Село Пшеничники розташоване в лісостеповій зоні на Черкащині, у Канівському районі. Чарівниця-природа не обділила цей край. Корінні краєзнавці пов’язують назву села з співзвучністю: пшеничник — білий пшеничний хліб. Утім, життя селян, на жаль, «білим» не назвеш.
У Пшеничниках проживає 144 чоловіки, з них працездатного віку всього 50. На території Пшеничниківської сільської ради розташовано ще чотири села, стан з трудовими ресурсами у яких не кращий. У Іванькові — 85 осіб, з них працездатних 16; у Глинчі відповідно 49 і 13; у Трощині й Бучаку — 69 і 6 чоловік. Загальна кількість дворів на п’ять населених пунктів — 200, з них 104 пустують. Школу-дев’ятирічку відвідують 35 учнів. Одиноко й сумовито нагорі височить дитячий садочок: через повибивані шибки по ньому зi свистом гуляє вітер. Радіо давно не працює. Про газифікацію тут лише знають з газет. Основні й оборотні фонди виробничої сфери колишнього радгоспу практично знищені: від скотарських приміщень уціліли понурі, подзьобані стіни з битої цегли; із силосної ями підприємливі умільці вже почали витягувати важкі бетонні плити; з тракторної бригади вивезли останній металевий брухт. Щоб якось вижити, селяни у підсобному господарстві тримають худобу – 78 корів. Благо, що районний маслосирзавод ціну поки не зменшує — 85 копійок за літр молока.
— Який би власник не прийшов, потрібно мінімум 1—2 роки, щоб тільки окультурити землю, а потім уже засівати, — розповідає Володимир Литус, який працював у місцевому радгоспі головним агрономом. — Бо бур’яни такі повиганяли, що не дадуть розвиватися жодній культурі. Культивувати доведеться, гадаю, не менше 5—6 разів на сезон. Додав свій внесок у забур’яненість полів розрекламований у свій час безвідвальний обробіток грунту, який себе на наших полях не виправдав. Та хоч як би там було, але якщо внести органіку і мінеральні добрива, то можна вийти на колишні рубежі.
Запитав селян, чи намагалися вони взяти землю в сiльраді, щоб самостійно її обробляти. І почув одвічне: «А кошти де взяти? Ціна слабенького ЮМЗ — 40 тисяч гривень, потужний Т-160 коштує 160 тисяч. Кредити банк хоч і надасть, та за 4— 5 років все одно не повернеш. Вартість пшениці, самі знаєте, 400 гривень за тонну».
— Яка ж людям користь від того, що більш нiж три роки земля гуляє і ніхто орендної плати не отримує?
— Що ж поробиш? В районі про це добре знають. Де взяти інвестора? Для фермерів у нас є землі запасу ще з 1991 року — 112 га, та вони сюди не поспішають, — говорить сільський голова Віктор Хівренко. – Єдине джерело надходження коштів до сільського бюджету — це плата Канівської ГЕС за 600 га землі, що знаходяться під її водами у селищі Бучаку, — 1000 грн. щомісяця. З цих коштів необхідно виплатити заробітну плату працівникам бібліотеки, будинку культури (перелічені заклади перебувають у жалюгідному становищі. — Авт. ), сільради та фельдшерсько-акушерського пункту (ФАП). Ми дуже сподіваємося на прихід однієї київської компанії, яка погоджується взяти землі в оренду, але її керівництво висунуло вимогу: тільки за умови, що їй нададуть у користування мисливські угіддя. Вирішити це питання має сесія обласної ради.
Коли кореспондент «Дня» поцікавився, скільки гектарів хоче взяти компанія, повної юридичної адреси якої не знає сам голова, то виявилося — аж 4000. Пшеничниківські лісові масиви по периметру не так уже й далеко розміщені від природного Канівського заповідника, в якому зоологи ще раніше виявили близько третини видів представників тваринного світу країни. Тут зустрічається європейська норка, лісова куниця; на лісових галявинах пасуться граціозні лосі, косулі та плямисті олені; про диких кабанів, лисиць, зайців зайве й нагадувати. Наміри майбутніх столичних господарів очевидні: розводити диких тварин з метою полювання. От тільки чи захочуть вони вкладати гроші й доглядати за родючими пшеничниківськими грунтами?
— Навряд чи їм будуть потрібні наші землі; от звіра підгодовувати та відпочивати — у їхніх намірах, — ділиться своїми думками Валентина Мостова, завідуюча ФАПом. Соціальний розвиток села її турбує не менше, ніж проблеми фахової медицини. — Невістка працює в школі, та чи не закриють її наступного року? Син працює бухгалтером у сусідніх Чернишах, добирається мотоциклом щодня. Я вже на пенсії, а що буде з дітьми? Важко мені збагнути, для чого той інвестор? А свої ж люди нащо? Колись і слова такого не знали і жили — будувались не гірше за теперішнього.
Оте «для чого той інвестор» навело на невтішні роздуми. Можновладці, щоб позбутися клопоту з проблемами пшеничниківців, пробують віддати земельні наділи до рук першого зустрічного інвестора. Про гідну плату за оренду паю вже не йдеться, головне — відрапортувати перед вищою за рангом виконавчою гілкою: на село прийшов власник.
Що ж може привернути справжнього інвестора до Пшеничників? Великі похилі земляні масиви чекають господаря, який охоче використає їх під випас для худоби. Недаремно місцеві тваринники хвалилися, що за радянських часів у Іванькові і Глинчі на кожний відділок було побудовано по дві кошари для утримання овець. Вівці, як відомо, найменш вибагливі тварини, чому б не продовжувати традиції? Можна випасати тут і велику рогату худобу, особливо м’ясних порід. А поки що у жителів Пшеничників переважає пригнічений настрій і повна зневіра у майбутнє.
