відмічають активізацію в російському уряді сил, що лобіюють закупівлю цукру в інших країнах. Не виключено, що такі ж сили діють і в урядових колах України. Останніми днями раптом з'ясувалося, що цукрові склади країни порожні, а кондитерам ще до нового врожаю потрібно не менше 35 тисяч тонн. Ця трагікомічна для традиційно цукрової держави ситуація є наслідком роботи запровадженої нашим попереднім урядом "давальницької" схеми, свідченням відсутності продуманої державної політики та нерозпорядливості урядовців, які звикли працювати лише в режимі пожежної команди, що зазвичай завдає своїми діями ще більше збитків, ніж сама пожежа.
Сьогодні цукрові заводи, як правило, на картотеці. Це означає, що чергові надходження коштів, минаючи підприємства, спрямовуються до бюджету. Лише 15% від них дозволяється витратити на першочергові невідкладні потреби. Проте для заводів, що мають украй зношене устаткування, та ще й напередодні сезону цукроваріння, цього замало. Слід знайти оптимальне співвідношення між інтересами виробників і бюджету, причому виробничники певні, що в решті решт це буде тільки на користь останньому. Ставиться також питання про надання українському цукру пільгових і товарних кредитів, або бюджетної позички. Повернення залучених коштів гарантується реалізацією цукру на внутрішньому ринку. Врешті, усе це визначено згаданою вище постановою уряду, яка нині відверто саботується цілим рядом відомств. Прихильники "лібералізації", що ставлять інтереси інших країн вище за національні, піддають цукрову галузь, де зайнято 800 тисяч працюючих, загрозі руйнування. Вона стає дедалі реальнішою в міру того, як наші провідні економічні відомства додивляються солодкі сни на цукрових берегах.
