Чи вдалося Україні вповні скористатися шансом на модернізацію? Адже як свого часу економічну кризу, так і чемпіонат Європи з футболу більшість експертів і влада (до слова, різних «кольорів» і каденцій) намагалися інтерпретувати саме так. Євро-2012 — це шанс покращити імідж, відкрити себе світу, підняти туристичний потенціал; шанс збудувати європейську інфраструктуру: хороші дороги, стадіони, аеропорти; шанс відчути й показати себе в європейській сім’ї...
Відомий економіст, президент Центру економічного розвитку Олександр ПАСХАВЕР переконаний: не вдалося. Та й, на його думку, в умовах нинішнього рівня соціального порозуміння влади з народом «молитись футбольним богам» — марна справа. Одужанню української економіки, як і поліпшенню добробуту українців, на його переконання, заважає елементарне — прірва інтересів. Щоправда, в окремих випадках, як підкреслив Пасхавер в ефірі «5 каналу», шкурні зацікавлення влади таки збігаються з інтересами країни. «Але це тимчасово», — наголосив він у розмові з «Днем».
— Нещодавно ви сказали, що сьогодні «шкурницькі» інтереси влади в якомусь питанні збіглися з інтересами пересічного українця. У чому це виявляється і чим викликано?
— Навіть годинник, що стоїть, двічі на добу показує правильно. У політиці це буває, коли наближаються парламентські вибори. Ось влада й підкуповує населення активною соціальною політикою. Ну, хто буде проти підвищення пенсій і заробітних плат? Це стандартні способи передвиборної політики влади. Та чи означає це, що бюджетні гроші використано ефективно? Ні.
— Тобто те, що відбувається, не можна назвати проривом, якісним покращенням у соціальній політиці?
— Очевидно, що через два роки після приходу влада все ще не навчилася соціального діалогу. Вони — менеджери, які звикли вирішувати великі господарські завдання. Але на рівні держави немає суто господарських завдань. Усі вони — соціальні. Реалізація реформ у сфері легалізації заробітних плат, пенсійної і медичної сферах показала, що соціальні наслідки недооцінено. Байдужість до соціальних аспектів призводить до невдач. Чим би вони не займалися, все одно обростали протестами — як риба лускою. Саме час над цим замислитись. В основі такого технократичного підходу лежить традиція неповаги до особистості. Соціальні подачки замість раціональної соціальної стратегії — в рамках цієї традиції. Знаєте, мене приголомшив вислів одного з реформаторів від нинішньої влади, що, мовляв, радитися з підприємцями щодо Податкового кодексу — це те саме, що радитися з в’язнями про режим їхнього утримання у в’язниці. Як на мене, то ув’язнені теж люди, і їхня думка необхідна. Подібні заяви — від відсутності соціального чуття.
— А як ви оцінюєте процес реформ в Україні?
— Спостерігається активна бюрократична діяльність довкола реформ. Але системні реформи, що ведуть до верховенства права, захисту права власності та інших прав особистості, демонополізації, рівності можливостей, конкурентності у всіх сферах суспільного життя — з цими реформами не виходить. Очевидно, проблема не в заміні міністрів, а в паралізуючій суперечності публічних і неявних цілей владної політики. Неможливо водночас проводити системні реформи і заробляти на владі.
— Ви сказали, що коріння нинішніх економічних і соціальних проблем треба шукати в неповазі до особистості. А як так вийшло, що за 20 років незалежності повага до особистості так і не з’явилась?
— Для заданих історією традицій — це не такий уже великий термін. Навіть самоповага особистості сьогодні — це рідкісний феномен в Україні. Те ж саме можна сказати про повагу до державності і до закону. Загальна провина і вибіркове правозастосування — було сильним знаряддям радянської влади, і воно збережене нашою «демократією».
— Але ж прийшло нове покоління...
