Напередодні важливих історичних дат прийнято підбивати певні підсумки. Цьогоріч таким найважливішим історичним рубіконом для нашої держави буде 24 серпня, коли святкуватимемо 20-річчя незалежності. Чому Україна обрала шлях «дикого капіталізму» на початковому етапі свого становлення? Які управлінські помилки призвели до того, що сьогодні тільки невеликий прошарок людей почувається в економічній і соціальній безпеці? Та чи правильна траєкторія економічного руху сьогодні задана владою? Про це та багато іншого в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» розповів доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, радник з макроекономічних питань екс-прем’єр-міністра Євгена Марчука Трохим КОВАЛЬЧУК.
— Трохиме Тихоновичу, незабаром Україна святкуватиме двадцятиліття своєї незалежності. За цей короткий в історичному вимірі відрізок часу відбулося багато подій і процесів, загальним знаменником для яких є абсолютна істина: «Ми — Держава!» Два десятиліття — цілком достатній строк, щоб припинити посилання на «тяжкий спадок» і тверезо оцінити досягнуте в державному будівництві загалом й економічному зокрема?
— У цьому питанні не варто доходити до крайнощів і подавати все у «фарбах Рембрандта», тобто малювати зовсім уже похмуру картину. Попри всі негативи й помилки історично короткого часу незалежного існування України його не варто оцінювати як однозначно невдале. Не можна вважати лише історичною випадковістю відсутність внутрішніх збройних конфліктів, наявність високого інтелектуального потенціалу, збереження територіальної цілісності, зрештою, самої суверенної державності. Надто багато причин могли зумовити втрату будь-якого з цих моментів і навіть усіх одночасно.
— У буденному житті українці значно менше переймаються політичною боротьбою, ніж можна висновувати з телевізійних передач і газетних публікацій. Їх більше хвилює купівельна спроможність власного гаманця й перспективи збереження (якого б не було, але досягнутого) добробуту.
— Так. Життєвий рівень сьогоднішнього пересічного українця, на перший погляд, виглядає навіть пристойним, якщо перебувати у великих містах. Деякі зовнішні атрибути на зразок розкішних маєтків у передмістях, мобільних телефонів у школярів початкових класів, переповнених сучасними престижними автомобілями вулиць і магазинних вітрин із найдорожчими товарами взагалі можуть створити уявлення про процвітання. Водночас на тлі загальної неприхованої розкоші незначної частки громадян виділяється тотальна бідність навіть працюючих українців. Киянин і житель поліського чи причорноморського села в соціальному вимірі різняться настільки, що здається, ніби живуть вони в різних країнах. А це — ознака «дикого капіталізму».
— Чи була Україна на старті своєї незалежності приречена йти шляхом «дикого капіталізму»? Чи був шанс на інший шлях розвитку?
— Оскільки газета «День» упродовж багатьох років є об’єктивним виданням (що й зумовлює вагомий рівень читабельності), то буду прагнути відповідати на ваші запитання також максимально об’єктивно. У відповідь на це запитання так і хочеться вимовити, навіть вигукнути: «Ну звичайно ж, шанс був!» Насправді ж у суспільстві, як і в природі, ніщо не відбувається завдяки лише бажанню. За все необхідно боротися, і насамперед — за шанс піти цивілізаційним шляхом суспільного розвитку. На жаль, так не сталося. Із перших років незалежності Україна стала на шлях «дикого ринку».
— Що мається на увазі?
— Наша держава не зростала крок за кроком із нічого, а «відкололася», як уламок, від могутнього й самодостатнього своєю цілісністю політичного й економічного організму. Однак, не маючи розумного плану будівництва нового суспільства, нові можновладці спромоглася лише на руйнування старого укладу. Важко визнавати, але необхідно. Україна так і не створила власну ідеологічну концепцію політико-економічного розвитку, не визначилася з оптимальною моделлю державного устрою, не досягла єдності інтересів державного керівництва з народом. Усе відбулося навпаки. З’явилися суперечності (деінде, антагоністичні) як серед політичної еліти, так і між різними прошарками самого суспільства. У країні діють дві сотні партій і громадсько-політичних рухів, в ідеологічній спрямованості котрих не може розібратися вся політологічна наука, не говорячи вже про пересічного виборця.
