Соціально-економічна криза, що не бажає здавати свої позиції в Україні, викликає природні питання про можливість використання досвіду країн, чиї економічні досягнення зазвичай характеризуються словом "диво".
Звичайно, за умов розпочатого передвиборного марафону, важко очікувати ефективних дій органів державної влади й керівництва, які б носили довготерміновий конструктивний характер. Мабуть, справа йтиме накатаною колією. Традиційні й наперед приречені пошуки "свого українського шляху", що демонструють лише хуторянську обмеженість, перемежовуватимуться сліпим копіюванням зарубіжного досвіду без урахування національних реалій.
Є ще одна особливість, характерна для нинішнього етапу розвитку України: будь-який закордонний візит вищого керівництва країни обов'язково оголошується "проривом" у стосунках з цією країною. А потім йдуть заяви про необхідність використання досвіду саме цієї країни.
З урахуванням досвіду міжнародних валютно-кредитних установ, в Україні вбачається цілком логічним першочергове використання в нас досвіду, скажімо, країн Латинської Америки, які реформувалися під наглядом цих організацій. Через це не викликає питань і фактичне ігнорування Україною досвіду деяких постсоціалістичних країн, у тому числі й наших найближчих сусідів. У цього, швидше за все, є причини суб'єктивного характеру. Але ж саме в таких країнах вже пройшли адаптацію методи й засоби виходу з кризи. Разом з тим саме неупереджений аналіз досвіду виходу з кризи сучасними економічно розвинутими країнами дозволяє виділити раціональне зерно. Історія другої половини ХХ сторіччя - це багато в чому історія численних спроб економічних реформ. Вони проводяться й країнами з розвиненою ринковою економікою. В усіх на пам'яті заходи, пов'язані з оживленням економіки США, Великобританії та інших країн. Навіть самі назви нагадують про часи й про політичних лідерів, з чиїми іменами пов'язані перетворення: рейганоміка, тетчеризм.
Не менше приводів для прийняття ухвал про реформи є й у найбідніших держав - там пов'язують з ними надії на подолання злиднів, вихід на конкурентні позиції в світі, посилення своєї ролі в системі міжнародного поділу праці.
Цінність світового досвіду для України полягає саме в можливостях пошуку як негативних, так і позитивних прикладів. Мабуть, зараз найбільш актуальним є досвід проведення президентської виборчої кампанії в Росії, коли гігантські фінансові ресурси було кинуто на обслуговування кланових політичних інтересів. Цілком очевидно, що саме це відкинуло російське народне господарство назад у економічному розвиткові. Також до негативного досвіду належать результати залежності країн Латинської Америки від міжнародних фінансово-кредитних установ. Невдалими були спроби деяких латиноамериканських країн впровадити ідеї імпортозаміщення. Але саме в цих країн можна перейняти й чимало позитивного. Йдеться про заходи з попередження відтоку капіталів, що застосовувалися в Чилі. Хоча в багатьох інших країнах це дало негативні результати. В цій країні - єдиній з країн регіону - дала добрі результати й жорстка монетарна політика.
Але, попри це, нам здається більш привабливою модель побудови відкритої економіки, яку було запроваджено в Сінгапурі, Південній Кореї, Тайвані. Там з самого початку відмовилися від стратегії імпортозаміщення, що могло призвести до довготермінового зниження ефективності економіки внаслідок недооцінки потенціалу міжнародної спеціалізації виробництва. Економічне піднесення й, навіть, бум був забезпечений завдяки вдалій податковій і фінансовій політиці, що сприяла встановленню сприятливого клімату для підприємництва, а також притокові капвкладень до цих країн.
Більш ніж цікавим є досвід реформ у Японії. Для нас повчально, що в цій країні дуже велика частка національного прибутку спрямовувалася на накопичення (навіть у 90-х роках - до 40%). Позитивну роль зіграли для країни вранішнього сонця й зовнішні чинники. Скажімо, США, намагаючись прив'язати японську економіку до себе, допустили японські фірми до передової західної науково-технічної інформації.
Важливе й те, що на керівні посади в Японії висувалися компетентні люди, здатні взяти на себе відповідальність за ризик. На відміну від України, в Японії дуже серйозна увага приділялася сфері освіти. Більше 30% випускників середніх шкіл там продовжували навчання в інститутах, що сприяло впровадженню досягнень технічного прогресу й структурній перебудові промисловості. Цієї мети було досягнуто, не в останню чергу, завдяки урядовій підтримці пріоритетних напрямків: електронних комунікацій, робототехніки, точного машинобудування, біотехнологій тощо.
А скільки було в Україні розмов про необхідність "виховання справжнього власника", відповідального за результати господарської діяльності. Ніхто не заперечує, що такий власник потрібен, але за наших умов це обернулося досить збоченими формами особистого збагачення. Приміром, у Китаї, що значно перевищує Україну за кількістю населення, територією й економічним потенціалом, ставлення до проблем реформи було більш зваженим. У центр уваги там поставили малу приватизацію, особливо в торгівлі. Великомасштабна приватизація взагалі не розглядалася як необхідний інструмент реформ.
Природно, йдеться не про заперечення необхідності широкомасштабної приватизації в Україні. Але успіху можна буде досягти лише в тому випадкові, якщо розглядати її не як самодостатню мету, а в соціально обгрунтованому вигляді при серйозному опрацюванні завдань, що стоять перед нею.
Таким чином, очевидним є той факт, що майбутні вибори ВР та президентські виключають можливість нормального відродження народного господарства України з використанням світового досвіду виходу з кризи. В кращому випадкові, економіку вдасться довести до жвавого передвиборного стану, хоча засоби й джерела його досягнення залишаються загадкою. Й, навряд чи, це сприятиме виходу України з соціально-економічної кризи. В той же час, можливості стабілізації ситуації в державі є. Сподіватимемося, що з часом можна буде знайти ілюстрації, гідні "українського дива". А на природне питання - "коли?", цілком можна дати таку ж природну відповідь.
