Україна завершує переговори щодо створення зони вільної торгівлі з Європейським Союзом. Попри якісний прорив в україно-європейських стосунках для вітчизняного виробника відкриття внутрішнього ринку має низку ризиків, передовсім пов’язаних із конкурентною несумісністю експортних моделей європейської і української економік. Крім того, криза вимушує ЄС шукати додаткових джерел реструктуризації своїх фінансових інститутів і, в умовах падіння внутрішнього попиту, можливості доступу до ще «вільних» ринків. Для України спонтанне відкриття внутрішнього ринку може призвести до втрати кількісних показників існуючої бюджетно-центристської економіки. Фактично це означає збереження експортно-сировинної, відчуженої від внутрішнього виробника і споживача економіки, повністю залежної від зовнішньої кон’юнктури і зовнішнього попиту. Якщо впродовж минулих 20 років можна ще було якось протриматися на радянській індустріальній спадщині, то зараз продовження політики технологічної консервації вже неможливе унаслідок морального виснаження радянського індустріального ресурсу і втрати конкурентних переваг. Тому першочерговим є питання не стільки пошуку і адаптації, скільки імплементації ефективної моделі економічного зростання.
Останнім часом експерти, аналізуючи реформаторський досвід держав Латинської Америки і країн східно-азіатського регіону, виділяють дві моделі модернізаційного стрибка — формування внутрішнього ринку з опорою на імпортозамінні виробництва і переорієнтація національних економік на експортно-орієнтовані високотехнологічні виробничі комплекси.
Вибір першої моделі латиноамериканськими державами був обумовлений тим, що країнам цього регіону було необхідно вирішити три базові завдання: звільнитися від тягаря постколоніальної, переважно сільськогосподарської економіки, провести індустріалізацію в межах стратегії «наздоганяючого розвитку» і запустити внутрішній ринок. У результаті економічних перетворень, проведених в 30—50-ті роки, були реструктуризовані аграрні економіки, фактично з нуля створені цілісні промислові кластери, сформований клас національних підприємців і внутрішніх інвесторів. Проте в середині 70-х років стало очевидно, що темпи зростання внутрішнього промислового виробництва, яке спостерігалося на початку реформ, значно сповільнилися і вже не приводили до бажаного економічного ефекту. Крім того, повна закритість внутрішніх ринків провокувала зростання зовнішньоекономічних зобов’язань і структурних перекосів національних економік. Негативним чином позначалася бюрократична зарегульованість бізнесу, повністю залежного від політичних рішень, адміністративних регулювальників і диктату навколополітичних угруповань лобістів.
Що характерно, довгострокові інвестиції залишалися монопольною прерогативою держави, адже реалізація великомасштабних структурних проектів була можлива лише за умови тотальної участі держави в економіці. При цьому домінування державної власності в структурі промислового виробництва значно гальмувало економічний розвиток. Виявилось, що стратегія імпортозаміщення може використовуватися лише як додатковий інструмент, але ніяк не самоціль економічної політики. Тобто структурні реформи були необхідні, але не були достатніми. Та й ставка на стратегію «наздоганяючого розвитку» не принесла бажаних плодів: мобілізація фінансових, трудових ресурсів під егідою держави врешті-решт вирішувала проблему інфраструктурної модернізації, але одночасно обмежувала ділову ініціативу і потенціал приватного сектору. Тому такі країни, як Бразилія, Мексика, Чилі і Аргентина були вимушені перейти до другого етапу реформ і почати інституційні перетворення — відкриття ринків, лібералізацію податкової, митної, бюджетної і регуляторної політик. Таким чином, був узятий курс на створення і зміцнення інституційного середовища бізнесу, автономного від внутрішньополітичної, лобістської і електоральної кон’юнктури.
