Нинішньої осені у нової російської економіки кругла дата: виповнюється 15 років з початку «гайдарівських реформ». Тоді, у жовтні 1991 року, Борис Єльцин виступив з історичною промовою про економічні перетворення в Росії. Документ — плід мозкового штурму, здійсненого групою молодих економістів на чолі з Єгором Тимуровичем Гайдаром. Через кілька днів він був призначений заступником голови уряду, отримавши «в навантаження» портфель міністра економіки та фінансів. Якраз у річницю Жовтневої революції Гайдар та його команда зайняли ключові урядові кабінети. Що було потім — ми всі добре пам’ятаємо. Сьогодні Єгор Тимурович — економіст зі світовим ім’ям, а очолюваний ним Інститут економіки перехідного періоду — найавторитетніший науковий майданчик у країні. Та втім і сьогодні Єгор Гайдар переживає ті події так само гостро, як і п’ятнадцять років тому... (www.itogi.ru)
— Єгоре Тимуровичу, ви самі з висоти прожитого, як ставитеся до «гайдарівських реформ»?
— Реформи, розпочаті в Росії п’ятнадцять років тому, неможливо зрозуміти, не оцінивши ситуацію, яка склалася в країні до осені 1991 року. Якщо перечитаєте сьогоднішні публікації, подивитеся популярні «мильні опери», присвячені тому періоду, у вас складеться така картина: був великий Радянський Союз, могутня наддержава. У неї було чимало проблем, але назвіть країну, у якої їх немає. Прийшли дивні люди — реформатори. Можливо, вони були ідіотами, можливо, агентами світового імперіалізму — це за вибором. Почалися реформи. Їхні результати виявилися катастрофічними. І лише коли до влади прийшли державники, життя почало налагоджуватися. Це стійкий міф, у який вірить більша частина громадян нашої країни.
— Даруйте, під «ідіотами» ви маєте на увазі себе й свою команду?
— Коло людей, з якими пов’язують російські реформи, можна звужувати або розширювати. Я брав активну участь у реформах, несу за них відповідальність. Нещодавно опублікував книгу «Гибель империи. Уроки для современной России», в якій на основі документів союзного уряду, листування між Мінфіном, Держбанком, урядом і ЦК КПРС показано, як мені видається, досить переконливо, що вибудувана сучасною міфотворчістю «картина світу» має мало спільного з реальністю.
— А яка вона, по-вашому, ця реальність?
— Росія у ХХ столітті перетворилася з країни — експортера зерна, якою вона була напередодні Першої світової війни, на найбільшого в світі імпортера цього товару. Можливість продовження зернового імпорту визначальною мірою залежала від джерела конвертованої валюти — доходів від експорту нафти, нафтопродуктів та газу. Коли ціни на нафту впали, радянська економіка зіткнулася з важкими проблемами. Вся її конструкція була побудована на ненадійному фундаменті наддоходів від нафти. У середині 80-х вони зникли. Постало питання: що робити? Перестати годувати сателітів — значить розпустити східноєвропейську імперію. З економічного погляду це було кроком розумним. Але політично для радянського керівництва таке рішення було неприйнятним. Альтернатива — відмовитися від імпорту продуктів харчування, посадити найбільші міста на продовольчі картки зразка Громадянської або Великої Вітчизняної війни. Такий варіант теж був політично неприйнятним. Ще одна альтернатива — згорнути оборонне виробництво, зупинити випуск товарів, які вимагають імпорту західних компонентів та комплектуючих, звести до мінімуму інвестиції. Вибір був важким. У цій ситуації радянське керівництво прийняло «мужнє» рішення: закрити очі і нічого не робити. Щоб продовжувати закупівлю продовольства, у 1985—1988 роках воно починає в масових масштабах позичати гроші за кордоном. На рубежі 1988—1989 років давати в борг перестали. З цього часу в листуванні радянських органів міняється набір найчастіше вживаних слів. Спочатку це «криза», потім «гостра криза», а потім «катастрофа».
— Тобто ситуація «для службового користування» була зрозуміла?
— Щоб не бути голослівним, процитую документи. З записки міністра хлібопродуктів СРСР А. Будики першому заступнику голови Ради міністрів СРСР В. Нікітіну від 11 серпня 1989 року: «З урожаю поточного року не вистачає 30,7 млн. тонн зерна кормових культур. Враховуючи викладене, виникає необхідність прискорити вирішення питання про закупівлю кормового зерна за кордоном». Швидко зростають прострочені платежі, іноземні постачальники припиняють відвантаження зерна СРСР.
