Після переходу до ринкових відносин Держпатент України отримав унікальну
можливість створити передумови для формування заможного соціального прошарку
із числа винахідників і раціоналізаторів за рахунок доходів, отриманих
ними від використання їх власних розробок, а також виключних прав на них.
Однак цього не сталося. Тисячі винахідників, скориставшись новою нормативною
базою, якою 1992 року в Україні введено патентну систему, не змогли в умовах
гіперінфляції передбачити всіх наслідків від переведення авторських свідоцтв
СРСР на винаходи в патенти України і втратили свої права. Втратила на цьому
й держава.
Тим часом за рахунок використання простих економічних регуляторів міжнародний
капітал отримав практично монопольний доступ на дешевий ринок інтелектуальної
власності України. Не випадково відповідальні особи Держпатенту України
за фінансової підтримки різних міжнародних організацій і з власної ініціативи
регулярно виїздять за кордон. Проте оприлюднених програм, які конкретизують
положення Концепції розвитку державної системи охорони промислової власності
в Україні, досі немає.
Це, зокрема, призводить до того, що непідготовлені в правовому відношенні
заявники та власники прав на об’єкти промислової власності (ОПВ), не володіючи
інформацією щодо поточної кон’юнктури на ринку, а також не маючи аналітичних
прогнозів у цій сфері і не вміючи спланувати свої фінансові можливості,
втрачають цінності, надбані багатьма роками тяжкої творчої праці. У цій
ситуації Держпатент України зобов’язаний забезпечувати ширші, ніж нині,
можливості щодо строків і умов проведення сплати зборів. Наприклад, як
це передбачено у патентному законі Німеччини.
Сьогодні розміри зборів для національних заявників і власників ОПВ порівняно
з іншими країнами досить низькі, але, враховуючи низьку середню заробітну
плату українських громадян, вони й дуже високі. Іноземні громадяни або
особи без громадянства сплачують в Україні збори в доларах США в розмірах,
які набагато перевищують розміри зборів для національних заявників. На
вимогу міжнародного співтовариства невдовзі у нас мають бути введені єдині
розміри зборів, що, безумовно, призведе до їх збільшення для національних
заявників. Якщо не розробити певну систему пільг, цей крок призведе до
ізоляції значної частини заявників (через відсутність у них особистих коштів)
і до втрати ними виключних прав на значну частку охороноспроможних ОПВ.
Престиж інженерних і наукових професій нині в Україні досяг небезпечно
низького рівня. Тому найближчим часом розраховувати на появу в державі
талановитої молоді не доводиться. Як наслідок можна прогнозувати істотне
зменшення кількості та зростання вікового цензу вітчизняних винахідників.
Таким чином, нині й у найближчій перспективі діятиме лише старше покоління
творців нового. І виникає питання: як зберегти його творчий потенціал без
державного протекціонізму?
Між Україною та Російською Федерацією в 1993 році досягнута міжурядова
Угода у сфері охорони промислової власності. Відповідно до неї українські
заявники в Росії та російські заявники в Україні користуються правами вітчизняного
заявника щодо сплати зборів в Україні, а мита в Росії. Розміри платежів
(звичайно, невеликі) прийнятні. А от рівень активності українських заявників
на ринку інтелектуальної власності Росії набагато перевищує активність
російських заявників на українському ринку. Незважаючи на те, що російське
мито за подання заявки в сім разів вище за український збір, ця Угода дуже
вигідна українським заявникам. Що роблять російські політики? При підтримці
уряду Російської Федерації та за активної участі Держпатенту України обгрунтовується
ідея Євразійського патентного відомства (ЄАПВ) із центром управління в
Москві, де ставки патентних зборів сягають уже $800 за подачу заявки (тимчасово
до залучення України в цю організацію мито знижується на 80% — до $160
проти існуючого нині — $28). Чи вигідно це Україні? Звичайно, ні.
А як професійно російські патентознавці захищають інтереси вітчизняного
споживача! Наприклад, вони забезпечили йому й надалі право користуватися
у Російській Федерації загальновідомою в СРСР назвою лікувального препарату
ацетилсаліцилової кислоти — «АСПІРИН». Наш Держпатент віддав виключні права
на цей товарний знак на українському ринку іноземцям.
Дуже болючою є проблема статусу патентних повірених, котрі, як правило,
представляють інтереси заявників та власників ОПВ у судових інстанціях.
Вони не атестовані через Мін’юст як адвокати чи офіційні експерти з питань
інтелектуальної власності і не мають сертифікованої спеціальності. Тому
судді не завжди визнають їх право захищати інтереси клієнтів. Мін’юст фахівців
у цій сфері не готує.
З огляду на це було б варто використати досвід німецьких законодавців,
включивши до наших законів щодо охорони прав на об’єкти промислової власності
специфічні процедури захисту й надати повноваження спеціальній незалежній
від Держстандарту Апеляційній палаті розглядати окремі правові питання
під час досудового розгляду.
Внаслідок пасивної позиції Держпатенту центр процесу оцінки нематеріальних
активів нині перемістився до приватного сектора економіки. Натомість Комітет
тепер шукає собі роботу й намагається вклинитись у процес контролю за атестацією
спеціалістів — оцінників у цій сфері, а також аудиту проведених оцінок
проектів уповноваженими особами, хоча проводити ці роботи не є функцією
цього відомства, яке не має атестованих фахівців.
Поки що напрямки розвитку в Україні цієї перспективної сфери ринкової
економіки в основному залежать від волі обмеженого числа високопоставлених
осіб, яких при наших злиднях елементарно можна «переорієнтувати», і не
завжди у державних інтересах.