У свою чергу, східноазіатські держави вибрали іншу стратегію, зробивши ставку на модель швидких структурних зрушень, частково закриваючи внутрішні ринки. Така тактика дозволила, з одного боку, провести структурну і технологічну модернізацію економік, визначити і розвинути «проривні» галузі національної промисловості і, завдяки створенню ліберального інвестиційного клімату, залучити значні західні інвестиції. Відкритість економік сприяла швидкій і ефективній приватизації, формуванню широкого шару дрібних і середніх приватних власників, лібералізації інвестиційного, митного і податкового законодавства. У результаті в гранично короткі терміни була створена сучасна конкурентна бізнес-інфраструктура, спрямована на стимулювання і реалізацію довгострокових інноваційних проектів.
Напередодні створення зони вільної торгівлі з ЄС Україна також шукає відповідь на питання про вибір ефективної моделі економічного зростання. Необхідно одразу відзначити, що українська економіка, на відміну від латиноамериканських, після здобуття незалежності не була сільськогосподарською, хоча і технологічно, й експортно орієнтувалася на ринки колишніх союзних республік. Україні не було потрібне проведення індустріалізації. Щодо цього найбільш оптимальною для нашої країни є східноазіатська модель технологічної модернізації, що успішно реалізовується на Тайвані і в Південній Кореї.
Для України сьогодні актуальнішою є проблема технологічної реструктуризації і подальшої капіталізації економіки, зокрема формування і вкорінення основних ринкових інститутів і класу масового приватного власника, а як наслідок — переформатування під вимоги інноваційного розвитку принципів бюджетної, податкової і соціальної політики. До невирішених проблем можна додати законсервовану радянську модель оплати праці, низьку мобільність ринку робочої сили, незахищеність прав інвесторів і відсутність ринкових інструментів масового інвестування. До того ж малий об’єм внутрішнього ринку обмежує можливості впровадження сучасних технологій і реалізацію продукції, необхідної для покриття інвестицій. Тому виникає питання про конкурентостійкість української економіки, тим більше що низька купівельна спроможність населення не зможе «поглинути» приплив європейських товарів.
Український підприємець в умовах поганого інвестиційного клімату не зацікавлений в реалізації великих і довгострокових бізнес-проектів. Простіше отримати «швидкі прибутки», здатні покрити фінансові, технологічні, інвестиційні, а головне — політичні ризики. Орієнтація лише на внутрішній ринок і пріоритетний розвиток імпортозамінних виробництв не вирішує повністю проблему інноваційного оновлення економіки. Необхідні інституційні реформи, стратегія вбудовування в європейські технологічні ланцюжки, програми розвитку промислових кластерів, формування інвестиційних циклів для заміщення старої пострадянської соціально-економічної інфраструктури на нову, сучасну європейського рівня.
АВТОПРОМ: ГОТОВНІСТЬ ДО РИВКА
З інтеграцією в європейський економічний простір Україна як торгівельна країна, з одного боку, отримує великі переваги для виходу на нові ринки, з іншого — постає важливе питання, як захистити національного виробника, який вимагає як державної підтримки, так і активних дій бізнесу, спрямованих на пошуки інвесторів для розвитку перспективних галузей і кластерів. Ця проблема 2011 року стала найгарячішою в адженді виробників і бізнесу. По суті, сьогодні бізнес бере на себе роль активних ініціаторів змін, пропонуючи заново оцінити потенціал секторів і галузей, нарешті узятися за довгострокові проекти в партнерстві з державою.
Одним з найбільш активних промоутерів інтересів національного виробника став автомобільний бізнес. Дійсно, до економічної кризи 2008—2009 рр. автопром забезпечував до 4% ВВП, а сума податкових відрахувань до бюджету сягала 7,5 млрд. грн. Водночас галузь не отримувала жодної підтримки з боку держави. Якщо поглянути на досвід європейських країн, то там автомобілебудування попри більш сприятливі економічні умови — дешеві кредити, високу купівельну спроможність — залишається одним із пріоритетних об’єктів державної протекціоністської політики. Той факт, що держава є активним партнером національних автовиробників, підтверджує досвід Німеччини, Франції, Польщі, а останнім часом і нашого найближчого сусіда — Росії.