Першому секретареві Ленінградського обкому КПРС Б. Гідаспову ситуація бачиться так (засідання Політбюро ЦК КПРС 16 листопада 1990 року): «Я вранці їду на роботу, дивлюся на хвости в сто, тисячу чоловік. І думаю: ось трахне хтось по вітрині, і в Ленінграді почнеться контрреволюція. І ми не врятуємо країну». Треба визнати, партійний лідер реалістично оцінював ситуацію.
Тим часом СРСР уже не просто залучає кредити, країна просить гуманітарної допомоги. Йде пожвавлена дискусія про те, як її розподіляти. Заступник міністра оборони наддержави В. Архипов у січні 1991 року пише голові Центральної комісії з використання гуманітарної допомоги Л. Вороніну: «Прошу вас передати Міністерству оборони СРСР 8 млн. комплектів добових раціонів військовослужбовців Бундесверу (сухих пайків), які надходять із Німеччини як гуманітарна допомога».
Помічник президента СРСР А. Черняєв — людина поінформована — описує ситуацію, що склалася: «Вчора була Рада безпеки. Проблема продовольства... Але тепер уже конкретніше — хліб. Не вистачає 6 млн. тонн до середньої норми. У Москві, у містах уже черги такі, як років два тому за ковбасою».
Коли читаєш це, мимоволі згадуєш листування царського, а потім Тимчасового уряду осені 1916 — весни 1917 року. Її тон такий само. Командуючі фронтами доповідають, що замість призначеного нормативом багатомісячного запасу продовольства його залишилося на 20 днів, потім — на 15 днів, на 4 дні. Потім повідомляють, що продовольства не залишилося зовсім.
— Повернімося на початок 90-х...
— Після краху путчу союзні інститути перестали функціонувати. До осені 1991 року країна, яка не має у своєму розпорядженні валютних резервів, стала банкротом. Процитую документ, який, на мій погляд, ставить крапку в економічній історії СРСР. А. Носько (заступник голови правління Зовнішекономбанку СРСР) 26 листопада 1991 року інформує Комітет з оперативного управління народним господарством: «Ліквідні валютні ресурси повністю вичерпано, і поточні валютні надходження від експорту не покривають зобов’язання з погашення зовнішнього боргу країни». Перетворення, які почалися на цьому фоні, важко назвати реформами. Власне, це були не реформи. Йшлося про жорсткі реанімаційний заходи, завдання яких — запобігти розвитку подій за сценарієм 1917—1918 років — з анархією, голодом та кровопролитною громадянською війною.
— У той момент ви вірили в успіх?
— Був переконаний, що шанси на це є. Мені цікаво слухати міркування тих, хто зараз пояснює, як легко було все влаштувати на рубежі 1991— 1992 років. Зазвичай, коли цим людям ставиш п’ять-шість конкретних запитань, їхній ентузіазм, упевненість у тому, що вони знають, як треба було діяти, вичерпуються. Уявити, що могло статися восени 1991 року в країні, начиненій ядерною зброєю, страшно. У 2001 році видатний економіст, один із творців Чикагської економічної школи, професор Харбергер запросив мене виступити на семінарі, присвяченому подіям 1991—1992 років на пострадянському просторі. Зібралися фахівці, які мають чималий досвід проведення економічної політики. Детально розповів про ситуацію, що склалася в Росії в ці роки, потім поставив запитання: «Скажіть, що б ви зробили у подібному становищі?» Наступила пауза. Міністр фінансів однієї великої країни відповів: «На вашому місці я б застрелився. Інші рішення гірші». Застрелитися нескладно. Треба було добитися того, щоб країна дожила до наступного врожаю. Вирішувати це завдання довелося без наркозу. Звідки ж його взяти, якщо його за роки безвідповідальної економічної політики вже розбазарили.
— Якби ви сьогодні повернулися на п’ятнадцять років назад, ви б зробили щось інакше?
— Щодо техніки проведення реформ, змінив би багато чого. За останні п’ятнадцять років накопичено багатий досвід постсоціалістичного розвитку. На початку 90-х років його не було. Тоді довелося вирішувати унікальні проблеми, які не мають прецеденту в світовій економічній історії.
