Такого на Донбасі і не пригадати: сигнал SOS подала економічна служба потужної шахти ім. Засядька, на складах якої накопичилося понад 70 тисяч тонн нереалізованого вугілля. Це донецьке підприємство зазвичай асоціюють із нардепом від Партії регіонів Юхимом Звягільським — у відомого діяча «старої донецької гвардії» зі збутом продукції завжди було безпроблемно. І раптом — така халепа.
Як повідомив виконуючий обов’язки генерального директора копальні Павло Філімонов, відвантаження продукції споживачам нині повністю припинилось. Головні претензії до видобутого вугілля — це нібито низька якість, яка не влаштовує коксохімічні заводи, та водночас зависока ціна. І те, й інше, за переконанням керівника шахти, не відповідає дійсності. Адже вітчизняні КХЗ будували свого часу з розрахунку якраз на донбасівські марки коксівного вугілля, зокрема найпотужніший Авдіївський коксохім багато десятиріч був зв’язаний у технологічний ланцюжок саме з шахтою ім. Засядька. Щодо ціни, то за даними Філімонова, імпортне вугілля, на яке сьогодні переорієнтовуються споживачі, обходиться в середньому в 227 доларів за тонну, майже удвічі дорожче вітчизняного.
ТУТ І НА КОЖНОМУ КІЛОМЕТРІ
Гостру проблему зі збутом відчули нині й інші вугільні підприємства Макіївки, Кіровського, Єнакієвого, Донецька. На шахтних складах маленького Дзержинська, який живе виключно вуглевидобутком, зібралося 75 тис. тонн палива, яке через довге очікування на покупця почало самозайматися та потроху тліти. Шахтарі, зрозумівши, що їх праця може буквально полетіти з вітром, оголосили передстрайковий стан та звернулися до вищих органів державної влади, погрожуючи масовим походом на Київ. Попередження подіяло: на початку липня уряд ініціював закриту нараду, де головних споживачів коксу (корпорації «Індустріальний союз Донбасу», «АрселорМіттал Кривий Ріг», ахметовський «Метінвест Холдинг», Дніпровський металургійний комбінат ім. Дзержинського та Донецький метзавод) зобов’язали викупити у вітчизняних виробників 1,645 мільйона тонн «зайвого» вугілля. Проте акція була вочевидь разового характеру та й стосувалася виключно копалень, що перебувають у державній власності, — орендному підприємству «Шахта ім. Засядька», наприклад, від того нічого не «світило».
Дивно, але попри гострий надлишок продукції український вуглепром продовжує активно нарощувати виробництво. Перше півріччя нинішнього року завершилося з високим показником у 42,7 мільйона тонн, і схоже на те, що до грудня буде досягнуто рекордний за всі роки незалежності рубіж у 90 мільйонів тонн.
«ПОСАДИТИ», ЩОБ ПРИХОПИТИ?
Приватизацію вітчизняного вуглепрому проголошували на пам’яті нинішнього покоління українців стільки разів, що й навряд чи хтось назве точний лік. Тим часом контроль над найпривабливішими об’єктами галузі тихцем-похапцем, без будь-яких конкурсів та конкуренції переходив до представників промислово-фінансових груп, близьких до влади. Нині держава, аби спекатися решток неліквідів, проголошує пільгові умови: у концесію приватникам пропонують цілі виробничі об’єднання, а з 2013 року, як заявив очільник Фонду держмайна Олександр Рябченко, шахти взагалі виставлятимуть на кін за символічною ціною в 1 гривню. Та ажіотажу серед потенційних покупців не спостерігається. Адже модернізація старих занедбаних копалень, як одностайно констатують галузеві експерти, потребує багатомільйонних вкладень, які, цілком вірогідно, ніколи не «відіб’ються».
За таких умов «нові донецькі», що піднялися та набрали сил останнім часом, все частіше накидають оком на привабливі вугільні активи представників «старої гвардії» регіону. Яскравий приклад того, як це робиться, дала боротьба за «Макіїввугілля». Як не пручався генеральний директор цього, формально ще державного, об’єднання Станіслав Толчин, кидаючи на захист своїх інтересів слухняні профспілки, ініціюючи масові публічні акції, — під тягарем звинувачень у значних фінансових зловживаннях довелося покинути насиджене крісло й терміново відбути за кордон. Але годі було відступитися від керівної посади, як і відкриті кримінальні справи дивним чином випарувалися, і навіть знайшлася для Толчина нова посада — в апараті давнього знайомого, нині черкаського губернатора Сергія Тулуба.
Сьогодні 9 шахт, що складають «Макіїввугілля», ударними темпами готують до приватизації. Не на репортерський диктофон галузеві фахівці твердять, що робиться це в інтересах новооформленої групи, яку прийнято іменувати «Сім’я».
Не менш звабливо для такої «приватизації другої хвилі» виглядають донецька шахта ім. Засядька, «Красноармійська-західна №1», контрольована Віктором Нусенкісом, а також «Краснолиманська» Зіновія Пастернака й низка інших. Позаяк Росія (це підтвердив недавній візит до Криму Володимира Путіна) в питаннях ціни на газ поступатися не налаштована, вітчизняну господарку таки очікує масовий перехід на базовий український енергоносій — вугілля. Це обіцяє власникам «просунутих» копалень фантастичні прибутки, в боротьбі за які всі засоби, треба розуміти, використовуватимуться. Хоч би й організація штучної кризи перевиробництва: чом би не загнати уподобане підприємство в боргову яму, збити його вартість, а потім вже затіяти «рятівне» поглинання.
«У цьому небагато чесного бізнесу, не кажучи вже про мораль», — певно, скаже хтось. Що ж, згадаймо: нинішні власники найбільших шахт Донбасу також далеко не завжди діяли в межах правил.
Теоретично існує ще один варіант розвитку подій. Його озвучив Герой України, бригадир прохідників шахти ім. Засядька Микола Жауров: «Нашому уряду варто задуматися. І Президент мусить натиснути кнопку, інакше її натиснемо ми — робітничий клас». Проте, як відомо, кращі часи шахтарського руху на Донбасі безповоротно минули.
