Мені, пересічному українцеві (впевнений, що не тільки мені), хотілося б отримати відповідь на декілька запитань:
1. Хто закликав МВФ надати «допомогу» і на яких умовах? Чому майже відсутня інформація з цього приводу?
2. Яким чином отримані кошти будуть «працювати» на державу?
3. Які банки обслуговуватимуть ці транші?
4. Кому належать ці банки?
5. Які терміни погашення кредиту?
Для порівняння з імовірними відповідями на поставлені запитання спробую сам надати відповідь.
1. Ніхто не заперечує, що банківська система — кровоносні судини та основа кожної економіки (українська — не виняток). Безумовно, перед тиском зовнішніх негативних чинників виникли певні проблеми у банків. Тож закликали МВФ (майже впевнений) самі банки. Зважаючи на те, що більшість із них приватні й існує тісний зв’язок з олігархами у ВР, «спільними зусиллями» й почали кричати «SOS», апелюючи до свідомості громадян (а по суті, ніхто думкою громадян і не цікавився: «піпл схаває» — схоже, так воно й сталося).
2. Можна уявити, що кошти від запозичення у МВФ «працюватимуть» в українській економіці через посередництво знову-таки приватних банків методом подальшого їх реінвестування. Так от, якби влада мала вищий ступінь довіри в громадян, то, певно, вони не забрали б одночасно швиденько свої кошти з банків і, таким чином, залишилося «внутрішнє інвестування». У відсотках це 16,81%+26,05%=42,86%. З відсотку «Важко відповісти» (17,65%) певна кількість громадян теж залишила б свої вклади в банках — візьмемо 5—7%. Тож загальний відсоток громадян, які готові були б інвестувати свої кошти в українську економіку, приблизно 50%. Тобто приблизно вісім-десять мільярдів гривень було б інвестовано нашими громадянами у власну економіку. Безумовно, щоб подібне сталося, наші (точніше, приватні) банки повинні були б «повернутися обличчям» до своїх клієнтів, а саме: терміново переглянути відсоток по депозитних вкладах у бік збільшення, знизити кредитні ставки в галузях — наповнювачах бюджету тощо. До кроків, які сприяли б підвищенню довіри до банків, можна зарахувати також такі: перетворення «банків-ЗАТ» у відкриті АТ, де б акціонерами могли виступити як держава, так і пересічні громадяни (шляхом випуску додаткової емісії акцій та продажу їх), що також сприяло б притоку капіталів від громадян.
3, 4. На мій погляд, відповідь — «на поверхні»: банки приватні, тож зараз держава й ми, прості громадяни, потрібні їм для чергового «використання» та «доїння».
Навіть поверховий погляд на суть проблеми, що виникла, дозволяє зробити певні висновки, а саме:
запозичення колосальних коштів у МВФ потрібно перш за все приватним банкам. Коли було у світі все спокійно, вони «жирували», не ділячись із пересічними громадянами своїми прибутками (варто тільки згадати, під які кабальні відсотки велося кредитування нерухомості — офіційно 12—13%, а фактично цей відсоток за рахунок різноманітних прихованих «послуг за обслуговування» досягав 20% (за кордоном — це 3—4%). Недаремно ж працівники банківської сфери, влаштовуючись на роботу, дають підписку про нерозголошення своїх заробітків (і вони, згідно з соціологічними опитуваннями, стоять на першому місці серед усіх галузей). Тепер у світі «запахло смаженим», тож потрібні негайні запозичення — і ви, пересічні громадяни, знову рятуйте «рідні банки», щоб вони й надалі вас грабували. Адже ясно, як божий день, що запозичені кошти знову-таки будуть «обслуговувати» приватні банки.
На мою думку, якщо МВФ надає кредити під державні гарантії, то й обслуговувати їх повинні державні банківські структури — «Ощадбанк», «Укрсоцбанк», банк Державного пенсійного фонду тощо (на підставі цього можливе додаткове поповнення пенсійного бюджету і підвищення пенсій від цього). Це було б справедливо й пересічні громадяни з розумінням сприйняли це. Та й наш рідний Національний банк міг би за рахунок своїх інтервенцій та запозичень під державні гарантії надати позики приватним банкам. А так, шановні, колосальну позику для приватних банків будемо відшкодовувати ми з вами та наші діти.
Звідси напрошується само собою запитання: а чи потрібні народу ці запозичення? Впевнений: банкам — так, народу — ні.
P.S. Звичайно, подібна думка, можливо, дисонує з усталеною, але впевнений, що багато пересічних громадян України дотримуються саме її.