— Як би ви стисло резюмували головний підсумок тих реформ?
— Уряд Росії, сформований у листопаді 1991 року, отримав у спадщину важку економічну кризу. Вживаючи нестандартних, важких і непопулярних заходів, він зумів добитися того, що країна не зіткнулася з гуманітарною катастрофою, а людство не опинилося на межі знищення.
На початку 1992 року навіть у самому «Уряді Гайдара» мало хто вірив, що автору непопулярних заходів вдасться утриматися при владі більше двох-трьох місяців.
— А що сьогодні?
— Сьогодні за нами вісім років стійкого економічного зростання, основою якого є не тільки високі ціни на нафту та газ. Багато галузей зростають швидше, ніж енергетика. Фінансове становище країни стійке. Макроекономічні показники задовільні. Валютних резервів достатньо, щоб, принаймні у середньостроковій перспективі почуватися комфортно. Макроекономічна та фінансова політика, що реалізується останніми роками, викликає повагу. В умовах високих цін на нафту проводити відповідальний курс складніше, ніж коли вони знаходяться на низькому рівні.
— Тобто економіка наша в повному порядку?
— У бочці меду є й ложка дьогтю. Структурні реформи зупинилися. Є чимало проблем, які необхідно вирішити в Росії, щоб зробити економічний розвиток стійким. На жаль, сприятлива кон’юнктура нафтового ринку дозволяє нічого не змінювати. З економічних міркувань зрозуміло, що проводити реформи в умовах стабільної фінансової ситуації, коли є «подушка безпеки», краще. Але політична логіка інша: реформи зазвичай починають тоді, коли не проводити їх не можна.
Інша неприємна річ — тенденція до одержавлення економіки, принаймні деяких її секторів, виникла ілюзія, що це корисно. Міг би поділити подібні погляди, якби не знав, у якому становищі знаходилася державна нафтова промисловість СРСР. Непогана ілюстрація — матеріали наради в уряді СРСР, яка відбулася 17 вересня 1990 року. З виступу голови Держплану Ю. Маслюкова: «Ми розуміємо, що єдине джерело валюти — це, звичайно, нафтове джерело... Якщо ми зараз не ухвалимо всі необхідні рішення, то ми наступний рік можемо провести так, як нам ще не снилося. У соцкраїнах може закінчитися найкритичнішим чином. Це все нас приведе до справжнього краху, і не лише нас, але й усю нашу систему...» Голова уряду М. Рижков говорить про ситуацію, що склалася, не менш відверто: «...Потрібні гарантії Зовнішекономбанку, а він не може їх дати. Я бачу, не буде нафти, не буде економіки країни». 31 жовтня 1990 року МВЕС СРСР доповідає про катастрофічне становище, яке складається з виконанням графіків відвантаження нафти на експорт. Підкреслю — ці ознаки катастрофи, що насувалася, окреслилися в той час, коли вся нафтова промисловість була в руках держави.
— Останнім часом знову розгорнулася дискусія про шляхи розвитку Росії, яка дедалі більше набуває рис енергетичної наддержави. Як по- вашому, який вибір при всій умовності моделей — «австралійська», «мексиканська», «венесуельська» — був би для нас оптимальним?
— Росія, як і СРСР, стикається з проблемою, яка в наукових колах називається «нафтовим прокляттям». Ми в цьому не самотні. Є високорозвинені країни, вимушені вирішувати подібні проблеми. Яскравий приклад — Норвегія, країна з найвищим показником індексу людського розвитку у світі. Саме по собі ресурсне багатство — не вада. Навчитися управляти економікою в багатій ресурсами країні можна, але необхідно розуміти, що це своєрідна економіка. Вважати, що норвезькою або російською економікою можна управляти так само, як і американською або німецькою, — помилка.
