Цей лист прислала наш громадський експерт з Новомосковська, журналістка Ганна ЮРЧЕНКО. Після перемоги в першому турі конкурсу «Експерт «Дня», в якому вона посіла третє місце, Ганна Андріївна — наш постійний автор. Її роботи завжди пронизані болем за просту людину, яка «не п’є, не краде і від держави захисту й допомоги не чекає». Спроба журналістки простежити, чим обертається для пересічного мешканця і для всього народного господарства обіцянка великих заробітків за збір кольорового металу, нам видалася цікавою, і ми пропонуємо її матеріал нашому читачеві.
Крадіжка металевих виробів і всього, що схоже на метал, стала для України справжнім лихом. Бажання окремих ділків нагріти руки на торгівлі кольоровими металами зробило нас заручниками ситуації, коли вже й миску чи відро у дворі не залишиш, якщо ти мешкаєш у приватному будинку, ні в колективному господарстві добра не вбережеш — адже до кожного цвяха охоронця не приставиш. Отримала я нещодавно листа від мешканки одного з сусідніх сіл: у неї винесли з подвір’я всі до єдиної залізяки. Підставку, з якої курей годувала і яку ледве можна було відірвати від землі, і ту потягли. Бідолашна благає про одне: «Розкажіть про це людям. Нехай хоч інші не стануть жертвами злодіїв, що вже зовсім розперезалися. Нехай ховають усе і зачиняють, нехай пильнують». Хоч, як правило, злодії ці свої, українські, домашні. Безкарність і почуття вседозволеності породили армію всепоглинаючих хижаків. Лізуть до чужих дворів, дач, городів не тільки бомжі та бродяги, вдирається не в свої двері метка молодь, не знаходячи чималій силі гідного застосування, пияки та публіка без певного роду занять, забута державою і приречена на самовиживання.
Відсутність елементарного контролю, відчуженість влади від проблем пересічних громадян наблизили нас до межі, коли можна викидати лозунг: «Захищайся, хто як може!» Приятелька розповіла дику історію, що відбулася в Росії, де проживає її брат. Він — дачник, має невеликий клаптик землі, на якому вирощує овочі та фрукти для своєї родини. Разом з іншими членами садово-городницького товариства вони охороняли свої наділи і в один із днів спіймали злодія. Його прив’язали до стовпа і скликали загальні збори. Зійшлися всі і одностайно ухвалили: облити зайду бензином, а потім підпалити. До правоохоронних органів ніхто й не подумав звертатися, всі вже давно зрозуміли, що марно: тебе замучать, засмикають з’ясуваннями та протоколами, а із злодюжки — як з гуски вода. Як вирішив народ, так і зробив. Учинили самосуд. І, що характерно, після цього як рукою зняло, крадіжки припинилися.
Отака притча. Жорстоко? Так! А хіба не жорстоко прирікати людей на такі кроки?
Який же урок із вищевикладеного? Висновок у тому, що влада власною бездіяльністю чи, ще гірше, імітацією діяльності провокує нас на протиправні, нецивілізовані вчинки, що межують з дикунством. Нам не залишили вибору. Або ми самі себе захистимо, або знахабнілий люмпен поглине нас, тих, хто ще борсається, видирається, не здається, не п’є, не краде, на голови іншим не вилазить і від держави захисту та допомоги не чекає — сенсу все одно ніякого.
У скрутному становищі опинилися члени агрофірми імені Горького, що в Миколаївці Новомосковського району. Літо, спека. Без дощувальних установок, що допомагають рятувати урожай, не обійтися. Тут вони знаходяться в робочому стані і діють всі як одна. Мабуть, у цьому плані горьківці — останні з могікан, бо, на відміну від багатьох інших, зберегли колективне добро. Проте змушені миколаївці при кожній установці сторожа ставити. Збитки господарству завдаються величезні. Як розповів інженер- гідротехнік ТОВ «Агрофірма імені Горького» Василь Хохотва, вони обчислюються сотнями тисяч. Те, що знімають злодії, коштує величезних грошей, а вони здають це за п’ятірку-десятку, лише б на пляшку вистачило. Селянам же купувати доводиться все необхідне за живі гривні, та ще й спробуй дістань потрібну деталь — заводи і цехи або не випускають такого, або взагалі простоюють. А на питання про взаємодію з міліцією, дільничним Василь Степанович парирував: «А який сенс?! Минулого літа впіймали двох мисливців за колективним добром. Склали купу паперів, описів, з мене як з потерпілого ледве чи не відбитки пальців брали, а результатів — нуль. Украденого до господарства не повернули, винних не покарали».
Шість років Василь Хохотва займається в господарстві зрошуванням, за що і звуть його селяни «Водяним Богом», відповідає за кожну дощувалку, трубу, за кожний вентиль чи кран. І хіба може спокійною лишатися душа, коли добро виносять із-під носа?
Безумовно, миколаївці мають право апелювати до органів внутрішніх справ. Та дільничні тут змінюються частіше, ніж пори року. Тепер прислали начебто хлопця серйозного, але він також житлом у Миколаївці не забезпечений, живе у Казначіївці, на свою територію навідується наїздами. Щось станеться — шукай представника влади, де сам знаєш. Тим більше, що їх прийнято залучати до всіх районних заходів. Вище начальство виходить, певно, з позиції: там вони потрібніші. Однак нам тут, внизу, набагато все видніше. От зі свого видноколу ми й звертаємося до тих, хто за хмарами знаходиться: «Шановні мужі держави! Який грунт потрібно створити в Україні, щоб були ухвалені першочергові закони, необхідні для життєзабезпечення країни, для запобігання її розкраданню? На спекуляції металами наживаються окремі ділки, а потерпає від цієї комерції вся Україна. То невже ж ми, всі разом взяті, варті менше, ніж один-два верткі пацани? Не віриться! Переконайте нас у протилежному».