— Нове покоління прийде у владу, коли людям, не деформованим радянським тиском, мине по 40-50 років. Тоді, напевно, настануть зміни. Цьому посприяє розвиток громадянського суспільства, стимульований розвитком свободи в інтернеті. Свободу стає важче задушити. Ми бачимо її перші паростки — сайти, які прагнуть контролювати владу. Також радують спонтанні виступи людей не за свої індивідуальні інтереси. Це позитивно і вселяє надію на світле майбутнє України та вказує на зростання зачатків громадянського суспільства. Втім, майбутнє, як правило, обіцяє не полегшення життя, а лише зміну проблем.
— А чи вистачить сил, адже за 20 років практично нічого не змінилося?
— Цього я не знаю. Україна поки що не склала іспит на суверенітет і дієздатність держави. Чи складемо його в майбутньому, чи зуміє розвиток суспільства обігнати негативні тенденції? Це покаже історія.
— Тож виходить, що і всі українські уряди теж працюють без «дипломів»?
— Кожна влада має свої особливості. Судячи з публікацій у пресі, особливість нинішньої — створення паралельно формальній системі державного управління системи «смотрящих». Це для державної влади нова технологія. Раніше публічні і тіньові функції реалізовувались одними й тими самими офіційними чиновниками. І якщо є правда в подібних повідомленнях, то це не що інше, як криміналізація державної влади. Можливо, бурхливе зростання структур громадського контролю — реакція на нові технології влади?
— Наскільки ефективно Україна використала післякризовий період як стимул для системної модернізації економіки?
— Післякризовий період не став поштовхом до масштабної модернізації країни. Так само низький рівень технологій, така сама експортна сировинна орієнтованість, низька продуктивність праці. На третьому році відновлювального зростання не досягнуто докризових параметрів і, схоже, почалася стагнація. Це лякає, тому що після такого бурхливого падіння природним є відновлювальне зростання, а цього не відбувається. Несприятливі зовнішні чинники, гальмування європейської економіки не можуть пояснити наших внутрішніх проблем. На тлі оголошених реформ погіршуються міжнародні рейтинги легкості ведення бізнесу, економічної свободи, корупції тощо. Фактами тіньової монополізації ринків, насильницьким входженням у бізнес пістрявіє преса. За таких умов жоден нормальний інвестор не прийде працювати, хіба що на видобуток природних ресурсів. Але це інший випадок. Іноземний капітал піде навіть у країну людожерів для експлуатації природних ресурсів.
— А у нас вони залишилися?
— Людожерів — ми зжили, а ресурси залишились. Чорноземи, поклади шельфу, вугілля, руда та багато іншого, не такого «шумного».
— Чи використала Україна всі вигоди від проведення Євро-2012?
— Ні, і не могла використати. Спочатку передбачалося, що велику частину інвестицій принесуть приватні інвестори. Але звідки такі плани? Євро-2012 — це ж не газ і не нафта, щоб ризикувати грошима. Крім того, ніхто не скасовував відкатів, які лише зростали. Та влада й не любить інвесторів. Примхливі вони. За високих страхових ризиків інвестори приходять лише на надприбутки. Таким чином, від самого початку було безглуздо чекати, що цей гігантський проект буде реалізовано ефективно. Слава Богу, що Євро-2012 реалізували взагалі.
— Наразі Україна визначається, куди йти далі: у ЄС чи ж у Митний союз. Усидіти на двох стільцях не зможемо. А як ви вважаєте, як далі розвиватимуться події?
— Не знаю. Іспит на державність ми не склали. Як буде далі? Парадоксально, але дати відповідь на це запитання не зможе жодна влада. Це під силу тільки кожному з нас. Поки в розумінні кожного не буде чіткої і зрозумілої відповіді — результату не буде. Важливо також розуміти, що, обираючи той чи інший шлях, не можна вимірювати його економічною вигодою. ЄС чи МС — це цивілізаційний вибір, який вирішує, ким у результаті будуть українці і вся подальша наша історія, і чи буде вона взагалі. Кожен може заглиблюватись в історію і сучасність Західної Європи і Росії, отримувати уявлення про долі людей, уявляти себе і своїх нащадків у цих таких різних цивілізаціях.