Людство багато тисячоліть жило без електрики. Створило великі цивілізації. Однак якщо сьогодні в Нью-Йорку або Москві перебої в енергопостачанні триватимуть кілька годин, це дезорганізує життя мегаполісів. Щось подібне відбувається з доходами від нафти. До них легко звикнути. Коли вони зникають, адаптуватися складніше. Диверсифікація російської економіки — стратегічно важливе завдання. Але його не можна вирішити лобовими методами, сказавши: «Давайте вкладемо гроші у щось, не пов’язане з сировиною та паливом. І справу зроблено!» Уряди багатих на ресурси держав неодноразово намагалися витратити кошти на диверсифікацію економіки. У більшості випадків це закінчилося розбазарюванням грошей або просто масштабними крадіжками. Поки не бачу підстав вважати, що в Росії доля державних інвестицій буде іншою. Що робити в цій ситуації? Забезпечувати правову та фінансову стабільність, створювати базу залучення вітчизняних та іноземних приватних інвестицій у несировинні сектори, зміцнювати гарантії прав власності. Цього року в Росію пішов великий потік інвестицій. Якщо не робитимемо дурниць, через кілька років зможемо отримати диверсифіковану економіку, яка значно меншою мірою залежить від кон’юнктури сировинного ринку.
— Тоді чому нас з нашою недиференційованою економікою Європа не хоче пускати до себе?
— Іде торг. Це нормально. У кожної із сторін є свої інтереси. Наш важливий аргумент — запаси газу та нафти, які забезпечують можливість стабільного постачання до Західної Європи енергоресурсів. У ЄС — можливість допустити або не допустити нас до роздрібного розподілу газу. У процесі дискусій сторони нерідко вдаються до високого пропагандистського «штилю». Але у зриві переговорів ніхто не зацікавлений.
— І на закінчення кілька бліц-запитань... Який ваш прогноз на 2007 рік?
— Прогнозувати розвиток подій у Росії можна лише сценарно. Темпи зростання наступного року опиняться в діапазоні 5,5—6%. Інфляція — 8—9%. Курс рубля по відношенню до долара — в районі 27 рублів. Картина схожа на те, що відбувалося у 2006 році.
— Які чинники ризику?
— Різке падіння цін на нафту. Поки такий розвиток подій представляється малоймовірним, принаймні у 2007 році. Найближчим часом не бачу й передумов банківської кризи. Підкреслюю: ручатися, що влада не наробить дурниць, не можу. Це ризик, який завжди треба враховувати.
— Ваше ставлення до санкцій проти Грузії та Молдови?
— Все залежить від того, яку мету ставити. Якщо укріпити існуючі в цих країнах режими, мобілізувати суспільну підтримку на їхню користь, посилити антиросійські настрої, то введення санкцій — захід ефективний.
— Корупцію в нашій країні можна перемогти?
— У довгостроковій перспективі можна. Для цього треба досягти прозорості в роботі держапарату, забезпечити наявність вільної та впливової преси, сформувати незалежний парламент. Ідея, що з корупцією можна боротися за допомогою посилення покарання та розширення повноважень правоохоронних органів, не продуктивна. Спроби її втілення призводять до перерозподілу хабарів на користь відомств, відповідальних за боротьбу з корупцією.
— Ви брали участь у підготовці десятків реформ. Якими з них ви сьогодні пишаєтеся?
— Однією з найуспішніших, на мій погляд, була податкова. Принесла позитивний результат і реформа бюджетного федералізму. Найважливіша реформа, яку вдалося провести тоді, коли закривалося «вікно політичних можливостей», — створення Стабілізаційного фонду. Країні, залежній від нестабільних у широкому діапазоні сировинних цін, це дозволило укріпити стабільність фінансової системи. Втілити в життя всі реформи вдається рідко. Військова, у підготовці якої інститут брав активну участь, мала шанси на реалізацію, але, на жаль, у тому вигляді, в якому ми її пропонували, не була прийнята владою. Про це шкодую.
— А адміністративна?
— Це випадок окремий. Свідомо відмовлявся залучати інститут до робіт, пов’язаних із адміністративною реформою. Не тому, що не вважаю її важливою. Написати 7—10 сторінок про те, як її необхідно провести, не складає проблеми. А далі все упреться в те, що ці «правильні сторінки» нікому не потрібні. Потрібні десятки тисяч сторінок — конкретних розробок, пов’язаних із тим, що треба робити, наприклад, з санепідемслужбою, держпожежнаглядом, екологічним наглядом, ГІБДД. І потрібні не абстрактні роздуми, а глибоке знання матеріалу. Цього можна добитися, лише якщо забезпечена підтримка з боку керівництва країни, коли воно добре розуміє, наскільки це важка і конфліктна робота, готове вникати в деталі. Поки такої волі не бачу.
