Цієї осені надії мешканців Донбасу поласувати морською рибкою під час чергової путини на «домашньому» Азовському морі катастрофічно не виправдовуються. Рибні ряди базарів практично пустують. А якщо й трапиться там випадковий продавець, ціну неодмінно загне безбожну: по 15 гривень за кілограм дрібного — кістки та голова — бичка, до трьох червінців за кіло піленгаса. Що ж до славетного азовського судака, то вартість йому нині не складена, через відсутність у продажу.
Залишається хіба що ностальгічно згадувати минулу весну, коли перекупники, не маючи потужних холодильників, через несподівану спеку змушені були «скидати» свіжий вилов хіба що не задарма. На радість місцевим пенсіонерам, що зі своїми «кравчучками» вишиковувалися в довжелезні черги навпроти запашистих рибних прилавків. Проте навіть ця невибаглива категорія населення «всеукраїнської кочегарки» наїстися делікатесу на півроку наперед, звісно, неспроможна...
Сьогодні ж влада поспішає заспокоїти донеччан, мовляв, у всьому винна аномально тепла осінь, що не дає відповідним чином охолонути масі морської води. Тож риб’ячі косяки не поспішають, згідно з генетичною програмою, підійти ближче до берега, на мілководдя. Де на них уже зачекалися місцеві промисловики зі своїми неводами.
Проте в середовищі рибалок ходить інша версія халепи: великої риби нема й не буде, бо її кількість знизилася в акваторії Азов’я до критичного рівня. Цей неформальний висновок практиків де-факто підтвердила спільна українсько-російська комісія з питань риболовства, яка днями провела засідання в приморському Бердянську. Провідний іхтіолог Маріупольської рибінспекції Світлана Чекменьова повідомила за підсумками зустрічі, що експерти з двох країн, у спільному володінні яких перебуває Азовське море, вимушені були зменшити квоти вилову риби мінімум на третину. Зокрема, найбільш популярного піленгаса дозволятиметься добути дев’ять тисяч тонн, бичка лише 4,5 тисячі тонн, шляхетної камбали-калкана лише 76 тонн. Чергового разу підтверджено повну заборону на промисел осетрових порід, виключення робитимуться хіба що для науковців, які розробляють технології відновлення рибних запасів хронічно «хворого» моря.
Як тут принагідно не згадати, що сторіччя тому азовської рибки виловлювали стільки, що в прибережних селищах її сушили, аби взимку використовувати в якості палива для печей. А за радянської доби копійчаною тюлькою відгодовували свиней на колгоспних фермах.
Мабуть, ставлення до унікальної азовської фауни як до дармових «дарів моря», яким кінця-краю нема, й послужило головною причиною поступового оскудіння водних глибин: спочатку щезли «царські» білуги та осетри, потому переселилися до «Червоної книги» та рибальських байок рибці, яких, за звичаєм, потрібно було різати в глибокій мисці, бо в процесі приготування натікало «на два пальця» жиру. Лише в спогадах гурманів залишилася справжня азовська тараня, що мусила наскрізь просвічувати проти сонця, ніби на рентгені. Та що там шляхетні породи — зовсім зник дрібненький, проте надзвичайно смачний азовський оселедець-шемая, якого колись прямо на березі солили у величезних діжках та мерщій відправляли до великих міст — кілька днів в дорозі було достатньо, аби вийшло добірне частування.
Вже напередодні горбачовської перебудови, зрозумівши, що промисловий потенціал Азовського моря катастрофічно підірвано, сюди завезли далекосхідну кефаль-піленгаса. Непримхливий новосел прижився, почавши активно витісняти традиційного судака. Сьогодні саме піленгас та ще мізерна кілька складають левову частку офіційного вилову місцевих рибалок.
Хоч — про це здогадуються або точно знають майже всі — існує ще один, так би мовити, прихований доданок до щорічного вражаю «живого срібла».
НІЧ, «КАЛАШНИКОВ», МОТОРКА
Віковічним ворогом азовської рибки є місцевий браконьєр. Згідно з підрахунками рибінспекції й громадських організацій Донбасу, майже дві третини улову, що кожної путини реалізується на базарах регіону, є незаконним товаром. Ви запитаєте, куди ж у такому разі дивляться правоохоронці, ринковий та територіальний «контроль»? Так все туди ж, гірко іронізують знавці ситуації, в кишеню браконьєрові. Останній, якщо не бажає, щоб його кримінальний бізнес погорів, зобов’язаний справно ділитися прибутком із представниками незчисленних корупційних «дахів».
Ряду ж працівників рибінспекції, відправляючись у море ловити піратів азовських рибних просторів, без перебільшення, ризикують життям. Бо давно минули часи, коли, напоровшись на нічну засідку рибінспекторів, браконьєр без коливань відрізав від човна повідець мережі-волокуші й викидав за борт десятки кілограмів незаконного видобутку, позбуваючись у такий спосіб речових доказів злочину. Сьогодні ж, зважаючи на незрівняне зростання вартості й снастей, і улову, самозвані хазяї азовських багатств все частіше воліють дати силову відсіч перевіряючим. Рибінспектори «не на диктофон» оповідають журналістам про автоматні черги, якими їх інколи недвозначно попереджають про небажаність їхньої присутності в місцях, де розміщено ставники-неводи.
