Президент, уряд та Рада прокричали про кризу, і січуть фішку про населення. А населення, за традицією, передусім знімає гроші, потім закуповує сіль та сірники, і, нарешті, заспокоюється в очікуванні кінця світу, який начебто відчувається, але не передбачається.
Зараз модно в кризі звинувачувати народ. Дійсно, якщо навіть без кризи народ забере з банків свої заощадження, криза почнеться неодмінно. Народ наш ще слабо читає з листа англійською або там французькою, так що черпати знання про кризу, що насувається, міг лише з рідної преси, а також із чуток, що нею поширюються. Ось Китай вирік у своїх засобах, що криза — мимо, і ніхто навіть не ворушиться з походом до банку за накопиченнями. У нас же ситуація за Федором Михайловичем Достоєвським — «через деякий час двері відчинили, і Розкольників опинився в передній квартирі чиновниці, старої — лихварки Олени Іванівни...», що було далі всім добре відомо, і як тут не ринутися в банки за своїми кровними. Вміють заспокоїти в Україні...
Нічого начебто не відбувається, а МВФ уже виділив $16,5 мільярда, та так швидко, й зі своїми рекомендаціями. До речі, пам’ятається, МВФ саме напередодні дефолту 1998 року в Росії терміново надав у кредит $22 мільярда і аналогічні рекомендації. Що з цього вийшло, можна прочитати в підручниках з економіки.
Якщо простудіювати рідні ЗМІ, то з’ясовується наступна картина. Зовнішній борг України становить $100 мільярдів, із них лише $15 мільярдів — це борг держави, а інші $85 мільярдів — борг приватного сектора. Золотовалютний запас НБУ — $34 мільярда. Біржа через недорозвиненість не рахується. Виходить, що криза в повному об’ємі — також мимо. Зачекайте, виходить, що своїми золотовалютними запасами Україна спокійно покриває свій зовнішній борг. А чи не від того так швидко підметушився МВФ, що й зовнішній борг, і виданий кредит — гарантований НБУ, а не героїчними зусиллями уряду.
Таким чином, незрозуміло, як саме держава збирається вирішувати проблему боргу $85 мільярдів приватного сектора. Ось ця проблема саме і є кризою. Держава цілком може відмежуватися від цих боргів. Мовляв, порятунок потопаючих не державна справа. Але ось довіра... Адже ліцензії видавала держава, а значить і відповідальність на ній, а власники банків люди не сторонні, пізнавані, шановані. Значить, затягуватимемо пояси не заради світлого майбутнього, а заради приватного сектора. Таким макаром довіру народу до держави не відновити. І немає сенсу напускати тінь на пліт. Щодо металургійної, хімічної промисловості, машинобудування, то неконкурентні ціни не від кризи. А від непомірного зростання цін на бензин, газ, електрику, транспортної складової та продуктів харчування, непомірної приватизації. Повної відсутності державного регулювання, в надії на помилкову тезу, як довела ця ж криза, що ринок сам себе відрегулює. Відсутність реформ в освіті, медичному обслуговуванні, пенсійному забезпеченні. Це не світова криза, це ж, ви бачите, — внутрішній кавардак.
Зрозуміле одне, що кожний з учасників, будь то приватні банки, фірми тощо, підійшли до кризи різними шляхами — економічними, політичними, помилковими або, як у нашому випадку, як «сніг на голову», але вихід із неї можливий лише один — політичний.
Хто сьогодні в Україні здатний ухвалити політичне рішення? Вгадайте з трьох разів. Президент, уряд чи парламент? Ніколи не здогадаєтеся, а тим часом це — недовіра до держави, що намагається рятувати банки, що прогоріли за рахунок зовнішніх позичань, бюджету та рекомендацій МВФ.
Необхідні політичні рішення — важкий, але вимушений вибір із трьох складових. Намагатися йти з ЄС, який уже обмежив розв’язання проблем кризи межами Шенгена, самостійно або з країнами СНД, з аналогічною економікою. Без прийняття позначених рішень заходи з так званої мінімізації впливу кризи, безсильні. Стабілізація банківської системи, одна з основних умов видачі кредиту, неможлива сама по собі. Тимчасова стабілізація гривні не вирішує проблем економіки та обслуговування $85-ти мільярдного боргу. А політичні рішення в Україні приймати нікому.
Або вибори, або дефолт. Або те та інше одночасно...