— Ви говорите, що в нас усталився «дикий ринок». Водночас держава й ринок аж ніяк не можуть (не повинні) бути взаємозамінними категоріями, чи не так?
— Цілком згоден. Ринковою може бути тільки економіка, система господарювання, а не держава чи суспільство. Адже держава — це вельми складна система політичних, організаційно-управлінських, соціально-економічних, морально-етичних комунікацій. Ринок попри те, що є найвагомішим досягненням людської цивілізації, за своєю суттю й атмосферою — явище жорстко прагматичне. Воно не визнає категорії «Вітчизна», «соціальна справедливість», «патріотизм» тощо. Їх за своєю суттю має відстоювати держава, запроваджуючи відповідну ідеологію та адекватну економічну політику.
— Таким чином, ви стверджуєте, що сформована на теренах України ринкова економіка — результат хибної моделі стосунків бізнесу і влади (зокрема, в питаннях приватизації)?
— Як один із моментів — це так. Однак сьогоднішню ситуацію не можна пояснити лише стосунками влади й бізнесу. Як і процесами приватизації. Щодо останньої, то це вже справи минулих років. Практично найперспективніші й цінні об’єкти і навіть цілі галузі перейшли до приватних рук. Однак це не стало фактором економічних успіхів.
ЗАГАЛОМ УКРАЇНА МАЄ 120 МІЛЬЯРДІВ ДОЛАРОВОГО БОРГУ
— Тобто все набагато складніше. І все ж таки, що лежить в основі наших економічних невдач?
— Одним із вагоміших і дієвих факторів, що зумовили нинішні негаразди, на мою думку, є психологія тимчасовості, якою керувалися як великий бізнес, так і практично всі уряди. Історія української урядової, а отже, і владної чехарди — підтвердження цього. За часи президентства Леоніда Кучми, коли його повноваження були майже безмежними, реальний стан національної економіки фактично залежав від прем’єр-міністра. Водночас президент у разі невдоволення діяльністю очільника уряду міг у будь-який момент його замінити. І, до речі, користувався цим беззастережно, нерідко керуючись лише емоціями. Отже, твердо усвідомлюючи свою тимчасовість, кожен склад уряду йшов по позики до «добрих» сусідів, охоче брав у борг, знаючи, що його «керівний вік» дуже короткий, і розплачуватися за надані позики (і не лише за це) буде наступна команда. Практично кожен позичений долар, увезений в Україну, фактично зупиняв виробництво еквівалентного за вартістю національного продукту. У нас жоден цент із валютних кредитів не втілився в матеріальне виробництво: усі вони були нераціонально витрачені на поточні потреби або поповнили валютні резерви НБУ, доцільність утримання котрих у таких масштабах за межами України взагалі викликає багато запитань. У свою чергу, власники фінансового капіталу активно переганяли його в офшорні зони. У підсумку справи складалися таким чином, що накопичування внутрішніх (ще гірше — зовнішніх) боргів позначалося на національній економіці вкрай негативно.
— Дехто з опозиційних політиків заявляє, що загрожує небезпека фінансового дефолту. Яка ж насправді ситуація із зовнішніми боргами сьогодні?
— Не будемо втомлювати читача цифрами. Фінансово-боргова ситуація у країні на сьогоднішній день — украй складна. Загалом Україна має 120 мільярдів доларового боргу, тобто майже стільки, скільки створює економіка за повний рік. Зараз я маю на увазі не ВВП, оскільки даний показник переповнений статистичною «половою», а національний дохід, який є точнішим виміром річного здобутку.
— Якби український державний борг був інвестований у довгострокові вкладення, то його можна було б розглядати як позитивне явище?