Як результат, у масштабні рейди на захист азовської риби працівники спеціалізованої інспекції все частіше виходять під прикриттям швидкісних бронекатерів українських прикордонників, що базуються в Азовському морі. Беззаперечній перевазі людей у зелених кашкетах браконьєри протистояти нездатні. Але, сплативши через суд невідворотній штраф та полагодивши нові снасті, невдовзі знову виходять на нічну «роботу».
Справедливості заради варто зауважити, що браконьєрська доля таки ризикована і сильно залежна від рибальського фарту. Якщо шторм або рибінспекція заважають протягом двох-трьох ночей «потрусити» поставлені напередодні сітки, спіймана риба загине та зіпсується, втративши товарні якості. Ще гірший варіант, коли придонні ставники замуляться настільки, що їх несила підняти в човен. А бува й так, що зазвичай спокійне, «курортне» Азовське море вирішить продемонструвати злий гумор, налетівши несподіваним шквалом. Нинішнього листопада на траверзі селища Гурзуф саме з такої причини потонули двоє досвідчених рибалок.
РИБА ШУКАЄ, ДЕ ЧИСТІШЕ?
Та от парадокс: кілька років тому Азовське море зненацька продемонструвало «бум народжуваності» коштовного та смачнющого судака. Апетитні пудові рибини прикрашали тоді всі продуктові прилавки, а ціни зовсім «не кусалися». Пояснення феномену було просте: металургійні підприємства Донбасу переживали глибоку стагнацію виробництва й, відповідно, по мінімуму скидали виробничі стоки в мілководне Азов’є. Морське ж населення, відреагувавши на «просвіт», не забарилося використати свій, можливо, останній шанс на виживання.
Портовий Маріуполь, центральне місто азовського узбережжя, по якійсь старій безсенсовій традиції прийнято вважати курортом. Між тим, ці «морські ворота Донеччини», на додаток, «прикрашені» відразу двома металургійними гігантами. Й обидва підприємства — Комбінат ім. Ілліча та «Азовсталь», як твердять маріупольські «зелені», — цілком свідомо гублять море, поруч із яким розташовані. Із такою думкою важко не погодитися, зваживши, наприклад, на факт, що лише поточного року Державна екологічна інспекція ініціювала 29 судових позовів до металургів на загальну суму 25,6 мільйона гривень. Жодної з претензій власники меткомбінатів не визнали, вирішивши за краще втягнутися в безкінечні правничі марафони-змагання. Проте, якщо навіть «брудні» мільйони врешті-решт будуть виплачені, розмір штрафів аж ніяк не відповідатиме ні прибуткам, отриманим за рахунок ігнорування природоохоронних вимог, ні шкоді, заподіяній Азов’ю.
А риба — вона ж зовсім не дурна. «Достатньо відійти від Маріуполя кілометрів на тридцять у бік Росії, як вода в морі стає іншою, набагато чистішою, — розмірковує над проблемою начальник Маріупольської інспекції рибоохорони Вадим Литвиненко. — Саме там риб’ячі косяки й отаборилися нині». Виходить, азовське «живе срібло», народившись на світ, а потому нагулявши вагу поруч із українськими берегами, з часом назавжди «емігрує» до сусідньої держави.
Уже багато років відповідальні чиновники України та Росії ведуть переговори щодо розподілу акваторії прикордонного Азовського моря. Наші сусіди обрали тактику виснажливої тяганини, потроху відвойовуючи собі поступки в контролі над судноплавними фарватерами та ділянками, перспективними по газу, нафті. Азовські рибалки попереджають: якщо не внести в протокол міждержавних перемовин ще й «риб’яче» питання, залишимося біля казкового колись моря взагалі ні з чим.
КАВ’ЯР ІЗ ПРОБІРКИ
Незвичайна подія зібрала нещодавно у гирла невеличкої річки Грузький Єланчик практично все населення райцентру Новоазовськ: місцеве приватне підприємство вирішило відзначитися в оригінальний спосіб, випустивши в море 70 тисяч мальків осетра. Мініатюрних риб’ячих аристократів, що повиводилися у спеціальних металевих чанах із проточною водою, спочатку виплескували в рідну стихію цеберками, а втомившись, задіяли автомобільну цистерну. Як повідомив керівник фірми-благодійника Микола Гнатушенко, для здійснення задуму довелося закупити чотири кілограми «живої» чорної ікри, що обійшлося в кругленьку суму. Та ще й, по акції, винайняти на кілька днів катер для охорони осетрової малечі, допоки вона, призвичаївшись до свободи, не мігрує подалі від берега.
І все б воно добре, та за неофіційними чутками, нова фірма планує на морському березі вирощувати традиційні місцеві породи червоної риби... у штучних умовах. Мовляв, «на вільних хлібах» той же осетер дорослішає десяток років, і з тисячі мальків виживають хіба одиниці. А із застосуванням сучасних технологій «царські» риби народжуватимуться, набиратимуть ваги, продукуватимуть знаменитий азовський кав’яр та, зрештою, перетворюватимуться на делікатесний балик, ніби бройлерні курчата, в межах одного фабричного цеху, так і не відчувши смаку справжньої морської хвилі, настояної на південному сонці.
Мабуть, така риба «із пробірки» неминуче з’явиться на наших столах у майбутньому. Але до унікального Азовського моря це вже не матиме жодного стосунку.