Ситуація в автомобільній галузі цього року складається критична. Зменшення ставок митного збору з 25% до 10%, згідно з вимогами СОТ, понизило обсяги виробництва вітчизняних автомобілів 2010 року в 6 разів порівняно з 2008 роком. У свою чергу, це призвело до скорочення робочих місць у галузі майже вдвічі (з 36,2 тис. осіб до 18,3 тис. осіб). Ще 2008 року в структурі продажів 50% належало автомобілям українського виробництва, а в 2010 падіння майже двократне — до 27%. Крім того, сьогодні парк автомобілів в Україні найстаріший порівняно з іншими країнами СНД — 70% автопарку старше 10 років.
Протягом 2011 року український автопром активно виступав за збільшення митних зборів з метою збереження виробництва і вів дискусію з імпортерами, що були проти цієї ініціативи. Попри високий градус дискусій, винесення їх на сторінки ділових видань із залученням, так би мовити, думки споживачів, проблема більшою мірою звелася до того, що кожна зі сторін відстоювала свої економічні інтереси. Дискусії про швидкі високі прибутки сьогодні не лише недоречні, але вже несуть ризик для розвитку окремих галузей і секторів економіки. Цей головний урок економічної кризи 2008—2009 рр. потрібно швидше засвоїти.
Днями з Брюсселя прийшли хороші новини для виробників, зокрема, вдалося відстояти формулу 10+3+2, згідно з якою на майбутніх 10 років ввізне 10% мито знижуватися не буде, потім можливе продовження мита на 3 роки і за спрощеною процедурою на ще 2 роки. Продовжуються і переговори з СОТ про повернення мита на рівень 2008 року. Зважаючи на зазначені чинники, сьогодні проблема мит виходить на вищий рівень обговорення. На черзі стоїть питання вжиття комплексу заходів на рівні уряду, парламенту, виробників, що включають як визнання пріоритетності галузі, так і стратегії розвитку автопрому на наступних 10-15 років. До цього часу в Україні, окрім доручення Мінекономрозвитку розробити таку програму, жодної концептуальної роботи не проводилося. З урахуванням можливої формули з ЄС вже сьогодні необхідно почати формулювати програму розвитку автопрому-2025.
Країна вже визначилася з магістральною спрямованістю в європейські торговельно-економічні структури, що дає можливість довгострокового планування з опорою на єврофонди і технологічний імпорт. Якщо вже дивитися на мито у фокусі стратегування і таргетування, то воно дасть можливість вирішити декілька завдань. По-перше, це сигнал іноземним інвесторам до активізації переговорів з українськими партнерами, по-друге, це стимулювання створення автомобільних кластерів, дозавантаження існуючих потужностей. Можна нагадати, що у 2000—2007 рр., у період дії закону зі стимулювання виробництва автомобілів, український автопром мав щорічний темп приросту виробництва 30%. Темпи приросту за 7 років збільшилися з 12 тис. авто до 400 тис., що вивело Україну за об’ємом виробництва на 7 місце серед автовиробників ЄС.
Наступний етап — підтримка автопрому на державному рівні, що сприятиме відкриттю на території України світовими автомобільними корпораціями власних виробництв. Політика локалізації виробництва допоможе запустити повний цикл виробництва, залучити своїх фахівців і в подальшій перспективі вийти на створення конкурентноздатної вітчизняної моделі. Державна підтримка також повинна включати митні і податкові стимул-реакції для інвесторів. Наприклад, в Україні організація будівельного майданчика коштує утричі дорожче, ніж у Росії. Окрім цього, урядові гарантії повинні включати програми утилізації, пільгового кредитування.
Сьогодні в українському автопромі складаються унікальні умови для якісного ривка — збігаються інтереси держави, виробників і споживачів. В автопромі створено резерв потужностей на випуск 400—450 тис. автомобілів на рік, бізнес готовий до активних дії у галузі інвестицій, для держави з’являється можливість займатися не лише імпортозаміщенням, але й повноцінним технологічним розвитком внутрішнього авторинку, врешті споживач не бажає більше їздити на пострадянських, небезпечних, неекологічних авто, а вимагає авто європейського рівня. Не використовувати настільки унікальні можливості було б безглуздо. Як говорив римський історик Тіт Лівій — periculum in mora — зволікання смерті подібне.