— У тім-то й річ. Важливо акцентувати увагу не так на розмірах валютних боргів, як на коефіцієнті корисної дії від їх використання. Основним позичальником валюти для нас є Міжнародний валютний фонд. Із ним наша держава вимушена підписувати Меморандуми співпраці, які забороняють залучені кошти спрямовувати в реальний сектор національної економіки. І саме в цьому полягає причина згубного впливу нагромаджених валютних боргів. Парадокс у тому, що домовленості про надання чергових кредитів, особливо з МВФ, вважають великим досягненням, нібито не розуміючи, що ці кредити — не благодійна допомога, а звичайна комерційна операція, у якій кредитор переслідує передусім власні інтереси. Надання так званої кредитної допомоги дає змогу МВФ диктувати досить жорсткі вимоги стосовно формування і проведення економічної політики на теренах нашої країни. Така «співпраця» з МВФ неприховано демонструє очевидні ознаки неоколоніальності. Заяви ж про те, що співпраця з МВФ — «це позитивний сигнал для зарубіжних інвесторів» (Сергій Тігіпко), сприймається широким загалом як цинічний глум над реальністю.
БЕЗПРЕЦЕДЕНТНО ВИСОКА ВІДКРИТІСТЬ ЕКОНОМІКИ — ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА ПОЛІТИКИ ПОПЕРЕДНІХ РОКІВ
— Але ж ці кредити не надходять до бюджету.
— Ви маєте рацію. Так звані валютні позики МВФ і Світового банку цільовим спрямуванням обліковуються на рахунках НБУ і призначені виключно для поповнення його валютних резервів. Валютні ж резерви української держави (а це на сьогодні величезна сума — майже 38 мільярдів доларів) знаходяться на зарубіжних рахунках у формі цінних паперів США. Окремі з них мають на сьогодні «сміттєві» ознаки. Умови розміщення й використання валютних резервів повинні зацікавити главу української держави. Отримана інформація за умови її об’єктивності була б, м’яко кажучи, не дуже райдужною.
Що ж стосується ремарки про можливу загрозу фінансового дефолту, то я скажу парадоксальну річ. Це було б на руку національній економіці. Бо за таких умов так звані зарубіжні інвестори змушені будуть піти на серйозні поступки і значно лібералізують нинішні жорсткі умови валютних запозичень. Згадаймо приклад Аргентини, яка у свій час активно прислухалася до порад МВФ і в кінцевому підсумку вимушена була оголосити фінансовий дефолт. Відмовившись від контактів із МВФ, вона невдовзі поповнила список країн «Великої двадцятки». У разі ж продовження звичної боргової політики українську фінансову систему чекає системний дефолт. І це є навіть не передбаченням, а простою констатацією фактичного перебігу не таких уже й далеких подій. Безпрецедентно висока відкритість національної економіки — фатальна помилка державної політики попередніх років. Останні заяви М.Я.Азарова засвідчують назрілу й необхідну «тверезу» оцінку співпраці із суб’єктами Вашингтонського консенсусу.
— І все ж таки хотілося б почути, чи має незалежна Україна оптимістичний сценарій розвитку, скажімо, у найближчі роки?
— Усе залежить від нинішньої влади й насамперед від Президента країни. У мене нема сумнівів, що він прагне кардинальним чином змінити ситуацію на краще. І в цьому сенсі помічаємо обнадійливі кроки. Так, за надзвичайно короткий час розроблено і прийнято Основні засади внутрішньої і зовнішньої політики, а також затверджені Бюджетний і Податковий кодекси. А це нормативно-правові акти, юридичну силу яких і вплив на розвиток економіки важко переоцінити.
Розуміючи, що газетні шпальти не безмежні, стисло зазначу ще декілька напрямків, конче важливих для успішнішого поступу в наступні роки. При цьому для свої реалізації вони не потребують жодних бюджетних витрат. Навпаки, за умови їх реалізації влада значно покращила б фінансово-кредитну ситуацію у країні.
