Джеймс Вульфенсон, президент Світового банку (СБ), оголосив про свій намір піти у відставку, і сьогодні тривають пошуки нового голови цієї дуже важливої, що сприяє розвитку багатьох країн, всесвітньої багатосторонньої організації. Цей вибір має особливо велике значення зараз, коли бідність у країнах третього світу, нарешті, визнана найбільшою проблемою та викликом.
Хочу відзначити, що використання слова «банк» для назви цієї організації принижує її важливість і ту безліч ролей, які вона відіграє. СБ справді видає позики країнам для фінансування різних проектів і допомагає їм під час криз (як, наприклад, надання 10 мільярдів доларів Кореї в 1997—1998 рр.). Він відігравав і відіграє важливу роль у проведенні відновних робіт у різних країнах світу після тамтешніх збройних конфліктів.
Але СБ також надає гранти і позики під низькі відсотки найбіднішим країнам на розвиток сфери освіти й охорони здоров’я, дає цим країнам рекомендації щодо стратегії розвитку. Він дуже часто об’єднувався з МВФ для того, щоб примусити ці країни приймати такі «рекомендації»: а якби їх не прийняли, то й не отримали б дотацій не лише від МВФ і СБ, але також і від інших донорів, а ринкам капіталу було б рекомендовано не надавати таким країнам необхідні їм фонди.
Іноді — їхні критики кажуть, що часто, — рекомендації, які давали МВФ і СБ, вели в помилковому напрямку. Це так визначили в 1980-х і на початку 1990-х років, коли там домінували ідеологи правого спрямування, які видавали всім однакові розпорядження стосовно проведення приватизації, лібералізації та забезпечення макроекономічної стабільності (малася на увазі стабільність цін), не приділяючи практично жодної уваги зайнятості, рівності або навколишньому середовищу.
Термін «банк» є неправильним й в іншому значенні: хоча СБ звертається до своїх членів, як до «вкладників», його навряд чи можна вважати приватним банком. З іншого боку, він є всесвітньою державною установою. Проте в той час, коли країни «великої вісімки», які мають там переважаючий вплив, оголосили про свою прихильність демократії та хорошому управлінню — і продовжують просувати це як свої головні цілі — все ще існує зяюча прірва між тим, що вони проповідують, і тим, що вони практикують.
Насправді вся процедура вибору керівників фінансових інтернаціональних інститутів є історичним анахронізмом, який підриває їхню ефективність і перетворює на пародію прихильність країн «великої вісімки» справі демократії. Розроблена майже 60 років тому процедура базується на угоді, що Америка очолюватиме СБ, а європейці очолюватимуть МВФ. Американський президент обиратиме голову Світового банку, а європейські країни колективно прийматимуть рішення щодо керівника МВФ. Й інша сторона зможе скористатися правом вето лише в тому випадку, якщо кандидат з якихось причин не влаштовуватиме всіх.
У Сполучених Штатах усі основні призначення, які здійснює президент, повинні ратифікуватися в Сенаті, і хоча ці призначення відкидали дуже рідко, право вето є дуже важливим, оскільки президент знає, що перебуває під контролем. Але головування у Світовому банку — це рідкісний ласий шматок для президента США, оскільки призначення на цю посаду не підлягає навіть слуханню в Конгресі.
І яким чином рекомендації щодо демократичних реформ можуть сприйматися серйозно, коли багатосторонні інститути, які пропонують їх, самі не підписуються під цими стандартам відкритості, прозорості та не беруть участі в тому, що вони пропонують? Чому пошуки наступника Вульфенсона мають бути обмежені американцями (й особливо американцями, лояльними щодо певної політичної партії)? Чому процес пошуку відбувається за зачиненими дверима? Чи не повинні ці міжнародні державні інститути проводити пошук найкваліфікованішого кандидата, попри його расову належність, віросповідання, стать або національність?
Два імені, які спливали досі, — ймовірно, їм дали просочитися як пробним кулям, — викликають особливий неспокій. Щиро кажучи, з урахуванням важливості Світового банку обох кандидатів — заступника міністра оборони Пола Вулфовіца та колишнього генерального виконавчого директора компанії Hewlett-Packard Карлі Фіоріну — дуже суперечливо сприймають в усьому світі. Навіть якщо згідно з чинною угодою американський президент має право призначати голову Світового банку, то успіх цієї організації залежить від упевненості в ньому інших людей у багатьох країнах світу. Але чи можна в них вірити, якщо ні Вулфовіц, ні Фіоріна не мають необхідної освіти чи досвіду роботи у сфері економічного розвитку або фінансових ринків.
Звісно, слід визнати, що деякі з кандидатів, які висувалися в минулому, виявилися насправді кращими, ніж передбачалося, вони були на висоті, попри відсутність у них потрібної кваліфікації, але в будь-якому відкритому й об’єктивному процесі вибору їх би ніколи навіть не внесли до списку можливих кандидатів. Вони довели, що завжди існує шанс, що людина діятиме краще, ніж очікується. Але це не знижує ймовірність того, що хтось діятиме гірше, ніж від нього очікують, і ось чому найкращим методом стане пошук найкращого кандидата.
Є кілька абсолютно першокласних особистостей, які могли б зайнятися цією роботою, — це люди, котрі продемонстрували прекрасне володіння предметом економічного розвитку, яких відрізняє інтелект і особиста цілісність та які мають необхідні політичні й управлінські навички. Серед таких потенційних кандидатів колишній президент Мексики Ернесто Зеділло, доктор філософії з Йєльського університету, який сьогодні займається викладацькою працею й отримав величезну підтримку в передовій статті, опублікованій журналом Financial Times; це також Армініо Фрага, доктор філософії з Прінстонського університету, колишній голова Центрального банку Бразилії та Кемаль Дервіс, колишній віце-президент Світового банку, який у цей час викладає в Прінстоні і, будучи міністром фінансів, з успіхом впорався з однією з криз у Туреччині. І чому світ повинен вибирати з когось ще, хто калібром нижчий, аніж ці кандидати?
Для країн «великої вісімки» настав час міцнити свою демократичну риторику діями. Багато хто виступив проти США, коли вони намагалися розпочати війну в Іраку. Вони були праві у своїх скептичних поглядах щодо заяв про безпосередню загрозу від зброї масового знищення, що нібито зберігається в цій країні.
Те, що стоїть на кону тепер, не менш важливе: життя та благополуччя мільярдів людей у країнах третього світу залежать від війни з бідністю, яка триває в усьому світі. Вибір правильного генерала в цій війні, звісна річ, не гарантує перемоги, але вибір неправильного напевно збільшить ймовірність поразки.
Джозеф СТІГЛІЦ, лауреат Нобелівської премії в області економіки, професор економіки Колумбійського університету