Дозволю наголосити на одному з очевидних резервів, який під тиском зарубіжних порадників не береться до уваги, а навпаки, подається у спотвореному вигляді. Йдеться про сприйняття проявів інфляції як нібито «найбільшого зла», із яким необхідно безкомпромісно й жорстко боротися. При цьому ключовою причиною інфляції в нас вважається кількість грошей, що знаходиться в обігу. Звідси породжується емісієфобія, тобто страх випустити в обіг ту кількість національних грошей, якої вимагають принципи здійснення Основних засад внутрішньої і зовнішньої політики.
— То що, українська влада повинна відійти від стратегії максимальних монетарних обмежень?
— Про це я й говорю. Адже такі позики й «інвестиції» насправді вигідні лише зарубіжному спекулятивному капіталу. Більше того, нами ігнорується світова практика, що виробила критерій, за яким визначається достатність грошової маси, необхідної для ефективного господарювання. Йдеться про так званий коефіцієнт монетизації, тобто відношення грошового агрегату М2 до ВВП. На середину поточного року грошова маса нашої держави за цим показником у кращому випадку наближається до 50%. В інших країнах цей же важливий показник на сьогодні є таким: Німеччина — 65 %; Франція — 69 %; Англія — 89 %; США — 110%; Японія — 116 %; Китай — 160%. Як бачимо, країни, економіка яких стабільно розвивається, дотримуються ключового принципу — достатнього наповнення економіки грошовою масою. Натомість в Україні штучно сформований гривневий дефіцит, зумовлений нав’язаним страхом інфляції. Ціна останнього — активне заповнення грошового дефіциту зовнішніми валютними позиками.
— Але ж інфляція може призвести до відчутних негараздів...
— Звичайно, грошова емісія являє собою певну потенційну небезпеку. Однак потенційна загроза, наприклад, від електричного струму аж ніяк не зумовлює відмови від його активного й повсюдного використання. Гроші — це «кисень» економічного організму, а нормальний грошово-кредитний обіг — його «капілярно-судинна» система. Штучне обмеження доступу грошової маси в економіку фактично зумовлює її параліч. Через це сьогодні ситуація в національній грошово-кредитній системі країни є аварійною. До речі, саме інфляція «з’їдає» грошові кошти, що лежать у «кубишках», а не вкладаються в підприємницькі проекти чи хоча б знаходяться на банківських депозитах. Тобто інфляція — це свого роду «санітар», який підчищає незадіяну грошову масу.
Готуючись до нашої зустрічі, я спеціально зробив виписки з мемуарів визнаного державного діяча й макроекономіста повоєнної Німеччини Людвіга Ерхарда. Як ідеолог післявоєнних реформ він відіграв найпомітнішу роль у стрімкому оздоровленні зруйнованої вщент німецької економіки. Ось його однозначний висновок: «Між інфляцією й обсягом грошей, що є в обігу, нема жодного причинно-наслідкового зв’язку. Інфляція породжується єдино тим, що можуть виникнути доходи від діяльності, яка не дає реальної користі економіці». «В економіці, — попереджає автор, — яка залежить від приватної ініціативи, процесові відтворення загрожує головним чином дефляція». А дефляція — це жорстко затиснута інфляція. Іншими словами, це приблизно те ж саме, якби зняти з парового котла манометр і жити ілюзіями, що пар не нагнітається і котел не вибухне.
ДЕШЕВА РОБОЧА СИЛА — СУТТЄВА ВАДА УКРАЇНИ
— Наведене узагальнення наштовхує на цікаві роздуми. Що ж, на вашу думку, є наступним фактором оздоровлення української економіки?
— Важливим резервом для оздоровлення національної економіки й прискорення назрілої модернізації є знову ж таки об’єктивна оцінка такого важливого фінансового інструменту, як бюджетний дефіцит. Міф про жорстку необхідність максимального обмеження і зниження бюджетного дефіциту фактично загрожує національним інтересам та національній безпеці країни. До речі, це одна з передумов надання валютного кредиту Україні з боку МВФ. При цьому ігнорується той факт, що впродовж останніх років розвинуті країни закладають досить високий рівень бюджетного дефіциту: Велика Британія — 12%, США — 10%, Росія — 7% і більше. Історичний огляд переконливо свідчить, що практично в усіх випадках прискореного економічного зростання в тій чи тій країні бюджет знаходився в стані дефіцитності, і навпаки, прагнення подолати дефіцитність за всяку ціну нерідко припиняло висхідну тенденцію економічного зростання. Для економік на зразок української, що вирішують складні соціально-економічні й еколого-техногенні проблеми, дефіцит бюджету в розмірі 7—10% є абсолютною необхідністю. МВФ вимагає знизити його до 3—4 %. Таким чином, національне економіка не зможе отримати щонайменше декількох сотень мільярдів гривень. І цей грошовий дефіцит уряд змушений буде покривати зовнішніми запозиченнями.
Далі. Перехід до нової моделі суспільних відносин пов’язаний із визнанням того факту, що основною соціальною проблемою України є рівень оплати праці, тобто проблема подолання бідності працюючого населення. Без радикальної реформи політики заробітної плати проблему бідності широких верств населення вирішити неможливо. Однак пояснити — не означає виправдати. У зв’язку з цим одне з найневідкладніших завдань законодавчої діяльності — забезпечення виконання заробітною платою її відтворювальної і стимулюючою функцій. Дешева робоча сила — не перевага України, а її суттєва вада. Значне підвищення насамперед погодинної оплати праці призведуть до зростання номінальної заробітної плати, а тому зростуть відрахування до пенсійного фонду. Об’єктивною основою зростання пенсій повинне бути зростання заробітної плати, а не суб’єктивно встановлені додатки до пенсій.
Можна було б назвати й інші невідкладні заходи. Зокрема, важливою проблемою є здійснення територіальної реформи, а не так званої адміністративно-територіальної, що породжує управлінський хаос і знову ж таки відтворює психологію тимчасовості. Неприпустимо й надалі не реагувати на наявну територіальну розпорошеність, що зумовлює надмірну кількість місцевих владних інституцій і структур, які поглинають бюджетні кошти безвідносно до інтересів і потреб місцевого населення. По суті, нині чинна вертикаль виконавчої влади побудована не знизу догори, як це має бути за цивілізаційними критеріями, а навпаки, згори донизу. Така система здатна лише відбирати. Цьому потрібно, врешті-решт, покласти край.
— Як це можна зробити?
— На мій погляд, украй назріла потреба оптимізації територіального устрою України. Доречно зазначити, що назва нашої держави походить від поняття своєї рідної землі. Зауважте, що в назві української держави — корінне слово «краї». Ситуація розвивається так, що наразі відбувається перехід від дрібних областей до зінтегрованих країв. Найоптимальнішою є модель, коли замість 24 дрібних областей з’явиться 8 потужних територіально-адміністративних утворень. Саме така модель територіальної реформи забезпечить чітку вертикаль виконавчої влади, консолідує грошово-фінансові ресурси, у рази скоротить бюрократичний апарат, а отже, межі й наявний потенціал нині тотальної корупції. Завдяки такій територіальній оптимізації значно зросте інтенсивність і тіснота внутрішньорегіональних зв’язків, відчутно зменшиться кількість депресивних регіонів, не будуть такими полярними розриви в соціально-економічному розвитку.
Якщо бути конкретнішим, ідеться про такий територіальний поділ нашої держави: Автономна Республіка Крим, Донецький край (Донецька, Луганська області), Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області), Київський (Київська, Кіровоградська, Черкаська, Чернігівська обл.), Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області), Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська області), Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області), Причорноморський (Одеська, Херсонська, Миколаївська обл.) і Слобожанський край (Харківська, Сумська, Полтавська області).
Можу лише передбачити, що до таких кардинальних змін наша країна прийде не сьогодні й не завтра. Але обов’язково прийде. Тоді й розпочнеться справжнє українське відродження.
